Розділ 3. Ущелина трьох веж

Минуло понад тисячу двісті років відтоді, як ельфи й гноми ступили на землі людей. 

Люди так звикли до них, що майже забули, що вони прибули боронити людство від вайлів і харуманів. Та згодом поповзли чутки: нібито вайли й харумани відновили сили й от-от прорвуть гірський хребет, зведений богинею Астерією. Мовляв, настануть лихі дні: зло вирветься й підкорить всі королівства. Більшість вважала це звичайними балачками, однак поміж вигадок чулося й правдиве: темні сили таки мали прохід через гори. Про нього першими довідалися вартові на прикордонних землях королівства Вальєс.

Одного дня, йдучи повз прохід, про який досі ніхто з людей не знав, солдат, що ніс службу почув гуркіт каміння. У горах таке траплялося часто й зазвичай не привертало особливої уваги, але юнак тільки став до служби, тому цікавість взяла гору. Він знав про «витівки» гори, та саме сьогодні в душі відчувалась тривога. Поміж гуркотом до його вух долинав шепіт — кликав щораз дужче, манив до себе.

Важкі лати поверх кільчастої кольчуги й меч, яким юнак володів упевнено, надавали відчуття захисту. Підйом давався важко: брили завбільшки з пів його зросту не давали швидко рухатися; обминаючи їх, він ковзав по дрібному камінні, наче по льоду. Але така дрібниця не могла остудити його цікавість.

Підійшовши до самої гори він вхопився за виступ руками й підтягнувшись, видерся нагору. Перед ним тяглася кам’яна стежка, що ховалася в темній розщілині, яка мовби розтинала гору навпіл. За спиною досі сяяло сонце: його промені освітлювали майже увесь хребет, та світло не могло пробитися крізь темну вуаль щілини. Він поглянув в обидва боки та провів очима розщілину від низу до того місця, куди міг дотягнутися погляд. 

Солдат ступив уперед і нахилився до розщілини, намагаючись щось розгледіти чи почути. Наповнивши легені повітрям, грубим голосом гукнув. У відповідь озвався гул, який, поволі стихаючи й віддаляючись, зник. Серце тремтіло, та вартовий зібрався з силами, оголив меч і виставив лезо перед собою і ступив у пітьму.

Повільними, непевними кроками він рушив назустріч страху й невідомому. Першим увійшов меч: лезо проковтнула пітьма, мов відкусивши шматок. Він провів клинком ліворуч і праворуч, перевіряючи, чи немає перешкод. Зібравшись, відкинувши похмурі думки, затамував подих і увійшов всередину. Перед ним тяглася та сама стежка — вона вела дедалі глибше, вигинаючись і гублячись між кам’яними стінами.

Стежка ледь проглядалася у світлі, що просочувалося крізь щілини: тонкі промені, мов голки, прошивали гору. Цікавість все більше брала гору.

Майже навшпиньках вартовий просувався далі, крок за кроком заглиблюючись. Прохід був вузький, місцями лати терлися об стіни й видавали сухий скрегіт. Минаючи поворот за поворотом, юнак раптом зупинився: неподалік долинув гомін голосів. Він тихцем підкрався до рогу стіни й, обережно висунувши голову, спробував глянути вперед, але марно огляд закривав скелястий вигин, як і шолом, зменшував можливість все оглянути. Він стягнув «казанок», як жартома називали його солдати, і поволі поставив позад себе. Тихцем він підійшов ближче — та раптом по стіні майнула тінь. Він відсахнувся, притулився до стіни спиною й завмер, серце билося так швидко, що ледь не вилітало з грудей. Переборовши хвилю страху, він знову зазирнув — нікого. Він рвучко перебіг до іншого рогу й виглянув ще раз.

Його очам відкрилася невелика природна зала. Зі стелі, мов крижані сосульки, звисали сталактити. У глибині шурхнуло — до печери увійшло небачене йому раніше створіння: статурою схоже на людину, та з тоншими, жилистими руками й ногами; обличчя з вузьким носом і великими чорними очима, вуха ховалися під рідким чорним волоссям. Шкіра була темно-синього кольору, але в печері, де єдиним світлом був факел на стіні та кидав тьмяне світло, здавалася майже чорною.

Створіння споряджувалося, мов до битви. Лати прикривали лише частину тіла: стегна й гомілки захищали сріблясті пластини із загостреними шипами, а груди темно-коричневий нагрудник. Легкий шолом він опустив на голову: той прикривав тім’я й ніс. На чорному ремені з пряжкою-черепом висів вигнутий кинджал завдовжки з пів руки, на руків’ї виблискував темно-синій кристал.

Вартовий озирнувся позад себе на шурхіт, але коли знову виглянув — печера спорожніла. Він обвів поглядом темні закутки, намагаючись вловити бодай тінь незнайомця, й відчув, як із кожною миттю страх тяжіє в грудях. Раптом посеред зали, розставивши ноги на ширину плечей, стояв воїн темряви. Він спідлоба вп’явся поглядом у вартового, повільно вдихаючи й видихаючи, а тоді різко прошипів крізь рідкі, гострі, мов леза, зуби.

Юний вартовий відштовхнувся долонями від стіни, ніби відкидаючи страх, і стрімко кинувся до виходу, краєм ока озираючись назад. Майже в повній темряві він перечепився через шолом — печеру розітнув різкий дзенькіт.

Він біг, не озираючись, прагнучи якнайшвидше дістатися виходу й попередити інших про таємний хід. Позаду чулося тупотіння ніг. Раптом біля шиї ковзнуло холодом, ніби хтось її схопив холодними руками. Він схопив себе за горло — але нічого не відчув.

Він встиг дістатися виходу й прорватися крізь чорну завісу, за якою виднілися схил і долина. Шурхіт кроків раптово урвався. Юнак вибіг на той самий виступ, на який дерся півгодини тому, розвернувся до ущелини, де клубочилася густа пітьма, й вихопив меч. Руки тремтіли. Навколо стояла глуха тиша.

Задихаючись, юний вартовий вдивлявся в тінь. Усе тіло волало — тікай, та пітьма манила; здавалося, вона вже просочилася в нього й розтеклася венами, намагаючись утримати його.