Микола розплющив очі та відразу ж їх закрив. Йому здалося, що зорі ось-ось упадуть на нього. Не розкриваючи очей, він повернувся на бік і провалився у прірву. Та летів Микола не довго. Земля зустріла його пахучим, трав`яним покривом. Він важко впав мов лантух.
Якусь мить він не рухався. Потім повернув голову праворуч і побачив колесо підводи а за нею кінські ноги. Подивившись в інший бік Микола угледів неподалік Степана біля багаття і Наталку, яка обробляла йому рани на обличчі.
- Де я? – прохрипів Микола.
Та він сказав це настільки тихо, що на нього ніхто не зважив.
- Це що, новий спосіб заводити друзів? – тим часом говорила Наталка, стоячи над Степаном.
- Я чесно намагався уникнути бійки.
- Я ще Йосипа не бачила. Куди він подівся?
- Поїхав до річки. Йому дісталося найбільше.
- Треба оглянути дядька, якого ви привезли. Він там, хоча б живий?
- Де я? – сильніше подав голос Микола.
- Що з ним станеться, - Степан поспішив до Миколи.
Разом з Наталкою, вони посадили його біля багаття.
- Пити, - видихнув Микола.
Наталка швидко принесла йому чашку води. Чоловік, жадібним ковтком осушив чашку і простягнув її Наталці.
- Неси відро, - сказав Степан.
- Що, - незрозуміла дівчина.
- Принеси відро води.
За хвилину, відро стояло перед Миколою. Відкинувши чашку, він впав на коліна і встромив обличчя у повне відро. Микола плямкав, сьорбав і хрюкав. Здавалося, що він зможе випити всю воду у відрі. Та цього не сталося. Микола напився і впав долі лиць, погладжуючи себе по впалому череву.
- Як добре напитися, - промовляв він блаженно. – Це хоч і не оковита, але все одно добре.
Його роздуми урвав Йосип, виливши на нього воду з відра. Микола підскочив мов обпечений, відпльовуючись та витираючи обличчя.
- Це щоб хміль вийшов з тебе остаточно, - промовив Йосип.
Микола хотів, сказати якесь погане слово та побачивши Йосипа, розслабився. Губи розтягнулися в посмішці, відкривши криві, жовті зуби.
- Йосипе, це ти? А я думав, що мені наснилося. І ти і бійка в корчмі.
- Гарний сон, - сказав Йосип, обіймаючи Миколу. – Через тебе мені ледь не
проламали голову.
- Не бурчи, - поплескав Микола друга по плечу. – Я впевнений, ти сам хотів розім`ятися. Як у старі, добрі часи.
- О, Йосипе! То ти був розбишака, - засміялася Наталка.
- Ви його більше слухайте, - буркнув Йосип, відводячи погляд і ховаючи посмішку в бороді.
- Був, був. І ще й яким, - підтвердив Микола.
До їхнього гурту підійшов не високий, міцний хлопець. Трохи старший за Степана.
- Йосипе, дрова закінчуються, - повідомив він.
- Добре, Андрію. Зараз поїдемо по нову партію, - відповів Йосип.
Андрій кивнув і відійшов. Але перед тим він глянув на Наталку і підморгнув їй. Дівчина демонстративно відвернулася.
Тільки тепер Микола помітив, що вони знаходяться у глибокому яру. Він побачив кузню під відкритим небом, велике багаття і десяток ковалів, які працювали не зважаючи на глибоку ніч.
- Що тут відбувається? – подивився Микола на Йосипа.
- Ми виковуємо великий, міцний цеп.
- Для чого?
- Щоб прикувати Змія в підземеллі.
- Не збагну, хто з нас сьогодні нализався до чортиків? Ти здурів?! Цього зробити неможливо!
- Він може, - Йосип вказав на Степана.
Микола недовірливо подивився на хлопця.
- Це просто хлопчисько.
- Коли вам виповнилося п`ятнадцять, - промовив Степан. – Ви стали наймолодшим майстром у цеху ковалів.
- Йосип тобі розповів про мене, - сказав Микола.
- Але Йосип не знає про замовлення короля Гната і чому ви відмовились від нього.
- Ти відмовився від королівського замовлення?! – здивувався Йосип. – Що тобі замовив король?
- Нічого, - різко відповів Микола. – Але ці твої здібності не допоможуть тобі ув`язнити Змія.
Степан усміхнувся і витягнув Меч. Вражений Микола дивився на зброю, на якій грали відблиски багаття та зоряного сяйва. Степан направив Меч на нього і сила Меча відірвала Миколу від землі.
- Ти… ти що робиш?! – волав Микола. – Припини!
- Я можу закинути вас дуже далеко, - весело повідомив Степан.
- Я тобі вірю! Вірю!
Торкнувшись ногами землі, Микола полегшено зітхнув.
- Тепер ти з нами? – запитав його Йосип.
- Так.