Розділ 19

         До цитаделі вела вузька дорога, яку приховувала лісова гущавина. Цей шлях міг знайти лише той, хто знав про нього. Ігор підганяв коня і підтримував непритомного Тиміша. Він помічав зламані гілки та сліди від копит. Нещодавно тут промчав гетьман, та ті хто залишився після бою. Перед повстанням, Іван відправив у цитадель свою сім`ю. тепер він поспішав туди, щоб забрати рідних і втекти подалі з Дулібії.

         Дерева розступилися і перед очима виникла висока стіна складена з важких колод, почорнілих від часу, снігу, дощу та вітру. Глибокий рів, обкладений гострими колодами, створював перешкоду для нападників. Через рів був перекинутий дерев`яний міст, який вів до брами, оббитої залізом.  Браму увінчували дві башти для вартових. Вздовж стіни було ще кілька башт.

         Сторожа впізнала Тиміша і відчинила ворота. Тиміша обережно поклали на траву. Ігор поспішив до колодязя, що знаходився в центрі дворища. Він вилив на себе відро крижаної води.

- Татусю! – Руслана бігла до Тиміша.

Сина гетьмана обступила вся його родина. Зрештою, Тиміш отямився. Він сів і обхопив голову руками.

         Напившись, Ігор роззирнувся навколо. На широкому дворищі цитаделі, крім колодязя, розташовувалися кілька господарчих будівель. Праворуч від криниці, стояв дерев`яний будинок гетьмана, з високими сходами і різьбленими поручнями та віконними рамами. У стінах цитаделі тулилися комірки для зберігання провіанту та зброї. У дворі метушилися слуги, навантажуючи на запряжені підводи майно.    

- Ти таки його врятував, - промовив Іван, підійшовши до судді, який напував коня.

- Так, він цілий. На відміну від тебе, - Ігор помітив перев`язане Іванове плече.

- Роман витягнув мене.

- Де плануєш заховатися?

Іван нервово стиснув губи. Йому не сподобалось слово заховатися.

- Якнайдалі на південь. Хочу зібрати військо для нового походу на Якова.

- Важка дорога. Розбійники контролюють Шовковий шлях.

- Не думаю, що вони наважаться нападати на великий, озброєний загін. Ти з нами?

Ігор задумався, погладжуючи свого коня.

- Не сьогодні.

- Як знаєш, - гетьман обдарував суддю гнівним поглядом. – Ми зупинимося в Каффі.

- Тривога! – вигукнув охоронець на башті. – Гвардійці!

Те саме повторювали охоронці з інших башт. Цитадель брали в кільце.

- На стіну! – командував гетьман. – Укріпити ворота! Спалити міст!                 

         За стінами цитаделі розгортався табір гвардійців. Передовий загін встиг перейти міст і тепер вони намагалися пробити браму важкою колодою. Ворота зрадливо тріщали під кожним ударом тарану, але продовжували стояти. Оборонці вилили на голови атакуючих гарячу смолу. Страшні крики болю пронизали вечірнє повітря. Потоки смоли досягли мосту. Зі стін полетіло підпалене ганчір`я. За мить, міст охопило полум`я.

- Це їх затримає, - промовив Іван, стоячи на стіні.

- Але не надовго, - сказав Ігор. – Сподіваюсь, тут є потаємний хід?  

- Бережись! – пролунало звідкись.

         Вогняні кулі перелетіли через стіну і впали, підпаливши кілька будівель. Та на цьому атака не закінчилась.

- За мною! – Іван потягнув Ігоря за собою.

         Вони спустилися зі стіни і побігли через двір до гетьманських палат. Вогняні кулі все частіше падали у двір цитаделі та на стіни. Навкруги палали пожежі. Очманілі від переляку коні металися в різні боки, не знаходячи собі місця. На щастя, будинок ще не горів. Суддя та гетьман у два кроки злетіли по сходах.

- Яків не збирається нас атакувати, - важко дихаючи промовив гетьман, коли вони зупинилися на порозі. – Він просто хоче нас спалити.

- Чого ми тут? – поцікавився Ігор.

Іван мовчки зайшов у будинок. У великій вітальні скупчилися налякані жінки та діти. На сходах пролунали кроки. У кімнату увірвалися Тиміш та Роман.

- Тату! – Назар та Руслана обхопили Тиміша.

- Батьку, стіни горять, - вигукнув Тиміш.

- Через рів перекинули стовбури дерев, - додав Роман. – Скоро вони будуть тут.

         Одним махом Іван перекинув стіл, що стояв посеред кімнати. Мечем піддів дошку в підлозі та відкинув її геть. Тиміш приєднався до нього і за мить у підлозі зіяла чорна діра. Іван поклав руку на плече судді.

- Хід веде далеко за межі цитаделі. Виведеш жінок і дітей. Потурбуєшся про них… Будь ласка.

- Гаразд, - кивнув Ігор. – Але хіба ви не підете?

Гетьман з болем подивився на своїх рідних а потім на суддю.

- Ми залишимось тут.

Від цих слів кімната наповнилась плачем.

- Я залишуся з тобою, тату, - Назар ще міцніше вхопився за Тиміша.

На дворі пролунав якийсь незрозумілий звук. Щось важке впало на дах, проломивши стелю. Дім затріщав мов старезний дід. Їдучий дим проникав у легені і роз`їдав очі.

- Немає часу! Швидко всі в низ! – наказав гетьман.

         Дерев`яною драбиною люди спускалися у глибоку, чорну діру. Тиміш обійняв дітей та дружину і допоміг їм спуститися. Останнім ішов Ігор.

- Я подбаю про них, - промовив він, потискаючи гетьману руку. – Але виконай моє прохання. Мій кінь прив`язаний до криниці. Звільни його.

- Добре, - пообіцяв Іван.

Ігор зник у низу. Тиміш та Роман накрили таємний хід столом. Гетьман подивився їм в очі. Він не побачив там і краплини страху. Безнадія найкращі