Розділ 20

Підземний хід був достатньо просторий, щоб людина могла вільно йти на повен зріст. У суцільній темряві, Ігор наштовхувався на дерев`яні арки, що утримували земляну стелю. Утікачам не знадобилися смолоскипи, тому що тунель не мав відгалужень і сам скеровував людей у потрібному напрямку.

Нарешті, у затхлому тунельному повітрі повіяло свіжістю. Люди пришвидшили кроки. Важкі дубові двері піддалися не зразу. Якимось дивом, Ігореві вдалося протиснутися крізь щільний натовп жінок та дітей. Суддя навалився на двері всією вагою свого тіла але вони відсунулися лише трішки.

- Їх давно ніхто не відчиняв, - промовила Ганна, Тимішова жінка, вона теж намагалася відкрити прохід.

         Втікачі ще раз натиснули на двері. Цього разу, вони просунулися далі. З четвертої спроби двері піддалися. Вихід з тунелю був прихований у невеличкій скелі оброслій мохом та кущами. Після темного і вузького підземелля, ліс здавався безмежним а дерева недосяжно високими.

- Ми не можемо зараз відпочивати, - сказав Ігор до жінок та дітей, які втомлено опускалися на землю. – Нам треба пробиратися як най далі на південь.

         Поки люди збиралися, Ігор піднявся на скелю, з якої вони вийшли, щоб роздивитися все навкруги. Далеко на заході палахкотіла пожежа. Дим розтікався по всьому лісу. Ігор не помічав нічого дивного, але на душі в нього було неспокійно.

- Це горить цитадель?

Ігор поглянув у низ. Назар допитливо дивився на нього. Суддя зістрибнув на землю.

- Так, - відповів Ігор.

Назар стиснув губи і відвів погляд.

- Отже батько й дід загинули, - констатував хлопчик, ледь стримуючи голос від тремтіння. Ігор промовчав. Назар зітхнув, подивився на суддю і промовив:

- Я прослідкував, щоб усі зібралися. Ми можемо вирушати.

         Якову та його нащадкам буде непереливки, коли цей хлопець виросте, подумав Ігор.

*

         До сутінків їм вдалося пройти довгий шлях. Назар, мов справжній гетьман, керував жінками та дітьми. Не дозволяючи нікому розслабитись чи відбитися від гурту. Це він знайшов місце для відпочинку біля струмка і розвів багаття.

- Вогонь може нас виказати але людям треба зігрітися і приготувати їжу, - мовив Назар до Ігоря.

- Ти правильно вчинив, - кивнув суддя.

           Повечерявши підсмаженими грибами та ягодами, люди полегшено провалилися у глибокий сон. Лише Ігор довго не міг заснути, напружено думаючи, дивлячись на багаття. Та зрештою сон переміг і його.

         Та ранок виявився страшнішим найтемнішої ночі. Гвардійці виникли одночасно з усіх сторін. Вони хапали очманілих від несподіваного пробудження людей. Жіночі крики та дитячий плач лунали голосніше за спів ранкових птахів. Двоє гвардійців схопили Ігоря за руки. Та суддя неймовірним обертом звільнився і вдарив гвардійця кулаком в обличчя, іншого перекинув через себе. Поки нападники приходили до тями, він вихопив Меч. Мертві гвардійці впали до його ніг.

- Відвозьте полонених! – наказував командир загону. – Затримайте суддю!

         Ігор поспішав на допомогу Тимішовій жінці. Він бачив, як нападники намагалися відібрати в неї дітей. Шлях йому перетнули десяток гвардійців. Ганна відбивалася від нападників товстою гіллякою. Двоє лежало на землі з розбитими головами без ознак життя.

- Мамо! – викрикнула Руслана.

Солдати схопили дітей і тягли їх до коней. Брат і сестра шалено відбивалися. Ганна кинулася їм на допомогу. Та важкий удар збив її з ніг. Інший удар відкинув жінку на спину і вона вдарилася головою об валун, майже повністю занурений у сиру землю.

- Мамо! Мамо! – кликали діти. Та жінка вже нічого не чула.

         Ігор переступив через останнього вбитого солдата. Він хотів бігти за дітьми та на його шляху стало ще десяток гвардійців. Вони злякано тупцювали на місці, не наважуючись нападати на цього дивного не переможного чоловіка зі страшним поглядом і закривавленим Мечем.

- У нього зачарований Меч! – Вигукнув якийсь солдат. – Нам його не перемогти!

         Гвардійці, мов перелякані зайці, побігли за своїми. Ігор спробував бігти за гвардійцями, але зрозумів, що не наздожене їх без коня. Він понуро повернувся на місце сутички.  Озирнувшись, він побачив, як поранений гвардієць, з жахом озираючись на нього, намагався зникнути в кущах. Ігор швидко пішов за ним.

- Не треба! – благав солдат. – Не треба! Я хочу жити!

Суддя підняв Меч і зі страшним криком опустив його на гвардійця. Він кричав і опускав Меч на понівечене тіло. Кров забризкала обличчя, одяг і зелене листя на кущах.

- Чому Ти нічого не зробив?! – вигукнув він. – Для чого Ти змусив мене нести цей тягар?! Я ж казав, що не зможу!

         Знесилений, Ігор відкинув Меч подалі і сів біля струмка, опустивши голову на руки. Так він просидів аж поки сонце піднялося на найвищу точку на обрії. Хтось торкнувся його плеча. Ігор не підняв голову. Навіть не ворухнувся. Та хтось наполегливо добивався його уваги. Ігор підняв голову і побачив свого коня.

         Дорога швидко зникала під кінськими копитами. Дерева зливалися в одну суцільну стіну. Ігор зручніше прилаштував Меч і озирнувся. Гвардійці намагалися його наздогнати. Та суддю це не турбувало. Він впевнено мчав на південь.