Розділ 2. Ельфи і Гноми

Першими їх помітили рибалки. Щоранку, щойно сходило сонце, вони виходили в море — вірили, що саме тоді прокидається все живе, зокрема й риба, якої намагалися впіймати якнайбільше, а собі залишали невеличку частину, щоб прогодувати сім’ю.

Батько з сином виходили в море одними з перших і бралися до лову. Навколо стояла тиша, лише далекий шум берегових хвиль її порушував. Невеликий човен погойдувався на воді. Єдине вітрило було змотане, аби вітер не відніс човен у відкрите море. Син рибалки помітив на горизонті вітрило й сказав про це батькові, але одне вітрило тут нікого не дивувало: часом кораблі проводили в океані десятки днів, шукаючи прохід на інший бік, і завжди поверталися з однаковими новинами. Батько виплутував із сітей перелякану рибу, що все ще намагалася втекти у свій світ — туди, де почувалася якнайкраще. Тим часом син розглядав корабель, що виринув з-за горизонту й прямував до них. Піднісши до ока підзорну трубу, яку він завжди носив із собою — любив вдивлятися в безмежні простори океану й недосяжні небесні зорі, — хлопець добре розгледів судно: воно йшло на всіх вітрилах прямо на них. Корабель не був схожий на жоден із тих, що інколи швартувалися в порту його містечка Ельдайн. Біля самого краю обривистого берега височів маяк заввишки понад п’ятдесят метрів. На його вершині щоночі запалювали вогонь, який притягував кораблі.

Батько, не відриваючись від сіток, буркнув синові, щоб той покинув забави та взявся до роботи. Але хлопець не міг відірватися: корабель дедалі дужче манив і заворожував його. Цікавість і тривога не полишали його. Раптом з-за горизонту виринуло ще два вітрила, потім іще два. Вони з’являлися без упину, немов привиди, що проходять крізь стіни: їх більшало — десятки, а то й добру сотню; злічити було неможливо. Син рибалки заціпенів від подиву й не міг повірити власним очам.

— Батьку, батьку! Поглянь сюди! — вигукнув син, показуючи на горизонт і не відриваючи від нього погляду.

Старий рибалка підвів сірі очі й, прижмурившись, глянув у напрямку, куди вказував син, — і не повірив своїм очам. Щоб пересвідчитися, що це не обман зору, він вихопив із рук сина підзорну трубу й навів її на горизонт.

— О, богине, допоможи та спаси, — пробурмотів чоловік. — Потрібно сповістити інших.

Батько з сином спустили біле потерте вітрило, вхопили весла і попрямували до берега, де сповістили місцеву охорону, що складалася з десятка солдатів.

Один із охоронців, який першим був оповіщений про невідомих гостей, спочатку не міг повірити старому рибалці, поки сам не переконався. Він вийшов із містечка і, зробивши кілька кроків назустріч океану, побачив на власні очі величезну флотилію кораблів, що все швидше наближалися до берега. Прослуживши лише тиждень, він розгубився і не одразу згадав, що в такій ситуації потрібно робити. Не чекаючи, коли прокинеться вартовий, син рибалки сам прийнявся сповіщати околицю про чужинців. Він швидко піднявся крутими сходами на вершину маяка і випустив із велетенського рогу звук грому, що розіллявся по всьому містечку Ельдайн.

Жителі Ельдайна жили тут поколіннями; нинішня молодь уже й призабула, що означає цей сигнал, що невпинно лунав із рогу маяка, попереджаючи варту і викликаючи людей на вулиці, більшість яких були у власних домівках.

Молодий солдат сповістив головного командира, який одразу ж відіслав його до королівського міста Аделії по допомогу. 

Береги містечка захищали високі, обривисті скелі, які тягнулися вздовж берега і були неприступною стіною. Піднятися на гору можна було тільки вузькими стрімкими сходами, які звивисто вели вгору.

Кораблі застигли у двох сотнях метрів від берега. Корабель, що плив попереду всіх, наблизився найближче, але не зайшов у порт, а тільки кинув якір і застиг серед морської тиші. На воду спустили човен. У ньому сиділи восьмеро пасажирів, які спрямували його до берега. Добравшись до суші, вони легко й уміло виштовхнули човен на берег. Вони прив’язали його до одного із залізних кілків, розкиданих уздовж берега.

Чужинці повільно піднялися сходами, де на них уже чекала стража і налякане населення, але цікавість була більшою за страх. Усі прагнули якнайретельніше розгледіти незнайомців, мандрівників, які прийшли з-за океану, невідомих земель, про існування яких вони навіть не здогадувалися.

До цього часу військо з кількох десятків воїнів, зібране в Аделії, прибуло до Ельдайна. Вони відтіснили місцевих жителів убік, приготувавшись самостійно прийняти непрошених гостей.

Восьмеро незнайомців повільно один за одним піднялися нагору, де виходили на вузьку ґрунтову дорогу, яка завела їх до містечка. Як тільки вони вийшли на головну площу, їх відразу обступила варта, спрямувавши на них свою зброю. За спинами солдатів продовжував збиратися люд містечка, задні ряди намагалися зазирнути один перед одним, ледь не вилазячи на спину сусіда, що стояв попереду, намагаючись хоча б щось розгледіти, діти вилазили на дахи домівок і верхівки дерев, що росли біля площі, звідти вони могли з легкістю спостерігати за дійствами, що відбувалися на головній площі портового містечка.

Семеро незнайомців були під два метри заввишки. Виглядали молодо: великі очі, видовжені обличчя, загострені вилиці. З-під срібних шоломів їм на плечі спадало довге золотаве волосся, за яким ховалися гострі вуха — деталь, що одразу впала людям у вічі. З плечей спадали довгі плащі; передпліччя облягали шкіряні наручі. Металевої броні на них не було: натомість — простий шовковий одяг або легкі шкіряні панцирі. Різнилися вони лише кольором строїв. У більшості, що стояли позаду головного ельфа, за плечима звисали дерев’яні луки, місцями оздоблені сталлю й різьбленими візерунками. На одному з луків сталева накладка повторювала крило птаха.