Розділ 8. Загублені в минулому

Непомітно від усіх, з різних сторін із кущів висунулися трубки. Ледь чутний видих змусив кожну з них випустити голку. Ті, немов укус бджоли, впилися в шиї та руки супутників — вони навіть не встигли зрозуміти, що з ними сталося.

Дейлок висмикнув голку й спробував її роздивитися, але в очах двоїлося та пливло. Йому неймовірно хотілося спати, тіло не слухалося, а ноги стали м'якими мов вата. Він поглянув на друзів і побачив, як вони падають на землю один за одним. Слідом за ними рухнув і Дейлок.

Через деякий час супутники прокинулися в невеликій дерев’яній споруді в якій стояла задушлива темрява, а під ними лежав пісок. Як тільки очі звикли до темноти, обриси почали складатися в знайомі обличчя. Айракс спробував щось розгледіти крізь вузькі щілини, але марно — огляд затуляли інші споруди.

— Що сталося?.. Де ми?.. — Ірріель підвелася, тримаючись за скроні, де пульсував гострий біль.
— Нас викрали, — тихо сказав Дейлок. — Голки були змащені снодійним.
— Але хто це зробив? — запитав Айракс. — Невже вайли?

— Сумніваюся, — озвався Деланф. — Якби це були наші вороги, вони б не проявили таке милосердя і вбили б нас на місці. І до того ж наша зброя при нас.

Дейлок вхопився за меч і витягнув його з-за спини. Лезо засяяло блакитним полум’ям і освітило його обличчя.

— Хто б не були наші викрадачі, вони скоро пошкодують про свою необачність, — грізно зауважив Навард. — Потрібно вибиратися звідси, дати їм відсіч і заодно розпитати, хто вони такі й чого їм від нас потрібно.

— Вибратися ми завжди встигнемо, — відповів спокійно Деланф, немов нічого й не сталося. Він постукав кулаком по дерев'яній стіні, яку легко можна було виломити, утворивши прохід. — Якщо вони залишили нас живими і що найголовніше, не забрали зброю, значить, вони нам або довіряють і не бояться нас, знаючи, що ми можемо втекти. Або вони настільки сильні, що переб’ють нас, не змигнувши й оком.

— І що тепер? Просто сидітимемо? — Навард глянув на Деланфа.

— Саме так, — кивнув той. — Краще зачекати на викрадачів і вони самі прийдуть і все розкажуть.

— Мені це не подобається, — незадоволено пробурмотів гном. — Якщо в ці двері ніхто не ввійде до сходу сонця, ми всі разом втечемо.

Через деякий час, коли всі розслабились і занурилися в думки, дерев’яні двері з довгим дратівливим скрипом відчинилися, впустивши в середину ранкове сонячне світло, яке на мить осліпило всіх.

У дверях з’явилася темна постать; через сонце важко було розгледіти її обличчя. Але як тільки вона увійшла всередину й очі звикли до світла, всі побачили перед собою чоловіка. Він був високим і міцної статури. Широкі плечі та жилаві руки свідчили про неабияку силу. Чорне волосся було зібране в тугий пучок, а коротка борода лише підкреслювала гострі риси обличчя. Чоловік не здавався старим, але й молодим його не назвеш — немов сам час для нього зупинився. На лобі проступало кілька зморшок, але вони не зістарювали його.

Він стояв впевнено, а на його загорілому обличчі читалась суворість і холодна рішучість. Кожен його жест випромінював самовпевненість того, хто звик панувати над ситуацією.

— Хто ви такі? — запитав незнайомець грубим голосом. — І як сюди потрапили?

— Ми б хотіли дізнатися те саме у вас. І до… — різко почав Айракс, але його перервали.

— Мовчи, — обірвав його незнайомець, і в його голосі почулася загроза. — Я звертаюся до тих, хто належить до роду людського.

— Ти що собі дозволяєш?! — прогримів Навард. Стискаючи руків'я сокири, він зробив крок до незнайомця. Той лише зміряв гнома пронизливим поглядом.  

— Я король Деланф, — впевнено промовив він, зупиняючи Наварда й стаючи перед ним. — Правитель королівства Саррамон, що знаходиться за межами хребта Дракона. А це — мої друзі. І я прошу ставитися до них з повагою.

Незнайомець пильно оглянув усіх своїми темно-зеленими очима, зупинивши погляд на Ірріель. Він зробив кілька кроків у її бік, наблизившись настільки, що вона відчула його подих. Чоловік мовчки вивчав дівчину, особливо її гострі вуха. 

Айраксу не сподобалося, що той так близько підійшов до Ірріель. Він зробив кілька кроків у його сторону, щоб зупинити його, але Деланф перегородив шлях ельфу рукою.

Чоловік спробував доторкнутися до Ірріель, але щойно підняв руку, як вона вихопила з-за пояса кинджал і притулила лезо до його горла. Незнайомець зупинився і підняв руки. Решта спостерігали за цією дивною парою, готові будь-якої миті кинутися на допомогу ельфійці. Зрозумівши натяк, він відійшов, демонструючи мирні наміри.

— Мені просто цікаво, що ви за створіння, — сказав він здивовано. — Водночас схожі на людей, але й так само від них відрізняєтеся. Навряд чи ви вайли чи харумани? Я б їх одразу відчув і не зволікаючи вбив би, але ви мене зацікавили.

— Наша раса зветься ельфами, — твердо вимовив Валанір.

— Ельфи? — здивовано промовив незнайомець. — І звідки ви взялися такі? 

— Ми прибули з далеких країв, що лежать за океаном, за десятки горизонтів звідси, щоб допомогти людям у боротьбі з нашими спільними ворогами: силами темряви, вайлами та харуманами. А от хто ви такі і як опинилися по інший бік хребта? Можливо, ви союзники наших ворогів? Якщо так, то нам немає про що з вами розмовляти.