Розділ 6. Темний ліс

Поповнивши запаси їжі й води, супутники рушили головною дорогою, що пролягала до Темного лісу. Ранкове сонце супроводжувало їх своїм лагідним світлом. У далині здіймався ліс крони дерев, мов хвилі, танули за обрієм. Деякі дерева мали різнобарвне листя — зелень змішувалася з жовтими відтінками, інші ж вкрилися червоними барвами, мов настала осінь, але більшість дерев все ще буйно зеленіла.

Над лісом пропливали важкі купчасті хмари, які мов велетенські морські кораблі, пливли безкрайнім голубим океаном.

Що ближче під’їжджали вершники, то чіткіше вимальовувався силует лісу. Раптом зграя птахів злетіла вгору і пролетіла над кронами дерев.

Як тільки вершники в’їхали в ліс, сонце сховалося за верхів’ями дерев  і лише поодинокі промені пробивалися крізь густе листя дерев. Ліс був чудовим, але відрізнявся від тих, що були в інших королівствах. Опале листя вкривало чорну землю, з якої пробивалася трава. По другий бік дороги росли густі хащі, що закривали собою кордони лісу.

Комахи настирливо кружляли навколо, намагаючись залетіти то до рота, то в очі.  Одна навіть умудрилася потрапити Наварду в око. Він безупинно відмахувався рукою, але вони й не думали відступати. Це ще більше дратувало його і він сердито бурмотів собі щось під ніс.

Час від часу траплялися галявини білих квітів, які вкривали землю ніжним килимом.

Де-не-де траплялися поодинокі фіолетові квіти з закрученим листям, таким грубим, що воно нагадувало шкіру тварини. Та водночас листя було настільки крихким, що варто було лише зірвати квітку, аби роздивитися її ближче, як пелюстки одразу розсипалися в руці ніби згоряли й перетворювалися на попіл.

Дейлок ішов попереду, час від часу озираючись, перевіряючи, чи всі тримаються разом.

— Валанір! — вигукнув Дейлок. — Ти досить сильний, хоча по тобі й не скажеш. Як переможений, я винен тобі кухоль пива.
— По тобі теж не скажеш, що ти сильний, — відповів Валанір. — І дякую, але ти ж знаєш, що ельфи не п’ють алкоголь.
— А молоко? — усміхнувся Дейлок. — Молоко ти п’єш?

Усі посміхнулися з його пропозиції. Ельф промовчав.
— Отже, домовилися, — сказав Дейлок і знову засміявся.

Вони продовжували рухатися рівним темпом. Коні повільно ступали вперед, залишаючи за собою майже непомітні відбитки.

— Дейлоку, до болота ще далеко? — запитала Ірріель, перервавши тишу.
— Доїдемо до Темного лісу, а за ним буде болото, — відповів він.
— А ми ще не в Темному лісі? — поцікавився Айракс, оглядаючись навколо.
— Ні. Коли доїдемо, ти сам все зрозумієш.
— А якщо об’їхати ліс і болото з іншого боку? — продовжив запитувати Айракс.
— Темний ліс закриває всі підходи до палацу гномів. За ним лежить болото, яке неможливо обійти чи об’їхати. Якщо ти не загинеш у лісі, то болото затягне тебе у свої глибини.

— І як часто ти переходив його? — запитав Деланф.
— З першим разом — тричі, — відповів Дейлок.
— Тебе затягувало болото? — додав Айракс.
— Так, коли вперше сюди потрапив.
— І як ти вибрався? — поцікавився ельф.
— Неподалік від мене було дерево, його гілля висіло надімною. Я вхопився за гілку і зміг вибратися.

Дорога, що проходила крізь ліс, звузилася і перетворилася на стежку. Вона стрімко вела вниз.

— Нам потрібно відпустити коней, — сказав Дейлок і зліз із коня.

— Чому? Щось сталося? — здивовано запитала Ірріель.

— Коли ми спустимося, нам доведеться підійматися крутою стежкою, яка й приведе нас до Темного лісу, — пояснив Дейлок. — Коні неохоче заходять у сам ліс. Їх щось лякає, вони бояться йти далі, і ніхто не змусить їх йти за нами. Вони просто втечуть. А навіть якщо й підуть за нами, болото вони не зможуть перейти. Їх потрібно відпустити дорогу додому вони знайдуть самі.

Всі покірно послухалися, злізли з коней і забрали з них свої речі. Ударивши коней по спині, вони стрімголов побігли дорогою.

Повільно, один за одним, вони спустилися до низу. Довелося перейти через невеликий потічок, який із настанням дощів, наповнювався і перетворювався на повноводну річку. Вона підмивала береги, розмивала ґрунт і зносила все, що траплялося на її шляху, розширюючи власне річище.

Кожен поглянув за течією, намагаючись простежити, куди веде вода. Та річка повертала й ховалася між двома схилами, приховуючи свій подальший шлях, який згодом ставав усе обривистішим і ширшим.

Дейлок вказав на дерево, що знаходилося вище по річці. Воно лежало поперек річки утворюючи живий міст. Саме дерево було ще живе, на це вказувало листя яке не втратило свіжості та кольору. Дерево росло на краю обриву, який часто підмивала вода, через що воно не витримало власної ваги та впало. Але частина коріння досі була в землі завдяки чому воно не засохло й продовжувало рости. Дерево дало змогу Дейлоку та супутникам безпечно перебратися через урвище.

Стежка вела вгору. На її шляху стирчало гостре каміння та коріння дерев, що виступало з-під землі, мов змії і допомагало підійматися по схилу.

Сонце стояло високо, але завдяки деревам, крони яких слугували мов живий захисний бар’єр, ліс залишався прохолодним і свіжим, рятуючи від спеки.

Далі стежки не було вона зникла, мов хтось забув її домалювати. Дейлок впевнено йшов попереду, ніби бачив невидимі для інших обриси стежки. Довірившись його відчуттям, всі йшли за ним, намагаючись ступати слід у слід.