Розділ 7

Червоне сонце вже майже зникло за обрієм. На розпечену землю опускалася нічна прохолода. Мандрівники побачили місто оточене високими, земляними валами та глибокими ровами, наповнених водою. З північного боку місто огинала річка. Від міста до ріки була прокладена дорога, яка впиралася в пристань. Кілька човнів мирно хиталися на річкових хвилях.

- Ласкаво просимо в Рудоград, - сухо мовила Оксана.

         Вони під`їхали до брами коли вже зовсім стемніло, а на стінах запалали смолоскипи. Ворота відчинилися і вершники, по спущеному мосту, влетіли в місто. Не стишуючи ходи, вони мчали вузенькими вуличками, розганяючи в сторони одиноких перехожих, які притулялися до стін низеньких халупок.

         Вулиця підіймалася в гору. Незабаром на вершині пагорба виникла фортеця, теж оточена ровом з водою та валами. Чотири башти, які нагадували свічки, нависали над містом. Вони розташовувались відповідно до сторін світу, утворюючи прямокутник.

Переїхавши через міст, вершники опинилися на подвір`ї перед палацом з високими сходами та вирізьбленими з каменю фігурами химерних тварин на стінах.

- За мною! – не обертаючись, наказала Оксана.

         Гостям довелося ледь не бігти за королевою Чорних людей. Без жодного наказу перед нею розкривалися всі двері палацу, так ніби служники тільки й чекали приходу своєї володарки.

Перед останніми дверима їх зустрів чоловік, трохи молодший за Оксану. Він теж носив дорогоцінні прикраси і мав багатий одяг. Між чоловіком та королевою була якась невловима схожість. Витягнутий овал обличчя і такі самі розкосі очі.

- Я послав за тобою як тільки дізнався про напад, - без привітання почав чоловік. – Найкращі знахарі вже лікують її. Сподіваюсь вона житиме.

- Дякую, брате, - мовила Оксана не зупиняючись і відчинила двері в покої дочки.

- А ти куди? – зупинив Степана брат королеви.

- Пропусти хлопця, Дмитре, - наказала Оксана. – Інші хай чекають.

         Дмитро з недовірою подивився на Степана, але відступив на крок. За мить до того, як за ним зачинилися двері, Степан відчув на собі злий погляд Дмитра.

         Десятки свічок освітлювали кімнату, але все-одно легкий морок окутував все навколо. На великому ліжку, Степан побачив дівчину років двадцяти. Чорне волосся розсипалося на білих подушках. Навколо ліжка стояли троє сивобородих старих. В кімнаті витав різкий запах трав. Степан поглянув на дівчину а потім на Оксану.

- «Мабуть такою була володарка в молодості», - подумав Степан.

- Володарко, - говорив один зі знахарів. – ми робимо все можливе, але поки що немає жодних покращень.

- Отрута занадто сильна, - додав інший.

- Для чого мені тримати вас, якщо в потрібний момент, ви безпомічні? – змією прошипіла Оксана.

- Ми не всевладні боги, володарко, - сказав третій знахар. – Нажаль, наука буває безсилою.

- На щастя, боги виявились не такими тупими, як ви, - відповіла Оксана. – Вони послали мені того, хто вилікує мою дочку.

         Знахарі здивовано глянули на Степана. Він відповів їм легкою, доброзичливою посмішкою.

- Припини вишкірятися, - сердито мовила Оксана. – Роби те, що обіцяв.

         Степан зупинився біля ліжка і довго дивився на дівчину. Її лихоманило. Вона не реагувала ні на світло ні на звуки. На перев`язаному правому плечі, виднілася червона пляма крові.

Оксана сіла на ліжко і взяла дочку за руку. Степан вперше побачив вияв ніжності в цій жінці. Він торкнувся рукою чола дівчини. Раптом його ніби щось підкинуло в гору. Степан ледве втримався на ногах. Холодний піт вкрив його тіло. Серце калаталося мов скажене.

- Що трапилось? – запитала Оксана, підвівшись.

         Степан зняв з плечей Меч і розгорнув його. У присутніх перехопило подих.

- Накажіть всім вийти, - твердо сказав Степан.

Ніхто не зрушив з місця. Оксана мабуть в перше в житті розгубилася.

- Негайно! Інакше я не зможу вилікувати вашу дочку!

- Вийдіть всі! – опанувала себе володарка.

За останнім знахарем зачинилися двері. Степан приклав Меч до чола дівчини. Її тіло вигнулося. Крик вирвався з її грудей. Потім вона обм`якла. Дихання поступово стало спокійним. Степан прибрав Меч. Дівчина розплющила очі. Вона озирнулася і побачила Оксану.

- Мамо, – тихо мовила вона.

- Оленка! – Оксана притиснула дочку до себе.                 

*

         Степан розплющив очі і якусь мить дивився в стелю. Сон розвіявся мов ранковий туман у літній день. Він сів на величезному ліжку. Крізь відчинені двері, що вели на терасу, виднілося нічне зоряне небо.

Степан в перше в житті спав у таких шикарних покоях. Після того, як він зцілив дочку Оксани, йому та його друзям влаштували грандіозний прийом. Від різноманіття блюд та напоїв на вечері розбігалися очі. Оксана посадила його поруч із собою. Десяток слуг прислуговували йому. Ще місяць тому назад Степан не міг навіть мріяти про таке.

Але на відміну від Йосипа і Наталки, які безжурно спілкувалися з володаркою та її вельможами, Степан замислено длубався виделкою у своїй тарілці, зрідка відповідаючи на питання. Він ловив на собі злий погляд Дмитра, який дивився на нього з під лоба майже увесь вечір.

- Чому ти не дозволяєш мені розповісти правду? – промовив Степан, дивлячись на Меч, що стояв в кутку біля ліжка.