Розділ 6

- Я ж казав не торкатися Меча! – лютував Гнат. – Де тепер їх шукати?

Командир охорони стояв опустивши голову. Роздратований король міряв кроками тронну залу.

- Що говорить розвідка? – трохи заспокоївшись, запитав Гнат.

- Вони рухаються в глиб земель Чорних людей.

- Що вони там забули?

- Нишпорки розповідають, що коваль Йосип хотів купити декілька пудів якісного заліза. Але в Дулібії не знайшлося такої кількості.

- Для чого їм стільки заліза? – задумливо мовив король.

Командир охорони розвів руками.

- Накажете вислати загін і схопити їх?

- Ні, - заперечив Гнат. – Груба сила, як ми пересвідчились, тут не допоможе. Слідкуйте за кожним їхнім кроком. Дізнайтеся про їхнє слабке місце. Повинно бути щось, що допоможе нам їх впіймати.

Начальник охорони кивнув і швидко вийшов.

*

         Землі чорних людей виявилися степовим краєм. Куди тільки не кинь оком, була висока, густа трава. Яка іноді могла сховати коня з вершником. Та палюче сонце висушувало з неї вологу.

Вже другий день, як вони перетнули річку і не побачили жодного місцевого жителя. Хоча дорога по якій вони їхали, говорила про те, що нею постійно користуються.  

- Ми правильно їдемо? - втомлено мовила Наталка. – Може це не та дорога?

- З Дулібії до Чорних людей існує тільки один шлях, - відповів Йосип. – І ми зараз по ньому їдемо.

- Ми ще не зустрічали людей.

- Якщо ми когось не бачимо, то це не значить, що нас не бачать, - сказав Степан, зупиняючись. – Як довго ви за нами стежите?!

Йосип та Наталка теж зупинилися і здивовано подивилися на нього. В гарячому повітрі повисла тиша. Раптом, під чиїмись ногами зашелестіла суха трава. З обох боків з`явилося кілька озброєних чоловіків. Вони носили полотняні штани і сорочки. Шкіряні пояси обтягували їхні міцні фігури.

- Сьогодні в ночі ми помітили ваше багаття, - відповів чоловік, з довгим чубом-оселедцем посеред лисої голови.

- Я помітив вас ближче до полудня, - усміхнувся Степан.

- Хто ви такі? Що вам треба? – суворо запитав чоловік.

- Ми – купці. Хочемо купити залізо, - втрутився у розмову Йосип.

Чоловік з недовірою подивився на трійцю вершників. Він кивнув і двоє його підлеглих кудись зникли. Незабаром, позаду почулося тупотіння копит. Ті двоє пригнали не високих але міцних коней. За мить, Йосип, Степан та Наталка продовжили свій шлях вже з озброєним супроводом.

         На березі вузенької, степової річки стояв намет. Навколо нього копошилися люди та паслися коні. Їм наказали злізти з коней і чекати. Закрутивши оселедця за вухо, чоловік зник у наметі

- Хто це такі? – запитала Наталка.

- Чорні люди, - сказав Йосип.

- Але ж вони не чорні!

- Їх так називають з давніх часів. Ніхто не знає звідки взялася ця назва, - і повернувшись до Степана запитав: - Чому ти не попередив, що за нами стежать?

- Меч сказав мені, що вони нам не зашкодять.

- Невже нам постійно доведеться покладатися на голос, якоїсь залізяки?

- Меч не просто шматок заліза, - обурено заперечив Степан. – Це голос Божий.

         З намету вийшов чоловік з оселедцем та вища від нього жінка з золотими прикрасами на шиї та руках. На її міцні, засмаглі плечі падало чорне волосся. По видовженому обличчю розсипалися перші зморшки. Розкосі очі прискіпливо оглядали прибульців.

- Ви не схожі на купців, - грубуватим голосом мовила жінка. – Гнат послав вас шпигувати в моїх землях. По нашим законам ви повинні вмерти.

- Ми не шпигуни, - промовив Йосип. – Нам самим довелося втікати від короля.

- Можливо й так. а можливо й ні, - жінка подала знак рукою.

Степанів вигук зупинив вояків, які вже збиралися виконати наказ.

- Володарко Оксано, почекайте! Я можу вилікувати вашу дочку!

Жінка, яка вже зробила крок у намет озирнулася. Її підлеглі завмерли.

- Вчора, коли ви оглядали свої південні рубежі, - продовжував Степан. – вам повідомили, що ваша єдина дочка помирає від отруєної стріли. Якщо ви мене вб`єте, її ніхто не зможе вилікувати.

Оксана мовчки підійшла до Степана. Вона довго дивилася на нього.

- Може ти знаєш хто здійснив замах на мою дочку? – мовила вона.

- Ні, - захитав головою Степан. – Але я її вилікую.

- Ти сам сказав слово. Якщо вона помре…, - Оксана не договорила.

- Коли я вилікую вашу дочку, ви дасте мені сто пудів заліза, - впевнено промовив Степан.