Розділ 15

Над селом розносився гомін людських голосів. Серед великого гурту, двоє чоловіків про щось затято сперечалися. В одного з них була порвана сорочка на грудях, а в іншого, з носа текла червона юшка. Кілька рук стримували кожного з них, щоб вони знову не зчепилися.

- Не брав я твого вола! – кричав той, що з розбитим носом. – Вовки його загризли.

- Які вовки?! – лютував його супротивник. – Серед білого дня?! На чистому полі?!

         Чоловіки вирвалися з обіймів і знову зчепилися, лупцюючи один одного. Люди навколо них закричали ще дужче. Почалася штовханина. Серед цього ґвалту ніхто відразу не почув, як хтось закричав:

- Наталка! Їде Наталка!

         Вигук повторився кілька разів. Поступово натовп вгамувався. На вороному коні, у сірому плащі, під яким виднілася вишиванка, їхала Наталка. Довге, розпущене волосся вкрилося срібною павутиною сивини. Обличчя зберігало давню вроду, не зважаючи на зморщки. Вона зупинилася і оглянула розбурханий гурт.

- Що тут трапилось? – запитала Наталка.

На перед вискочив чоловік з розірваною сорочкою. Він мав під обома очима по синцю.

- Пані суддя, мене звати Микола. Щоб перевезти колоди для нової хати, я позичив коня-ваговоза. Але сьогодні в ночі кінь зник. Тепер Остап вимагає срібну гривню.

- Звісно вимагаю, - сказав Остап. – Втратив коня – плати гроші.

- Ти його вкрав! – вигукнув Микола. – Сліди ведуть до твого двору.
- Так ти ж сам обнишпорив всі мої сараї.

         З криком «Злодій», Микола кинувся на Остапа. Знову піднявся ґвалт. Наталка мовчки скочила з коня. Вправним рухом вона витягла Меч правди з піхов. Люди відразу замовкли, ніби зненацька, хтось позбавив їх дару мовлення. Наталка встромила Меч у землю і поманила до себе Миколу та Остапа.

- Ви знаєте, що буває з тим хто доторкнеться до Меча? – промовила суддя.

Чоловіки перелякано закивали.

- Ви двоє, покладіть руки на Меч. Хто залишиться живим той і каже правду.

Чоловіки відступили назад але натовп підштовхнув їх до Меча.

- Кладіть руки на Меч, - твердо повторила Наталка.

Натовп напирав на Миколу та Остапа. Вони тремтіли мов листя на вітрі. Їхні обличчя стали схожими на крейду.

- Не треба! – закричав Остап, впавши на коліна.

Всі завмерли. Остап плакав, закривши обличчя руками.

- Я вкрав свого коня, щоб Микола відшкодував мені збитки.

Натовпом прокотився осудливий гул. Микола стояв переминаючись з ноги на ногу.
- Але сьогодні в ночі ваговоза викрали насправді, - закінчив Остап.   

Наталка схопила Меч і направила його на Миколу. Всі знову завмерли.

- Говори, Миколо, - сказала Наталка.

Переляканий чоловік відсахнувся від блискучого клинка. Десятки пар очей уп`ялися в переляканого горопаху. Ніхто не розумів, що відбувається.

- Розповідай, – мовила Наталка.

Микола впав на коліна:

- Змій попутав, пані суддя. Коли я побачив, як Остап забирає ваговоза, я вирішив пожартувати над ним. Дочекавшись коли Остап засне, я забрав коня і повів на дальнє пасовисько. Думаю, хай Остап понервує днів два, а потім віддам. Але дорогою, я зустрів ватагу циган і продав коня за двадцять срібняків. 

У натовпі хтось плювався, хтось сміявся.

- Відшмагати б вас, - сказала суддя, ховаючи Меч. – Та часу немає. Микола заплатить Остапу четверть срібної гривні.

Почувши вердикт, селяни поволі розходилися. Ніхто не чув, як суддя щось говорила присоромленим чоловікам. Вони здивовано переглядалися і кивали. 

         Відпустивши чоловіків, Наталка підійшла до свого коня і раптом впала до його рівних ніг. Кілька людей кинулися допомагати їй встати. Її душив кашель.

- Що з вами, пані суддя?

- Вам треба залишитися і перепочити.

- Ні, - заперечила Наталка. – За кілька місяців зникли десять дівчат. Я маю знайти їх.

         Їй допомогли сісти на коня. За кілька митєвостей дорожня курява сховала її від очей селян.                           

*

Дорога підіймалася крутим схилом угору. Вона хоча й була покинутою, але сліди вказували на те, що по ній час від часу їздять. Пообіч шляху височів хвойний ліс. Чим вище в гору, тим рідше росли сосни та ялини.

Молодий чоловік поволі підіймався дорогою, ведучи за собою коня. Він уважно оглядав сліди на прим`ятій траві, час від часу присідаючи, щоб роздивитися ближче. Таким чином, чоловік дістався вершини. Дорога впиралася у печеру, яка зяяла у стіні високої скелі.

Чоловік зупинився, щоб перевести подих після сходження і оглянути галявину перед входом у печеру. В різних сторонах прогалини росли кілька химерно покручених дерев. Під одним із дерев була кам`яна могила, увінчана хрестом.

         Сліди вели до печери. Неподалік були залишки багаття. Чоловік торкнувся попелу. Він був ледь теплий. За спиною почулися кроки. Чоловік швидко повернувся, вихопивши меч. Побачивши Наталку, він сховав зброю.

- Так, як ти і говорила, - кивнув чоловік. – Людей привозять сюди.

Наталка підійшла до печери. З відти долинув глухий рик та тьмяний відблиск вогню.

- Змій відчуває, що Меч поруч, - промовила Наталка.

- Він вийде сюди?

- Поки що ні. Але він набирає силу від людської плоті.

- Хтось хоче, щоб Змій звільнився.

         Наталка підійшла до кам`яної могили. Вона провела рукою по нагрітому сонцем камінню. Від часу, між валунами з`явилася земля, з якої виросли трава та квіти.