Розділ 5

Їм треба було як найшвидше дістатися до переправи на річці Плес, за якою починалися землі чорних людей. Тому вони гнали коней всю ніч без перепочинку. Коли ранкове світло поволі розпочало розбавляти темряву ночі, а зорі поступово згасали, з вершини пагорба вони побачили широку стрічку ріки, яка ледь виднілася в сутінках.

- Ось і переправа, - зітхнув Йосип.

- А раптом там засідка? – промовила дівчина.

- Нам треба боятися засідки? – в`їдливо озвався до неї Йосип. – Так само, як і в корчмі?

- Ще раз кажу, - в запалі вигукнула дівчина, - мене змусили! Щоб ви зробили, якби вас або вашу дочку погрожували віддати Змієві?

Ці слова змусили Йосипа замовкнути на певний час.

- Їдьмо, - холодно сказав коваль. – Все одно інша переправа дуже далеко і нас там точно схоплять.

- Я щось не так сказала? – збентежено запитала дівчина, дивлячись Йосипу в слід.

- Його дочку забрав Змій, - відповів Степан.

- Боже, яка я дурна, - з жалем вигукнула дівчина.

         Вони пустили коней легким кроком. Йосип їхав на декілька кроків попереду. Ранок наставав швидко. Степан з цікавістю розглядав дівчину. Темне, густе волосся було заплетене в тугу косу. Чорні брови, мов два крила, розліталися над очима. Худорляве тіло дівчини міцно трималося верхи на коні.

- Як тебе звати? – запитав Степан.

- Наталка.

- Твої батьки мабуть хвилюються за тебе.

- У мене не має батьків. Я була наймичкою у корчмаря. Тому нема кому хвилюватися за мене.

- Чому ти пішла з нами?

Помовчавши, Наталка сказала:

- Я ще ніколи не бачила такого… Біле світло… Я відчула, що мені треба дізнатися більше про нього.

- Чому ж ти не питаєш куди ми їдемо?

- Ця дорога веде в землі Чорних людей.

- Не відставайте! – гукнув Йосип.

Степан і Наталка наздогнали його.

- Ні душі, - сказав Йосип, втягуючи носом повітря.

- Ти думаєш знайдеться багато людей, які мають справи на тій стороні? – мовив Степан.

Вони зупинилися біля куреня поромника. На стукіт копит вийшов кремезний чолов`яга. Він позіхнув і почухав зарослі щетиною щоки. Він взагалі виглядав якимсь пом`ятим.

- Що треба, - не підіймаючи на них очей, промовив він.

- Переправитись на інший берег, - відповів Йосип.

Поромник нарешті обдарував їх поглядом. Він ніби оцінював, скільки взяти з них за переправу.

- Попливемо коли сонце зійде.

- Нам треба зараз, - втрутився Степан. – Ми поспішаємо.

- Попливемо коли зійде сонце, - твердо мовив поромник і пішов до води вмиватися.

Їм нічого не залишалося, як підкоритися долі у вигляді сонного поромника.

- Напою коней, - сказав Йосип.

Степан та Наталка проводжали його поглядами.

- То чому ви їдете до Чорних людей?  - запитала дівчина.

- Ми хочемо купити в них багато заліза. Потім викувати довгий, міцний ланцюг і прикувати Змія в підземеллі. – Степан сів поруч з нею.

- Прикувати Змія? В тебе в руках така могутня зброя. Вбий Змія? Припини наші страждання.

- Бог наказав мені лише прикувати його. Саме для цього він дав мені Меч.

- Ти бачив Бога? – Наталка зацікавлено зазирнула йому в очі. – Який він?

Степан зняв капелюха і невпевнено стенув плечима.

- То був білий олень.

- Білий олень? – задумливо промовила Наталка. – Покажи Меч.

Степан миттю розгорнув зброю. Перші проміння сонця вдарилися об сірий метал і розсипались на сотні дрібних сонечок. Алмази на руків`ї вкрилися мережею веселкових кольорів.

- Яка краса, - заворожено мовила Наталка, простягаючи руку до зброї.

- Ні, - зупинив її Степан. – Лише я можу брати Меч в руки.

- Встроми меч у землю і відійди від нього подалі, - наказав поромник.

Степан та Наталка озирнулися. Навколо них стояли декілька гвардійців. Степан спробував підняти Меч, але поромник зупинив його:

- Скористаєшся мечем, я його вб`ю, - він вказав на зв`язаного Йосипа, з кинджалом біля шиї.

- Не зважай на мене, хлопче. Дій. – прохрипів коваль.

Степан розгублено стискав Меч у руці. Його лезо починало блимати короткими, тьмяними спалахами. Гвардійці підсвідомо зробили крок назад. Тільки поромник непорушно стояв на місці. 

- Повір мені, я встигну його вбити, - усміхнувся він. – Ти ж не хочеш мати на совісті вбивство друга.

Степан безсило виконав наказ.

- Чудово, - поромник передав Йосипа гвардійцям. – Кажеш, що лише ти можеш тримати меч у руках?

Поромник зупинився біля чарівного клинка. Усмішка зникла з його обличчя. Залишилося тільки напруження і страх. Він простягнув руку до руків`я, на мить завмер, а потім стиснув його. Всі інші спостерігали за ним, затамувавши дихання. Коли поромник взяв Меч і нічого не відбулося, почулося полегшене зітхання. Наталка запитально подивилася на Степана.

- От бачте. Це просто меч. Один із тисячі, - вигукнув поромник. – Цей хлопчисько шахрай. Він…

Поромник спалахнув мов висушена літньою спекою скирта сіна. Якусь мить ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Жахливий крик паромника вивів усіх з оціпеніння. Дружинники злякано кинулися в розтіч. Степан схопив Наталку за руку, підхопив Меч і розрубав ним мотузки на руках Йосипа.       

- Заганяй коней на паром! – крикнув коваль.

         Вони віддалялися від берега на якому догорав паромник. Наталка сиділа на мокрих дошках, дивлячись кудись у перед. Степан сів поруч.

- Ти згубив свого капелюха, - глянувши на нього сказала вона.

- Нічого. Ти як?