Розділ 22

Полонені скупчилися біля конюшні на задньому дворі королівського палацу. Слуги, конюхи, кухарі снували туди-сюди і не звертали на змучених людей абсолютно ніякої уваги. Всюди чулося іржання коней, хоркання свиней та, десь у глибині двору, гилготіння, кахкання і квоктання домашньої птиці.

         Руслана сиділа на бруківці, якою було вимощено двір, притулившись спиною до стіни конюшні і обхопивши коліна руками. Вона дивилася перед собою відсутнім поглядом і не звернула уваги на хлопця, приблизно такого ж віку, як і Назар. Він навис над нею, штурляючи її дерев`яним іграшковим мечем у плече. Руслана не відреагувала. Тоді він зробив ту саму дію сильніше. Дівчина ніби прокинулася від довгого, міцного сну. Побачивши причину свого неспокою, вона повернулася до попереднього зайняття. 

- Встань! – наказав хлопець, здивований таким поводженням. Підкріплюючи свої слова цурпалкою.

Руслана поволі підвелася. Вона завела руки за спину і опустила голову. Хлопець кінчиком меча підняв її голову і відкинув волосся з обличчя.

- Як тебе звати? – запитав він, продовжуючи водити мечем біля її обличчя.

Руслана мовчки дивилася крізь нього.

- Олег, не чіпай її! – вигукнула дівчинка, яка в цей момент підійшла до них.

- Відчепись, - роздратовано відмахнувся хлопець. – Це онука гетьмана, якого вбили наші батько й дід. Їм відрубали голови. Отак. – Олег провів мечем біля шиї Руслани.

         Він незчувся, як його зброя опинилася в руках дівчини. В її очах палахкотів лютий вогонь ненависті.

- Ой! – закричав Олег від болю.

На нього посипалися невмілі але болючі удари. В них Руслана вкладала увесь свій гнів, ненависть та лють. Олег схопився за інший кінець меча. Вони впали і покотилися по землі, кусаючи та дряпаючи один одного, намагаючись відібрати у супротивника дерев`яну зброю. Олегова сестра схопила брата за сорочку.

- Відпусти! Відпусти її! – кричала вона, відтягуючи хлопця від Руслани.

Дві дівчини виявилися сильніші за Олега. З розірваною сорочкою та розбитим носом він побіг до палацу. Захекані дівчата дивилися йому в слід. В руках Руслана тримала свій бойовий трофей – дерев`яний меч.

- Мій брат – дурень. Не звертай на нього уваги. Як тебе звати?

Руслана відвернулася і не відповіла. Її маленька захисниця збентежено стиснула губи.

- Громовиця, що тут трапилось? – до них підійшов Ульф.

- Тату, Олег вдарив цю дівчинку. Ми в двох його побили.

- Ти не маєш тут бути, - суворо мовив Ульф.

- Але тату!

- Тебе шукає мати. Йди до неї, - Ульф сказав так, що Громовиця не наважилася суперечити йому.

Вона побігла до палацу але зупинилася на пів дорозі, щоб помахати Руслані та дівчина навіть не глянула в її бік.

- Меч! – Ульф простягнув руку. – Віддай його.

Руслана подивилася на Ульфа, потім на меч і міцніше стиснула його. Ульф роздратовано скрипнув зубами.

- Не змушуй мене вдаватися до сили.

Руслана замахнулася ніби для удару і жбурнула меч. Він перелетів через увесь двір, загуркотівши по бруківці.

- Горда. Як і увесь твій рід, - недобре усміхнувся Ульф. Помахом руки він покликав служницю. – Відведи дівчину у пральню. Не давайте їй спуску. Я особисто буду перевіряти, як вона працює.

- Так, пане. 

*

         Ранковий холод розбудив Назара. Він спробував ще раз заснути але свіже, ледь не крижане повітря настирливо відганяло сон. Хлопець підвівся і протер очі. Все навколо застилало сріблясте павутиння туману. Він рухався мов жива істота, огортаючи стовбури дерев. Назар не розумів де він знаходиться і як сюди потрапив. Втікаючи від погоні, він біг цілий день і вечір, поки ніч і втома не зупинили його на цьому місці.

         Цокаючи зубами, Назар справив нужду і побрів між деревами без всякої цілі. Просто йшов туди де були менші зарості. Коли зійшло сонце, хлопець надибав струмок.

Від студеної води здавалося, що рот та горло покрилися кригою. Та Назар із жадібністю вгамовував спрагу. Вдосталь напившись, Назар приліг під деревом. Характерні звуки з черева нагадали йому проте, що він не їв більше доби. Хлопець озирнувся навколо, шукаючи чогось їстівного. Його погляд натрапив на ледь помітний, дивний блиск. Він то зникав то з`являвся знову.

         Забувши про голод, Назар вирішив дізнатися, що то за дивина. Він пробирався через повалені дерева та непролазні кущі. Джерело блиску виявилося не таким вже й близьким, як здалося спершу. Нарешті він вийшов на маленьку галявину з широким пеньком посередині. На ньому лежав яскраво-білий ріг оленя розміром з вказівний палець.

         Назар обережно, з острахом взяв його щоб роздивитися.

- Візьми його, Назаре, він твій, - звернувся хтось до хлопця чоловічим голосом.

З переляку він випустив ріг і відскочив назад. Перед Назаром стояв білий Олень. Він хотів втекти але ноги, чомусь, перестали його слухатися.

- Хіба олені розмовляють? – тремтячим голосом Назар промовив перші слова, які спали йому на думку.

- Для мене немає нічого не можливого, - хитнув головою Олень.

- Хто ти? – Запитав Назар. Страх поступово змінювався на цікавість.

- Я той хто бачив народження всього, що існує. Я господар всесвіту. Я і є всесвіт.

Назар підвівся і підійшов ближче. Він зазирнув у великі, чорні очі Оленя. Несміливим рухом хлопець провів рукою між Його очима.

- Поверни моїх рідних, - попросив Назар.

- Це не можливо.

- Але ж ти сказав, що для тебе нема нічого не можливого, - з дитячою впертістю наполягав Назар.