Розділ 1

Степана запускав косу у щільні ряди пшениці. Металева блискавка зрізала рівні, налиті зерном колоски. Вони падала мов убиті солдати на полі бою. Степан зупинився і витер рукавом сорочки спітніле чоло, зсунувши солом`яний бриль на потилицю. Змокріле від поту, золотаве волосся прилипло до обличчя.  

Хоча хмари і затуляли собою сонце, важке, гаряче повітря забивало подих.

         В далечині на заході, у хмарне небо підіймався стовп чорного диму.

- Клятий Змій, - ледь чутно сказав юнак.

         Степан почув плач. Він озирнувся. По дорозі їхали кілька возів з великими клітками, в які напхали людей. Степан побіг до дороги. Чим ближче під`їжджала валка возів, тим гучніше лунав плач та голосіння. Женці з інших полів збіглися подивитися, як королівська гвардія везла Змієві данину для жертвоприношення. Люди в клітках простягали руки до женців, просячи в них про допомогу.  

- Сподіваюся, Змій буде милостивим до нас, - сказав низенький дідок із довгими, сивими вусами.

- У цих возах є ваші діти? - запитав Степан, коли останній віз проїхав повз них.

Старий опустив очі і пішов на свою ділянку. Здоровий чоловік у багатому одязі, зупинив біля них свого вороного коня.

- Чого стоїш, ледащо! – гримнув він на Степана. – Скоро полудень а ти ще й пів поля не з косив.

Не зрушивши з місця, Степан подивився на господаря.

- Сам, таке велике поле, я буду дуже довго косити. Найміть ще косарів, щоб швидше впоратись.

- Замовкни, нікчемо. Якийсь голодранець буде мене вчити, як господарювати. А ну, йди працюй! – Пан замахнувся на Степана канчуком.

Батіг обпік Степанову спину. Зиркнувши на батрака гнівним поглядом, пан помчав геть.

Хлопець повернувся до роботи. Але не встиг він ступити і кількох кроків, як помітив у лісі якийсь блиск. З початку він подумав, що це мара. Та незвичне явище повторювалось все частіше і частіше.

Степан озирнувся навколо. Інші женці нічого не помічали. Вони продовжували косити свої ділянки. Блиск перетворився на постійне світло. Степан повільно брів по жовтому, пшеничному морю, тримаючи в руках косу.

         Степан зупинився біля перших дерев. Не відоме світло манило його до себе а страх стримував на місці. Зітхнувши, Степан рушив далі, пробираючись крізь хащі. Сорочка прилипла до тіла. Бриль десь загубився. Та юнак продовжував йти до мети, тримаючи косу мов зброю.

         Все закінчилося несподівано. Ніби хтось вирізав проміжок шляху, щоб Степан швидше дістався до джерела світла. На широкому пеньку лежав маленький білий ріг, трохи більше вказівного пальця дорослого чоловіка.

Юнак з острахом і цікавістю дивився на несподівану знахідку, не знаючи, що робити. Степан торкнувся вістрям коси дивного предмету. Пролунав ледь чутний дзвін. Подумавши, хлопець обережно взяв знахідку. Білий металевий ріг приємно холодив долоню.

- Степане!

Юнак злякано озирався навкруги, виставивши вперед косу.

- Степане, не бійся, - мовив знову хтось.

- Хто тут?! – вигукнув хлопець.

Степан повернувся і побачив перед собою білого оленя. З переляку, юнак відскочив назад і впав.

- Не бійся, Степане. Я Бог всього живого. Я прийшов, щоб дати тобі завдання.

- Яке завдання? – здивувався Степан, все ще оговтуючись від переляку.

- Народ страждає від Змія, - говорив Олень, киваючи головою з великими, білими рогами. – Я зроблю тебе суддею цього народу. В тебе буде велика сила. Ніхто не зможе тебе здолати. Ти закуєш Змія у глибокому підземеллі.

- Я нікчемний наймит і сирота, - заперечив Степан. – Як я зможу полонити Змія і судити цей народ.

- Для мене немає нічого не можливого, - кивнув Олень. – я дам тобі Меч Правди, щоб ти міг виконати моє завдання. Озирнися.

Степан послухався. На пеньку лежав довгий прямий меч. Гостроверхий, масивний алмаз виблискував на вершині руків’я. Алмази меншої форми прикрашали кінці хрестовини.    

- Візьми його, - сказав Олень. – Це джерело твоєї сили і мудрості. Він вкаже тобі правильний шлях. Я забезпечу тебе всім необхідним. У твоїх кишенях, в потрібний момент, завжди будуть золоті монети. Торкатися Меча можеш тільки ти. Якщо хтось інший візьме його в руки, то він загине. Чи готовий ти стати суддею Дулібії?

- Так, Господи.

- Стань на коліна, - наказав Олень.

Степан слухняно зробив те, що сказали.

- Чи присягаєшся ти, служити мені, Сущому?! – урочисто запитав Олень.

- Присягаюся!          

- Чи присягаєшся ти, захищати правду, навіть ціною власного життя?!

- Присягаюся!

- Встань. Тепер ти суддя Дулібії.

Степан підвівся. Він переживав дивні, незнані до сьогодні відчуття. І не тільки у тілі. Але й душа й дух переродилися. Хлопець усвідомив, що став іншою людиною.   

- Якщо Меч має таку силу, Господи, чому б ним не вбити Змія? – запитав Степан Сущого.

- Час іще не настав. Багато людей вірять у силу Змія вони повинні побачити всі його беззаконня і добровільно вибрати служіння Мені.

         Промовивши останні слова, Олень зник. Степан довго роздивлявся Меч. Потім він перевів погляд на косу, відкинув її в бік і взяв у руки Меч Правди.

Хлопець відчув важкість клинка. Та з важкістю прийшла і впевненість. Меч ніби говорив зі Степаном. Через безбарвні, прозорі як сльози дитини, каміння линула нова мова. Без слів, без звуків. І ця розмова змінювала його душу. Все його нутро. Не проказані слова падали в Степанове серце мов на щойно зоране поле і проростали новими, невідомими досі знаннями про себе, про людей, про навколишній світ.