Розділ 21

На місці цитаделі диміло згарище. Обвуглені залишки кріпосної стіни та будинків нагадували скелети химерних, давно вимерлих тварин. Повітря наповнювалося димом, запахом крові та горілої плоті. Вздовж рову стирчали палі з відрубаними головами захисників цитаделі. Окремо стояли палі з головами Івана, Тиміша та Романа.

         Яків оглядав полонених. Під його важким поглядом, жінки та діти збилися до купи і тулилися один до одного. Лише одна пара очей дивилися на короля прямо, з презирством і ненавистю. Саме об цей погляд Яків ніби перечепився. Погляд належав Назару. За його спиною ховалася Руслана.

- Оцих двох забереш у палац, - наказав Яків Ульфу.

- Навіщо? – здивувався той. – У нас достатньо слуг. Тим паче, вони ще малі.

- Це Іванові внуки, - промовив король, сідаючи на коня. – давай їм найбруднішу роботу. Нехай всі бачать, що буває з дітьми тих, хто наважився йти проти короля. Заклейми їх.

- Виконуйте! – Наказав Ульф солдатам.

         Гвардійці схопили Назара та Руслану. Діти пручалися й кусалися. Інші полонені намагалися прорватися до них але вояки палицями й батогами втихомирювали їх. Гвардієць приклав розпечене клеймо до плеча Назара а потім Руслани. Дитячі крики різонули серце навіть Дмитрові, який стояв неподалік. Він стиснув губи і відвернувся.

- А цьому відрубати голову, - вказав Яків на Дмитра.

Такого повороту той явно не очікував.

- Що… за що… чому… я ж…

Його охорона не встигла оговтатись, як її було знищено. Зрадник стояв на колінах і з плачем благав короля помилувати його.

- Невже ти думав, що я допущу, щоб хтось був сильніший від мене або навіть нарівні зі мною? – зневажливо кинув король.

Трава під Дмитровими ногами змокріла. Він подивився в низ і заплакав ще дужче. В цю мить гвардійський меч опустився на коротку м’язисту шию. Руда голова покотилася до короля. Той гидливо сплюнув й відійшов.

- Падлюка, ще й торгувався зі мною до самого початку бою. Що там з іншими? – запитав Яків Ульфа.

- До вечора ватажки всіх кланів та їхні сім’ї будуть мертві.

- Чудово. Тепер ніхто не завадить мені керувати Дулібією, - кивнув Яків. – Я повертаюся в замок. А ти залишишся з військом.

*

         Вгорі пропливали верхівки дерев. Віз підкидало на нерівній дорозі. Це збільшувало і без того гострий біль від опіку на правому плечі. Назар вкотре погладив зв`язаними руками Руслану, яка лежала поруч і тихо плакала. Він хотів сказати сестрі, щось утішливе, але не знаходив слів. Думки знову поверталися до того моменту, коли розпечене клеймо, у вигляді змія, торкнулося його. Назар досі відчував запах власної паленої плоті.

Найгірше для нього було дивитися на муки Руслани. Дівчинка страшно, несамовито кричала від болю. Та потім, раптом затихла і нерухомо лежала на підводі, не реагуючи на слова та турботу свого брата.

         Назар обережно підняв голову. Основний загін гвардійців відірвався далеко вперед. Позаду возу їхав лише один вояк. Він мирно дрімав, похитуючись у сідлі. Інший солдат керував підводою і не звертав уваги на дітей.  

Стиснувши зуби від болю, Назар спробував на міцність мотузки, що опутували його руки. Мабуть ті хто зв`язував Назара не сподівався, що хлопець, як для свого віку, може виявитися настільки сильним і вправним, щоб звільнитися. Озираючись на солдатів, Назар розв`язав Руслану. Дівчина відразу спробувала схопитися, та брат її притримав.

- Зачекай, - шепнув Назар. – Я скажу коли.

         В одному місці, дорога робила різкий поворот. У момент, коли солдат, що їхав позаду, трохи відстав на повороті і зник на мить за деревами, Назар потягнув Руслану за собою. Вони майже зникли в кущах, коли їх помітив вершник, який прокинувся від звуку тріснутої гілки.

- Стій! – вигукнув він. Чи то до дітей, чи то до свого напарника.

Візник здивовано озирнувся, оцінив ситуацію, зупинив підводу і кинувся за втікачами.

         Діти пробиралися крізь зарості кущів та стовбури дерев, чуючи за спинами звуки погоні.

- Швидше! – підганяв Назар сестру, міцно тримаючи її за руку.

Вони спотикалися, падали і знову підводилися, пересилюючи фізичний біль і страх. Та незважаючи на їхні зусилля, солдати впевнено наближалися. Краєм ока, Назар вже бачив дві фігури між деревами. Один із солдатів, зробив стрибок і повалив дітей на землю. Він міцно схопив Руслану. Інший впіймав Назара, але хлопець викрутився з його лап. Руслана голосно пищала, борсаючись в руках гвардійця.  

- Вгамуй хлопця! – гаркнув солдат, що тримав дівчину, своєму товаришу.

Назар незчувся, як в його руках опинилася палиця. Хлопцеві здалося ніби час сповільнив свій біг і він бачить себе зі сторони. Назар розвернуся і влучив палкою в обличчя гвардійця. Він подивився на Руслану і не почув сестриного голосу але її губи щось говорили.      

- Біжи! – голос сестри боляче вдарив по вухах.

Назар не ворухнувся. Він все почув але не міг змусити себе кинути Руслану.

- Біжи! – другий раз її голос прозвучав як удар батога.

         Назар відскочив у бік і на тому місці де він стояв, руки гвардійця схопили повітря. Хлопець мчав уперед. Злість на короля за вбивство його рідних, на діда та батька, які покинули його, на Руслану, як дозволила йому втекти, на себе за те, що не зміг врятувати сестру. Ця злість гнала, штовхала, тягнула його вперед.