Розділ 24

Руслана звично прокинулася задовго до світанку. Її треба було підготувати кухню до приходу кухарів. Помити підлогу, начисти картоплю, зарізати птицю або принести м`ясо з льоху. Після кухні, дівчина бралася за білизну і йшла до річки прати. Ця робота затягувалася далеко за полудень.

         За роботою вона не почула, як хтось підкрався ззаду і взяв її за талію. Вона різко повернулася, тримаючи в руках мокрий рушник. Дівчина готова була огріти ним нахабу але побачивши Олега, вона лише сердито стиснула губи.

- Кожного разу я застаю тебе зненацька, Руся! – розсміявся Олег.

- Колись я нестримаюсь і відлупцюю тебе, - гнівно мовила Руслана. – І не називай мене Руся.

- Коли ти навчишся поважати королівську особу? – усміхаючись, Олег наступав на Руслану. – Тобто мене.

- Повагу треба заслужити, - дівчина зайшла по коліна у воду, сподіваючись, що Олег не піде за нею.

Але той наполегливо наступав. За деревами почувся стукіт копит. На берег виїхала чорноволоса дівчина. Її темно-синій плащ був вишитий золотом, так само як і в Олега.

- Вирішив скупатися, братику? – вигукнула вершниця.

- Громовиця, їдь собі, - на обличчі хлопця читалося роздратування.

Дівчина спішилися. Вона припнула коня і спустилася до них. Руслана полегшено зітхнула коли дівчина стала поруч з нею. Олег поглянув на Громовицю потім на Руслану.

- Знову захищаєш свою домашню тваринку? – відступаючи, злісно усміхнувся Олег, не бажаючи конфліктувати з ними обома.

Він скочив на коня Громовиці і поскакав геть. Сміючись, дівчата сіли на зелену траву. Громовиця скинула намоклі шкіряні чобітки, обшиті дивакуватим орнаментом. Потім вона витягла з кишені згорток. В ньому виявився темно-коричневий прямокутник. Розламавши його навпіл, Громовиця дала половину Руслані.

- Спробуй. Це називається шоколад. Купці привезли його з Тавриди.

Подружки мовчки смакували солодку чудасію.

- Смачно! – вигукнула Руслана.

- Так.

Зиркнувши на Громовицю, Руслана весело розсміялася, тицяючи на подружку пальцем.

- Що сталося? – не могла второпати Громовиця.

- Ти вся у цьому, - Руслана провела пальцем біля свого рота, продовжуючи сміятися, - шоколаді.

Громовиця витерла долонею уста. На ній залишилися коричневі сліди. Недовго думаючи, дівчина долонею по щоці Руслани.

- Ах, ти ж!

         Дівчата бігали одна за одною вздовж берега, бризкалися водою, жартома билися мокрими простирадлами а потім знесилено впали на траву, розкинувши руки і дивлячись у безхмарне, блакитне небо.

         Довгу, майже благоговійну, тишу перервав дзвінкий сміх Громовиці. Піднявши голову, Руслана здивовано подивилася на свою подружницю.     

- Згадала як ти в дитинстві відібрала іграшковий меч в Олега.

Щасливий вираз зник з Русланиного обличчя. Вона сіла і подивилася кудись вдалечінь на інший берег річки.

- Ой, пробач! – Громовиця осоромлено прикрила рот рукою, ніби намагаючись запхнути назад сказані слова.

- Звісно я пам`ятаю, - сумно усміхнулася Руслана, - Складно забути день, коли мене зробили рабинею.

- Пробач, - Громовиця обійняла Руслану.

Так вони просиділи кілька хвилин. Дружню ідилію урвав звук чиїхось кроків.

- Пані! – схвильовано вигукнув служник. – Ваш батько кличе вас.

- Що трапилось?

- Король помирає.

Дівчата перезирнулися.

- Йди, - мовила Руслана.

Громовиця побігла вбік замку.

Лакеї ледве встигли відчинити двері в передпокій короля перед Громовицею. Слуги, Олег та годувальниця, всі відразу, подивилися на неї. Громовиця відчула себе маленькою дівчинкою, яка зробила шкоду і її спіймали на гарячому.

Олег зі зневажливою посмішкою зміряв її поглядом і відвернувся до вікна. Годувальниця намагалася жестами, щось її сказати, оскільки у приймальні короля не можна було розмовляти. Громовиця здогадалася подивитися у дзеркало. І… О, Боже! Все обличчя вимазане в шоколаді. Дівчина хутко почала витиратися.

Двері відчинилися.

- Король бажає бачити своїх онуків, - оголосив слуга

За Громовицею та Олегом тихо зачинилися двері. Яків лежав на великому ліжку. Поруч стояв Ульф, кілька лікарів та слуг. Ульф поглянув на свою дочку і зупинив свій сердитий погляд на її ногах. Громовиця опустила очі додолу і побачила босі ноги, забруднені травою і мокрою землею.

Чобітки забула біля річки, подумала Громовиця, сором`язливо перебираючи рожевими пальчиками, винувато поглядаючи на батька. Принцеса не може розгулювати босоніж по замку перед своїми підданими.

- Діти, підійдіть, - прохрипів Яків.

Вони опустилися на коліна біля його ліжка. Яків поклав руку на голову Громовиці.

- Гарна і нестримна. Твоє ім`я говорить про твою сутність. Ти, як квітка, що лише починає розцвітати. Щасливий той хто підкорить тебе, йому не знадобляться ні безмежна влада ні багатства всього світу. Їх він знайде в тобі.

Настала черга Олега.

- Зараз ти очерет, який гойдається від найменшого подиху вітру. Та прийде час, коли ти своїм корінням зануришся глибоко в землю а стовбур стане міцним мов скеля. Таке буде твоє правління.

Рука Якова безсило впала на постіль. З його грудей виривався жахливий крик. Ульф легенько підштовхнув дітей до виходу.

- Йдіть.

Перед тим, як двері зачинилися, він побачив Громовицю, з риданнями впали в обійми годувальниці та Олега, який збентежено стояв посеред передпокою.

- Ульф! – покликав король.

Той підійшов і нахилився над батьком. Зібравши останні сили, Яків схопив його за сорочку і притягнув до себе.