Меч Правди

Розділ 3

Велика навала людей заполонила базарну площу. Над майданом знявся ґвалт. Чоловіки, жінки, діти купували, продавали, мінялися, сперечалися, торгувалися, сміялися. До всього цього додавалося мукання, мекання, бекання, хрюкання, іржання, скрипіння, рипіння, стукання, булькотіння та

шкварчання. Здавалося, що у цьому вихорі звуків та штовханини не можна провести і кількох хвилин, але базаруючим вдавалося вирішувати свої торгові та інші справи.

         Степан протискувався крізь щільний натовп людей, час від часу поправляючи загорнутий меч за своєю спиною. Поглянувши ліворуч, він підійшов до прилавка, на якому продавалися пряники, бублики та інша смаківщина. Все це добро продавала повногруда молодиця у червоній хустці.

- Що тобі любчику, - защебетала володарка пряникового царства. – Пряники, бублики, коржики, тістечка. Вибирай.

- А вони смачні? Свіжі? – з лукавою усмішкою запитав Степан.

- Свіжі, свіжі! А смачні… мов мед! – вихваляла товар молодиця.

         Степан обміняв мідний п`ятак на великого пряника-коня.

- На здоров`я, - вигукнула йому в слід торговка.

         Відкушуючи маленькі шматочки від пряника, Степан дістався до виходу з ярмаркової площі. Ніби цього чекаючи, з натовпу випірнув Йосип. Його гострий ніс опустився в низ. Це означало, що коваль розчарований.

- Погані новини, хлопче, - буркнув Йосип. – Ніхто не може нам продати стільки заліза.

- Чому?

- Тому що у всій Дулібії стільки не знайти.

- Що ж робити? – рука Степана застигла в повітрі з половиною пряника.

Йосип задумливо почухав потилицю.

- Доведеться йти до Чорних людей. Тільки вони можуть зробити потрібну нам кількість заліза.

- Чорні люди? Хто вони?

- Племена варварів, які живуть за східним кордоном Дулібії, - пояснив коваль. – Вони добувають з під землі каміння і переплавляють його на залізо.

- Якщо іншого виходу не має… - сказав Степан. – Коли ми вирушаємо?

Чиясь рука схопила його за шию. Від несподіванки Степан розгубився. Його бриль відлетів у бік.

- Ось ти де, ледащо! – волав колишній пан Степана. – Через тебе я втратив багато пшениці! Нічого. Ти мені до кінця свого нікчемного життя будеш відпрацьовувати!

         Йосип схопив пана за руку і міцно її стиснув. Почувся хрускіт. Пан завищав мов порося. Степан відскочив у бік.

- Не чіпай хлопця, чоловіче, - прогримів коваль.

Хоча пан і сам був чоловіком не маленьким, але у порівнянні з Йосипом він виглядав дрібною мурахою. Люди зупинялися і позирали на те як пан звивався і корчився від болю в міцних Йосипових руках. Вирішивши, що вже достатньо провчив нахабу, коваль відпустив пана. Той упав на землю, піднявши хмару пилюки.

- Це тобі так не минеться! – кричав і махав руками пан. – Я піду до бургомістра! Я піду до короля! Вас обох згодують Змієві!

Степан хотів щось сказати панові, але Йосип потягнув його за собою, побачивши, як до них наближаються гвардійці. Хлопець насилу встиг підхопити бриля. Вони зникли в натовпі, а їм у слід неслися панові прокльони.

*

         За вікнами майже стемніло. Безліч свічок на підсвічниках різних форм, наповнювали тронну залу жовтим світлом та запахом воску. Вогники свічок вихоплювали з мороку на стінах картини та барельєфи зі Змієм, і людей, які йому поклонялися. На людських обличчях застигла маска всеохоплюючого і безнадійного страху та благоговіння.

Змій мав чотири лапи та два крила. На голові він носив корону. Також Змій мав довгого хвоста з гострим наконечником, яким він вбивав своїх ворогів. 

Король Гнат сидів на своєму троні і замислено дивився на чоловіка у брудному але дорогому одязі. Той махав руками і вже вкотре повторював  історію про те, як він хотів повернути свого наймита, а коваль ледь не зламав йому руку. Зрештою, Гнатові набридло.

- Замовкни! – вигукнув король.

Чоловік запопадливо схилив голову і замовк. Гнат все ще не розумів, чому він має вислуховувати такі дрібниці. Але ж амулет. Король торкнувся до медальйона на грудях у вигляді Змія з короною на голові. Амулет дрібно тремтів з самого ранку. Тремтіння посилилось тоді, коли до нього привели цього навіженого.

- Ти знаєш куди, ці двоє, могли піти? – запитав король.

- Я чув, пане, як вони говорили про Чорних людей, - вклонився Степанів пан.

- Що саме? Конкретніше.

- Не знаю, пане, не знаю.

- Гаразд, - зідхнув Гнат. – Знайду твого наймита. Коваля покараю.

- Дякую, пане, - бив поклони чоловік. - Знайдіть будь-ласка і покарайте. Згодуйте його Змієві.

При згадці про Змія, Гнат зморщився. Він махнув рукою і охорона виштовхала відвідувача, який знову почав розповідати свою історію. Король вдарив у долоні. В тронному залі з`явився командир охорони.

- Готуй коней і людей. Ми їдемо.

- Куди?

Гнат красномовно подивився на свого підлеглого. Той мовчки кивнув і зник за дверима.

*

         Це місце міг знайти кожен. Достатньо було глянути звідки підіймається дим. Королівський кортеж мчав лісом, Дорогою Смерті, як її називали в Дудібії, до високої гори. Туди, де жив Змій. Коні винесли короля та його людей на просторе поле перед горою. Місяць заливав його білим, мертвим світлом. В цьому місці, здавалося все нагадувало про смерть. Навіть не високі кущі та деревця, що зрідка траплялися на полі.

         Дорога огинала пагорб праворуч і впиралася у масивні ворота, по обидва боки від яких, тягнулися високі, кам`яні стіни. Вершники зупинилися. Їх чекали. Хтось не видимий відчинив ворота. Король зіскочив з коня і сам увійшов у прочинену браму. Ворота з гуркотом зачинилися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше