На майдані, перед королівським палацом, не було навіть де яблуку впасти. Шум сотень голосів здавався на гул гігантського рою бджіл. Король Яків зібрав голів кланів та старійшин Дулібії. Він дивився на людей з глибини балкона. Його син Ульф проголошував промову.
- Король вимагає від вас згуртуватися в цей важкий час! Північні народи збирають війська, щоб іти на нас. Нам потрібно зібрати військо і вдарити по ним першими. Ми захопимо їхні землі і знищимо загрозу!
- Ми не можемо дати більше ніж дали рік назад! – відізвався голос з натовпу.
- Король зобов`язаний охороняти королівство! – парирував Ульф. – Без грошей і людей він не може цього зробити.
- Чому ж король не захистив тих людей, які безслідно зникли останнім часом?
Голос виявився не знайомим. Всі дружно подивилися туди звідки він лунав. Навіть король підвівся зі свого місця.
- Хто це сказав?! – запитав Ульф.
- Я! – Ігор пробирався крізь натовп до балкона.
- Чоловіче, хто ти? – вперше подав голос Яків
- Я, Ігор. Суддя!
В натовпі прокотилося здивування та зневажливий сміх.
- Ти не схожий на Наталку! – усміхнувся Яків.
Ігор підняв Меч правди над головою. Натовп ахнув. Навколо Ігоря утворилося вільне місце. З королівського обличчя зникла посмішка.
- Наталка померла. Білий Олень призначив суддею мене! – вигукнув Ігор. – Він сказав, що це Яків викрадає людей і приносить їх у жертву Змієві!
Від тиші дзвеніло у вухах. Новина приголомшила всіх. Ніхто не чекав такого повороту подій. Першим отямився Яків.
- Це серйозне звинувачення. Ти ж розумієш, що потрібні докази.
- Невже слово судді для тебе не доказ? – промовив Ігор.
- Судді завжди говорили правду! – донеслося з натовпу.
- Але ми не знаємо, що це за один? Звідки він узявся? – заперечив хтось інший.
Люди на майдані розділилися. Одні вірили Ігореві, інші ні. Яків це зрозумів. На його обличчі з`явилася задоволена усмішка.
- Заспокойтеся! Тихо! – вгамовував юрбище король. – Тихо! Ігоре, давай поговоримо у спокійнішому місці.
- Народ має право знати про, що ви будете говорити! – вигукували люди.
- Гаразд, - роздратовано погодився Яків. – Виберіть двох представників і вони підуть з нами.
Після не довгої суперечки, у перед вийшли двоє чоловіків похилого віку. Їхні бороди та волосся на голові палахкотіло білим полум`ям сивини. На їхньому одязі золотими нитками були вишиті герби кланів, які вони представляли.
Побачивши дідів, Яків засміявся.
- Мені слід було здогадатися кого ви виберете. Іван та Аскольд. Ті, що найбільше не вдоволені моїм правлінням.
- Таке рішення громади, - відказав Іван, з золотим зубром на грудях.
- І я його поважаю, - промовив Яків схиливши голову. – Прошу до господи.
Гостей провели через парадний вхід палацу до обідньої зали. Слуги, мов мурахи, метушилися біля столу. За лічені хвилини стіл був накритий. Яків сів у королівське крісло. Голови кланів та Ігор праворуч від нього а Ульф з лівого боку. Яків підвівся і підняв наповнений кубок.
- За процвітання Дулібії! Будьмо, панове!
- Будьмо! – відповіли всі одноголосно.
Тільки Ігор не торкнувся вина.
- Отже, Ігоре, тепер ти суддя, - чи то запитав, чи підсумував Яків.
- Хто ще може тримати Меч і не загинути? – відповів Ігор.
- Слова, які ти сказав там на майдані. Вони дуже… серйозні. Суддя повинен бути обережним у висловлюваннях. – промовив Яків, уважно придивляючись до судді.
- Судді завжди говорять правду.
- А хто доведе, що це правда? – гаркнув король. – Багато літ ми жили за вашим словом. І куди воно нас привело?
- Віра підкаже де правда, – спокійно промовив Ігор. – Але твої гріхи вбили твою віру. Так само як і більшості людей у Дулібії.
- Значить Ігор каже правду, - сказав Іван. – Це ти викрадав людей і приносив їх у жертву Змієві.
- Не має більше про що говорити, - кинув Аскольд, підвівшись з за столу.
Мов по команді, всі хто сидів за столом зробили те саме.
- Ми збираємо віче, - продовжував Аскольд. – Настав час змінити короля.
Іван, Аскольд та Ігор попрямували до виходу. Злим поглядом, Яків проводжав їх, доки вони не зникли за дверима. Яків подивився на Ульфа.
- Ти знаєш, що робити.
Не дивлячись не вечірній час, народ на майдані не розходився. Як тільки посланці вийшли з палацу, люди пожвавішали. Та не встигли вони промовити й слово, як над майданом пролунав голос Ульфа.
- Іван, Аскольд та Ігор, бунтівники! Вони хочуть підняти заколот проти короля! А Ігор ніякий не суддя! Він – самозванець!
Поки люди осмислювали сказане та здивовано перезиралися, майдан оточила гвардія.
- Схопіть бунтівників! – волав Ульф.
Охоронці Аскольда та Івана прикрили собою господарів.
- Треба дістатися до наших коней, - сказав Аскольд.
- Занадто пізно. Ідіть за мною, - кинув через плече Ігор.
Вони пірнули у вузенький провулок. Ігор впевнено біг попереду, тримаючи Меч напоготові. На паралельних вуличках лунали важкі кроки гвардійців. Провулок впирався у широку вулицю. Там з`явився загін королівської охорони.