Розділ 9. Пустеля

Чим ближче супутники підходили до пустелі, тим сильніше рідшав ліс, а за деякий час і зовсім зник. Єдине, що після нього залишилося, — це всохла поодинока рослинність та вибіліле на сонці гілля, яке нагадувало тонкі білі скелети, що стирчали з розпеченої землі. Висохле золотисто-чорне листя шелестіло й чіплялося за одяг біля ніг. Дрібне каміння вперемішку з піском, тручись одне об одне, похрускувало під ногами.

Як тільки супутники вибралися на невисоку дюну, перед ними відкрилося безкрає золоте море піску. На горизонті розляглися піщані бархани, що нагадували морські хвилі, застиглі під пекучим сонцем, яке ніби висмоктало життя з кожної краплини води, перетворивши їх на піщинки. Піщані простори тягнулися до самого небокраю. І єдине, що вони обіцяли — це нескінченну спеку кожному, хто наважиться ступити в це мертве море.

Сонячний диск повис над їхніми головами, відбиваючись сліпучою плямою на безхмарному блакитному небі.

Супутники вперто просувалися вперед, долаючи нескінченні хвилі барханів. Підйоми змінювалися крутими спусками, де ноги грузли у хиткому піску, який просідав і зісковзував, перетворюючи кожну спробу втримати рівновагу на справжнє випробування.

На одному з барханів, Ірріель не втрималася й незграбно змахнувши руками, покотилася вниз.  Вона завмерла біля підніжжя, відпльовуючись від піску, що потрапив в рот і волосся. Айракс який йшов слідом не встиг відкрити й рота, щоб покепкувати, як наступної миті склав їй компанію. Він з’їхав вниз, набравши повні чоботи піску.

Сонце мовби випивало їхні сили, змушуючи все частіше тягнутися за бурдюхом з водою. Горло швидко пересихало, а губи побіліли та потріскалися. 

День тягнувся нескінченно довго і чим більше вони про нього думали, тим довшим він здавався. Та все ж він почав закінчуватися і палюче сонце стало хилитися до горизонту. 

Через частинки пилу, сонячне світло нагадувало справжнє світлове видовище. Сонце, немов прощаючись, окрашувало себе в кольори. Яскраво-жовтий перетікав у бурштиновий, а в останній момент — у пурпуровий і фіолетовий. Так, спека нарешті змінилася прохолодою, даруючи довгоочікуване полегшення.

Темрява принесла змогу перевести подих, поїсти та втамувати пекучу спрагу. Воду використовували ощадливо, тож кожен ковток здавався солодшим за мед. Соковиті фрукти з Саргоса також допомагали втамувати голод і спрагу. Але пересохле горло не дозволяло повністю насолодитися смаком фруктів та їжі, хоча все пахло дуже апетитно.

— Прекрасна ніч, — сказала Ірріель, закинувши голову й розглядаючи зорі, немов намагаючись щось там відшукати. — Тільки зараз я помітила наскільки вони гарні.

Над головами супутників розкинулося зоряне небо яке виглядало в рази заворожуючим, ніж будь-де до цього. Найбільш вражаючою була яскрава біла смуга, що складалася з нескінченного скупчення зірок, які розтинали небосхил навпіл. Зірок було настільки багато, що вони підсвічували пісок своїм холодним світлом.

— Так, тут вони особливо красиві, — погодився Айракс. — Але деякі сузір’я я бачу вперше. — Він стишив голос, наче запитуючи самого себе: — Можливо, через те, що мало вдивлявся в небо і помічав лише тільки те, що було зовсім близько? Але зорі цієї ночі близькі як ніколи. Напевно, в усіх п’яти королівствах не знайдеться місця прекраснішого за це.

— Якби зорі знали, кому належать ці землі, вони б не стали їх освітлювати, — суворо промовив Навард.

— Можливо, ти й правий, гноме, — відповів Валанір. — Але, напевно, їм так само байдуже до цих земель, як нам до зірок. Ми лише милуємося їхньою красою. Дивлячись на них, ми можемо на мить забути про все лихе, що діється на землях Есфейроса. Ми ніби покидаємо цей світ і стаємо частиною безмежного зоряного неба.

— Головне, що видно найяскравішу зорю, яку помітно навіть удень — адже за нею ми й орієнтуємося, — втрутився Дейлок, не зводячи очей з конкретної зорі на небі. — Вона — один із наших найнадійніших компасів у цьому морі піску, адже завжди вказує на північ.

— А якщо зорю не буде видно? — поцікавився Айракс. — Як тоді орієнтуватися?

— За сходом і заходом сонця, — відповів Дейлок. — І що цікаво, тут усе навпаки. Я помітив це ще вдень дивлячись на наші тіні  які в зеніті падають в протилежному напрямку, а нет так як в дома. Тому орієнтуватися складніше, але все ж можливо.

— Звідки ти так багато знаєш про пустелі? — запитала Ірріель.

— В пустелі я ніколи не був, але книги є цінним ресурсом, щоб пізнати цей світ. Завдяки ним я багато дізнався, як бути слідопитом і орієнтуватися у світі.

— Як я рада, що ти з нами, — відповіла ельфійка.

— Скільки днів піде, щоб вибратися звідси? І чи вистачить нам води? — запитав Навард.

— У нас ще є два наповнені водою бурдюхи, — відповів Дейлок заглядаючи в сумку. — А в третьому, менше половини. Цього має вистачити впритул, якщо пустеля не виявиться більшою, ніж вказано на карті. Якщо все правильно і наша швидкість не зміниться, то за чотири дні ми будемо на іншому боці.

— Будемо сподіватися, що саме так і буде, — з надією сказав Навард.

— Можливо, нам краще йти вночі? — запропонував Айракс. — Так ми швидше пересуватимемося і витрачатимемо менше води.

— Ідея слушна, — кивнув Дейлок, поглядаючи на ельфа. — Вночі ми справді можемо зберегти сили й воду. Але, незважаючи на яскраву зоряну ніч, у темряві важче орієнтуватися та розпізнавати рельєф, який може змінювати форму через пориви вітру. При світлі місяця бархани здаються іншими і обманюють зір, тому збитися з курсу куди легше. І не забувай, що ми на ворожій території — хто знає, що нас чекає за наступним барханом.