Розділ 7. Палац Мангнорд

У кромішній темряві, яка немов відчувалася на дотик, не було видно нікого. Але в мить полум’я посоха і факелів розвіяли темряву, відкривши довгий коридор.

— А ти швидко передумав, — сказав Деланф, звертаючись до Дейлока.
— Один великий компроміс зміг мене переконати повернутись, — відповів він посміхаючись. — І, якщо вже чесно, я встиг за вами засумувати.

— Звідки він взявся? — поцікавився Айракс.

— Сам не знаю, — зітхнув Дейлок. — Скоріше за все, він ішов за нами по запаху. Я зустрів його на півдорозі до Нонака. Намагався обійти його, але не вийшло. Довелося тікати. Спершу я спробував відвести його якомога далі, заплутуючи власні сліди, але все було марно. Довелося повернутись до вас. Ви були моєю останньою надією.

— Отже, так вирішила доля, — сказав Деланф і поклав руку Дейлокові на плече. — Ти йдеш з нами.

У тьмяному світлі смолоскипів Дейлок ледь помітно кивнув, погоджуючись.

Вони рушили вперед. Колись ці стіни, за словами Нонака, сяяли золотом, але тепер їхній колір втратив блиск. Нижня частина ще зберігала тьмяний відтінок, тоді як верхня почорніла. Високі стелі ховалися десь далеко над головами.

— Як вам вдалося створити портал в середину палацу? — поцікавився Дейлок.

— Це заслуга Валаніра і його магії, — відповів Деланф.

— Справді? — він глянув на мага.
Валанір мовчки кивнув.

Дейлок на мить замислився.

— Тоді чому б тобі не створити ще один портал і не перемістити нас туди, куди нам потрібно?

— Навіть для такого невеликого порталу потрібна значна магічна сила, — пояснив маг. — Сили, що надходять з посоха, не вистачить для далеких переміщень. І завжди потрібно знати, куди ти переміщуєшся.

— Що ти маєш на увазі під словом «завжди»? — здивовано запитав Навард.

— Портал — це немов міст, який ти будуєш у думках. Якщо ти не бачиш іншого берега, то майже будуєш наосліп. Чим довший такий міст, тим хиткішою стає конструкція. Одна неправильна думка і портал виплюне тебе в зовсім іншому місці.

— І де саме ми могли б з’явитися, якби твоя уява схибила? — підозріло запитав Навард.

— У найкращому випадку частина нас застрягла б наполовину в стіні. У найгіршому в самій стіні, — спокійно відповів маг.

— Та ти божевільний! — викрикнув гном. — Якби ти розповів про це раніше, ноги б моєї в тому порталі не було б.

— І став би вечерею для Сардара, — зауважив Айракс.

— Я б упорався! — гордо відповів гном.

— До речі, Наварде, — почав Деланф. —  Як королю гномів, тобі мають бути відомі секрети, як побудовані твої палаци. Можливо ти щось знаєш і про цей?
— Не цього разу, — гном похитав головою. — Як правитель, я вивчив кожен камінь у своїх володіннях.  Але щодо Мангнорду ти помилився з провідником. Цей палац звели задовго до мого народження. У літописах про нього збереглися лише розрізнені сторінки, напівзабуті легенди. Навіть зараз я відчуваю як він випромінює силу та могутність якої немає в жодному із наших палаців. Нонак не збрехав. Думаю, ми можемо тут легко заблукати.

Прохід був оповитий павутинням: воно прилипало й заплутувалося на факелах, згораючи вмить. Невдовзі коридор вивів їх до порожньої зали з чотирма масивними колонами. Далі шлях різко звертав ліворуч.

Вдалині Деланф помітив слабке світло, але не від факелів. Усі рушили до нього. З кожним кроком світло ставало яскравішим і віддавало теплом. Наблизившись, супутники завмерли від подиву: посеред зали височіло мертве дерево, коріння якого омивала розжарена лава. Вона ідеально повторювала вигини старого русла.

Вони рушили далі й за кількасот кроків зустріли таку саму залу. Посеред проходу також стояло засохле дерево, але вже без лави.

— Навіщо в підземеллі дерева? — поцікавився Деланф, звертаючись до Наварда.
— Не знаю, — відповів він, знизуючи плечима. — У жодному з відомих мені палаців такого немає.
— Можливо, той, хто будував цей палац, хотів усе змінити, щоб тут було інакше, — припустив Валанір. — Не так, як в інших палацах. Він прагнув внести частинку верхнього світу в підземний.
— Можливо, — погодився Навард.

— Якщо вони змогли виростити дерева під землею, — сказав Айракс, — тоді могли б створити підземний сад, де збирали б фрукти й насолоджувалися красою природи.

— Це було б неймовірно, — підтримала Ірріель. Вона уявила собі прекрасний сад, де ростуть виноградники, яблуні, сливи й вишні. Насолоджуватися красою природи в будь-який час.

— Гноми не шукають краси в траві та деревах,  — заперечив Навард. — Нам не важлива краса природи, хоча ми її шануємо й поважаємо. Нам ближча кам’яна краса: через неї ми показуємо свою велич і могутність.
— Але ж ви створюєте такі прекрасні коштовності, — сказала Ірріель. — Їхня краса не зрівняється з жодними іншими прикрасами.

— До того ж ви виготовляєте чудову зброю, — підтримав Дейлок.

— Такими нас створила богиня, — відповів сухо гном. — Виготовлення коштовностей і зброї закладене в нашій крові. Ви можете бачити в цьому красу, ми ж бачимо роботу. Ми не поети, щоб співати дифірамби садам. Ми копачі й воїни. Усе інше нас не цікавить.
Невдовзі коридор розділився на два різні шляхи, що вели невідомо куди й могли завести будь-куди. Вони зупинилися перед вибором — у якому напрямку йти.
Дейлок на кожному повороті малював позначки, щоб не заблукати.
Швидко порадившись, вони звернули в правий коридор.