Розділ 4. Зібрання п’яти королівств

Молодий вартовий осідлав найшвидшого коня в королівській конюшні, затягнув вузди й вирушив із замку Верденс-Тор на північ — до столиці королівства Міррос, міста Гелліон. Прудкий кінь летів галопом дорогою, піднімаючи копитами куряву позаду. Це був один із найшвидших скакунів у всьому королівстві: світло-коричневий, з білою плямою на лобі, молодий, стрункий і м’язистий. Він летів вперед, майже не відчуваючи ваги вершника, який, опинившись на рівній ділянці шляху, ще дужче пришпорював його.

На дворі стояла нестерпна спека. Кінь важко дихав, борючись із гарячим повітрям, яке з кожною годиною ставало ще пекельнішим. Час від часу солдат зупинявся, щоб дати коневі та собі короткий перепочинок. Одне з таких місць було невелике озеро, де панувала тиша, а поверхня води була гладкою, немов дзеркало. На дереві співали птахи, а з-за кущів на протилежному березі вийшов молодий олень із маленькими ріжками, схожими на висохлі гілочки. Олень насторожено оглянувся навколо, тоді перевів погляд через озеро й побачив коня з вершником. Він обережно підійшов до води й почав пити. Після чого поскакав в ліс.
Після короткого відпочинку посланець знову рушив у дорогу, намагаючись надолужити втрачений час. Вздовж шляху тяглися невеликі поселення, а за ними засіяні поля, де невтомно працювали люди. Іноді вони відривалися від роботи й кидали короткі погляди на вершника, що мчав дорогою.

Коли сонце сховалося за обрій, юний солдат в’їхав у густий ліс. В зоряну ніч шлях освітлювало місячне сяйво, яке пробивалося крізь крони дерев, що нависли над дорогою, змушуючи часом пригинатися. Перед тим, як вирушити до Гелліона, король наказав йому заїхати в королівство Арагартес що знаходилось на шляху та теж передати послання королю Маргасу.

Посильний прибув в Арагартес і зробив все так, як наказано. Ніч минула швидко. Із-за обрію виглянуло сонце освітивши подальший шлях посланця і вподобаним ним коня.

День минув спокійно й непомітно — як і наступні.
Посланець прибув до Гелліона глибокої ночі. Навколо міста тяглися невеликі поселення, оброблені поля та виноградники. Місто сяяло у темряві всіяними яскравими вогнями ламп і факелів.

Посланець показав листа, запечатане гербом королівства Вальєс. Переконавшись в правдивості документа, варта дала дозвіл на вхід до міста.

Про прибуття посланця негайно сповістили короля Орнікса. Той особисто прийняв листа. Впізнавши королівський герб, Орнікс зірвав печатку й розгорнув листа, схилившись під світлом факелів, що горіли біля входу в палац.

Перед тим він наказав нагодувати молодого солдата, дати йому місце для відпочинку, а коня розмістити в королівській стайні.

На темно-жовтому аркуші було виведено кілька слів:

«Прошу зібрати раду п’яти королівств, а також правителів гномів і ельфів. Час настав».

Останні два слова — «Час настав» — занепокоїли Орнікса. Він не став зволікати й наказав своїм посланцям негайно вирушати до інших королів, щоб повідомити про скликання ради.

Посланці вирушили тієї ж ночі, й менш ніж за два тижні після прибуття першого гінця рада п’яти королівств зібралася в столиці Міррос. Прибули всі правителі п’яти держав, а також король гномів і король ельфів.
Дехто з королів не бачилися один з одним роками. Час йшов, покоління змінювалися, правителі старішали й вмирали, а на їхні місця приходили спадкоємці. Лише ельфи та гноми залишалися незмінними. Їхній вигляд майже не змінювався з роками: ельфи жили сотні, а то й тисячу років, зберігаючи пам’ять про давні війни, коли світ особисто вклонявся богам. Гноми ж могли дожити до п’яти сотень років, а інколи й більше.

Велика зала, де зібралися королі, стояла в тому самому місці, де понад тисячу років тому було ухвалено рішення дозволити ельфам і гномам оселитися серед людей. Відтоді ці народи стали невід'ємною частиною п’яти королівств. Їхня культура, винахідливість і військове мистецтво збагатили людські знання, зробивши спільний світ сильнішим і розвиненішим.

Зала стояла такою ж величною, як тисячу років тому. Лише фрески, створені руками майстрів різних епох, додали нових барв і життя. Природа, зображена на стінах, була такою реалістичною, що, здавалося, намальована трава колихнеться, а крони дерев тихо затремтять під уявним вітром.

Сім правителів стали колом у самому серці зали.  Навколо не було ні стражі, ні слуг — лише семеро королів. Давній звичай велів приймати найважливіші рішення стоячи, коли всі рівні один перед одним й щоб ніхто не мав більшої влади чи привілею перед іншими. І тільки так рішення приходять швидше, приймаються чесно та мудро.

В центрі стояв Орнікс, король Мірросу. Праворуч від нього знаходився Деланф, юний король Саррамону, наймолодший серед правителів. Смерть його батька, короля Ролана, застала країну зненацька, і Деланфові довелося взяти владу раніше, ніж він був до того готовий.

Деланф був високий і стрункий. Його коротке чорне волосся лягало акуратними пасмами, а легка щетина додавала погляду зрілої впевненості. Гострі риси обличчя мов витесані різцем: високі вилиці, прямий ніс, міцне підборіддя все це робило його в очах інших старшим ніж це було на ділі. Але найбільше вражали очі — глибокі зелені, з холодним смарагдовим блиском.

Деланф мав хист до навчання з ранніх літ. Він навчався в найкращій школі в власному королівстві, але справжню мудрість він пізнав навчаючись серед ельфів. Старійшини дозволили йому торкнутися своїх знань — рівно настільки, наскільки дозволяли їхні звичаї.