Розділ 10. Дім вже близько

Ніч. За останнім барханом розкрилася рівнина, вкрита травою. Далі, на вершинах, розлігся ліс, обриси якого можна було розгледіти під місячним сяйвом. Дейлок витягнув карту. Валанір запалив посох, і вигнуті лінії та позначки вималювалися на пергаменті. Дейлок провів пальцем по ній, розглядаючи та розраховуючи правильний напрямок. Помовчавши трохи, сказав: 

— Ось тут знаходиться головне місто вайлів, — Дейлок вказав пальцем на намальовану вежу, неподалік якої протікала річка.

Усі позначки були підписані мовою вайлів.
Валанір, як знавець їхньої мови, прочитав вказані назви. Місто називалося Фарос, річка — Іріс.

— Потрібно йти в обхід, — продовжив Дейлок і провів пальцем від їхнього приблизного місця знаходження до річки, де був позначений другий міст, нижче від міста. — Обминувши місто ззаду (перший міст знаходиться біля прикордонних земель), у нас буде більше шансів не натрапити на вайлів чи харуманів.

— Потрібно спробувати, — сказав Навард, підтримуючи Дейлока. Інші кивнули на знак згоди.

Через ліс пролягали дві дороги. На обох, як показувала карта, були табори, і кожна з них вела до Фароса. Від однієї з доріг відгалужувалася інша, що вела до моста, розташованого нижче за течією.

Піщані хвилі зникли за обрієм. Кожен крок наближав їх до лісу, де під покровом ночі вони могли легко заховатися від вайлів, які продовжували шукати їх між пустелею і прикордонними землями. Але все більше їх долали сумніви, що вони знаходяться десь поблизу, і можливостей упіймати супутників було досить мало.

Рельєф ставав дедалі важчим: шлях тепер пролягав через нескінченні пагорби та яри. 

Зупинка в лісі нарешті дала можливість витрусити з чобіт і одягу пісок, якого неможливо було позбутися в пустелі.

Ніч пройшла без пригод, загорнута в густу тишу, яку лише зрідка порушували різкі вигуки невідомих істот. 

Їжа закінчилася. Тільки гриби, знайдені під час пошуків дров, могли б стати ласощами для всіх, але Валанір застеріг, що вони можуть бути отруйними. Гриби в лісах вайлів дещо відрізнялися від тих, що росли в дома, і хоча вони мали м’ясистий та апетитний вигляд, ризикувати ніхто не став. Довелося лягти спати на голодний шлунок, змінюючи один одного на варті.

Перший ворожий пост супутники залишили позаду, вдало скориставшись складками місцевості та густим підліском. Майстерність Дейлока як провідника дозволила обійти вайлів непоміченими. Щодо іншого табору вони не хвилювалися, адже він лежав глибоко в стороні від обраного маршруту.

Озеро, на яке натрапили супутники в гущавині лісу, дало можливість поїсти: Айракс упіймав декілька рибин завдяки своїм влучним пострілам. Він зайшов по коліна у воду і став чекати. Вода була прозорою, але холодною. Завмерши, Айракс дочекався, коли риби підпливуть настільки близько, що почнуть огинати його ноги. Спершу припливли мальки, а за ними — і більші особини. Перший влучний постріл приніс одну рибину, але сполохав решту. Довелося довго чекати, щоб упіймати чотири штуки, проте цього вистачило, щоб втамувати голод і заспокоїти шлунок, який своїм бурчанням уже немов кричав про допомогу.

Так минула ще одна ніч. Скоро вони опинилися біля дороги, що вела до другого табору. Її потрібно було перейти, але все виявилося не так просто: шляхом йшло величезне військо вайлів. Вони рухалися швидким темпом, один за одним, у чотири ряди, що нагадувало велетенську змію, прямували до табору, а можливо і до самого Фароса.

— Потрібно йти звідси, доки вони нас не відчули, — тихо промовив Дейлок. 

Супутники ховаючись за деревами, намагалися обійти довгий ланцюг вайлів, який ніяк не закінчувався. Але все ж таки, дочекавшись слушної миті, вони змогли перебратися на інший бік шляху, що привів їх до мосту.

Довелося підійматися і тим самим наблизитися до міста Фарос. Перед їхніми очима постало мовчазне згарище. Частина лісу, що розташовувалася біля міста, була випалена. Великі масивні дерева, поглинуті могутнім полум’ям, залишили по собі тільки обвуглені стовбури, верхівки яких нагадували списи. На землі лежали тварини, що не встигли врятуватися: змії, миші й навіть птахи (яких можна було впізнати лише за чорними дзьобами) валялися в попелі.

Фортеця була збудована з темного каміння, немов і воно потрапило під вогонь й почорніло. Масивні ворота зі скрипом розсунулися, приймаючи нескінченний потік війська. Здалеку здавалося, що фортеця — це жива істота, яка жадібно заковтує колони солдатів у своє бездонне, чорне черево.

Навард сильно злився і це було видно по його обличчю. Щойно він бачив вайлів та харуманів, йому хотілося кинутися на них і знищити всіх до одного. Він ніяк не міг забути (як і решта) свій сон у пустелі. Він не міг дозволити, щоб те, що примарилося йому як жахіття, справдилося. Але внутрішні сили, як і його друзі, стримували його. Навард знав: час настане і вони поквитаються з вайлами та харуманами, та ще відчують його лють і силу його сокири.

Міст, сплетений з довгих молодих гілок дерев з обох боків, звисав над бурхливою річкою Іріс. Вода билася об каміння, що виринало з-під хвиль. Вона шуміла й пінилася на невеликих порогах. Пропливти через неї було неможливо. Один хибний крок — і вода миттю підхопила б і понесла до океану, безжально перевертаючи, накриваючи собою та б’ючи об гостре каміння.

Вартові біля мосту не встигли навіть здригнутися, як Айракс випустив дві стріли, що з глухим звуком обірвали життя вайлів. Навард і Дейлок підтягли їх до краю прірви й штовхнули вниз. Потік води підхопив їх, наче колоди і поніс у небуття. Шлях був вільний.