Розділ 11. Час настав

Виснажені, голодні, вони вибрались на волю, повернулись додому, де могли вдихнути свіже повітря. 

— Ми вибрались! — закричав на ввесь голос Навард. — І все завдяки могутньому магу Валаніру. 

— А до речі, де він? — зауважив Айракс, від чого його наповнило поганим передчуттям. Його тіло пробіг холод. 

Раптом з’явився Валанір. Його тіло мов виплюнула невидима істота. Його знепретомніле тіло перекотилося декілька разів по землі. Посох викинуло подалі від нього. Він був чорний, скручений, немов засохла дряхла палиця. Всі підбігли до Валаніра. Він лежав не рухаючись. Дейлок перевернув його на спину: очі були заплющені, з носа текла темно-червона кров.

— Що з ним? — ледь проговорила Ірріель.

Дейлок схопив його за руку і завмер, намагаючись прислухатися до серцебиття. 

— Серце ще б’ється, — сказав він. — Але ледь дихає.

— Дивіться... — голос Айракса здригнувся, змусивши всіх підвести голови. Він простягнув уперед посох Валаніра. У передвечірньому світлі кристал на верхівці більше не сяяв. По всій глибині кристала пролягла рвана біла тріщина.

— Він витратив усі свої сили, — сказав Дейлок.
— Невже він помре? — схвильовано, промовила Ірріель. 

— Ні, ми цього не дозволимо! — заперечив Дейлок впевненим голосом, який ніби сам за себе говорив про те, що мага потрібно врятувати. 

— Невже, пройшовши такий шлях, ми дамо загинути йому? Потрібно щось робити. Потрібно просити про допомогу, адже ми вдома, і саме завдяки йому ми повернулися.
— Що ж робити, як йому допомогти? — запитав Навард, готовий уже брати його на спину і нести куди треба. 

— Йому зможуть допомогти тільки інші маги, що живуть в королівстві Міррос, у Тихому лісі. — сказав Айракс. 

— Нам потрібні коні, — сказав Навард.

— Неподалік має бути табір військових. Знайдемо їх — знайдемо і коней.

Дейлок підхопив тіло Валаніра і з допомогою Айракса закинув його собі на спину. Всі разом вони рушили на пошуки найближчого військового табору. Там героям нарешті вдалося перепочити та роздобути свіжих коней. Попереду був виснажливий шлях до ельфійського королівства. Майже тиждень вони мчали на межі сил, змінюючи загнаних скакунів у кожному великому місті, поки нарешті не дісталися Тихого лісу. Віддавши Валаніра ельфійським магам, супутники не гаючи часу, вирушили до міста Гелліон.

— Надіюсь, з ним усе буде добре, — сказала Ірріель.

— З ним усе буде гаразд, — відповів Айракс. — Вони знають, що робити.

Попереду, крізь сонячне сяйво, проступив замок Гелліон. Спершу з’явилися гострі шпилі веж, а згодом і могутні стіни. Що ближче вони під’їжджали до брами, то вищими здавалися його мури. Біля самого входу шлях героям перегородила важкоозброєна варта.

— Чужинцям вхід заборонено! — прогримів вартовий, перекривши шлях алебардою.

— Ми до короля Орнікса з важливим і терміновим повідомленням, — твердо відповів Дейлок.

Молодий вартовий, що стояв з іншого боку проїзду, так само перекриваючи його зброєю, за наказом побіг доповідати. Він швидко повернувся, зайняв своє місце і повідомив, що сьогодні король зайнятий і нікого не приймає.

— Перекажіть йому, що прибув король гномів Навард і бажає бачити короля… 

— Ні, — перебив його Дейлок. — Не потрібно. Я знаю кращий спосіб, як швидше зустрітися з королем.

У ту ж мить кінь перескочив через алебарди вартових і кинувся в місто, до палацу. Інші послідували за ним. Солдати намагалися їх затримати.

— Зупиніть їх! Вони незаконно проник на територію замку! — вигукнув вартовий, звертаючись до інших, що були неподалік.

Солдати збіглися з усіх закутків фортеці, обступивши їх на центральній площі з усіх боків. Ставши у два ряди, один за одним, вони наставили зброю і готові були будь-якої миті напасти. Вони стояли неподалік від входу до королівського палацу. Надворі вже настала ніч, тому людей майже не було. Навкруги стояв гул солдатів і коней, які щоразу, як тільки вартові намагалися підійти ближче, ставали дибки, чим і відлякували їх.

– Що тут відбувається? – різко викрикнув король своїм громовим голосом, на який усі оглянулися.
– Вибачте, королю, але до нас увірвалися непрохані гості. Вони хотіли бачити вас, але…
– Опустіть зброю.
– Але, королю…
– Я наказав опустити зброю.

Коли мечі та алебарди опустилися, король повільно спустився до оточених. Його погляд ковзав по обличчях, аж поки не зупинився на кремезній постаті гнома. Обличчя короля просвітліло. 

— Наварде, невже це ти? Ви повернулися! – викрикнув король дещо здивовано й водночас радісно. Він обняв гнома. – Не можу повірити своїм очам. Ми гадали, що втратили вас. Прошу, гадаю, ви стомилися в дорозі. Прошу.

Вони злізли з коней і  попрямували за королем. Навард представив своїх друзів. За вечерею вони розповіли про свою подорож і все, що з ними сталося. Вислухавши його радість змінилася на глибоку тривогу. 

— Деланф… Як шкода. Він був хоробрим воїном і мудрим королем. — Так, це велика втрата для нас усіх, — сказав Навард. — Але, на жаль, у нас немає часу, щоб оплакувати його. Нам потрібно готуватися до війни, і чим раніше ми почнемо, тим краще.