Розділ 1. Світло й темрява

У той час, коли був лише морок і не існувало жодної живої душі та жодного променя надії, у світ увірвалося яскраве світло життя — і цим світлом була богиня незбагненної, дивовижної краси. 

Вона сформувала світ зі своєї живої плоті. Спершу постали материки з високими гірськими масивами, що розкинулися по всьому світу. Найвищі вершини ховалися у білій, мов молоко, пелені хмар. Ріки, що брали початок на цих вершинах, наповнювали холодні, безмежні й водночас мертві простори далеких країв — життям. Вони виростали з маленьких потічків у могутні, довгі ріки, що звивалися на всіх материках, наповнюючи заглибини й западини світу Пейрени, перетворюючись на безкраї моря. Річки були мов вени богині, які наповнювали світ її енергією.

Рівнини, що нагадували прекрасне обличчя богині, вкрили зелені ліси, що велично здіймалися над рештою краєвиду, мов царі природи. На землі й у небі роїлося життя — світ невпинно розвивався. 

Небо й зорі успадкували свою красу від блискучих очей богині. Щоразу із заходом сонця вони сяяли над її світом, а вона, ховаючись за хмарами, спостерігала за всім живим. Великий і багатий світ, створений силою богині Реї, був прекрасним. 

Зародження життя почалося завдяки самій богині. Спершу вона створила бога Мадея, який допомагав їй правити світом Пейрени та материком Есфейрос, де й розпочалася поява перших істот. Вони були розумні, сильні, але водночас крихкі — це була раса людей. Створення рас сприяло зростанню та розвитку молодого світу. 

Людська раса зовні була схожа на саму богиню. Своїм існуванням люди приносили баланс на Есфейросі. 

Мадей, як рівноправний володар Пейрени, забажав, аби була створена ще одна раса. Так з його волі з’явилися харумани. Вони не були схожі на людей — ні зовні, ні внутрішньо. Їхня зовнішність була відразливою: попелясто-темна шкіра, зріст на голову вищий за людський, сила й витривалість вдвічі більші.

В очах богині створена Мадеєм раса була невдалою: харумани не могли зрівнятися з людською вродою, добротою й любов’ю. Їхня агресивна поведінка та жорстокість до всього живого, створеного богинею Реєю, виявилися згубними. Вони руйнували й нищили. З часом часті суперечки переросли у військові конфлікти між людьми та харуманами. Таке поводження розгнівало богиню. Вона наказала Мадеєві знищити його творіння, загнавши їх назад у землю, з якої вони постали. Та творець не послухався. Дізнавшись про намір богині, харумани розлютилися, і їхній жорстокості не було меж. Харумани палили й нищили людські поселення. Вони були нездоланні, поки їх захищав бог Мадей. Тож богиня Рея не бачила іншого виходу, як власноруч зупинити вічний розбрат і війни між расами. Але бог війни Мадей (так назвала його створена ним раса) вирішив протистояти богині й завдав удару першим. 

За сотні років до цього, на день народження Мадея, люди подарували йому меч. Богиня Рея, бажаючи показати людей з найкращого боку, дарувала їм Вічну сталь, з якої вони викували меч і назвали його на честь бога Мадея. Меч був просякнутий магією — він був настільки легкий, що ним міг би впоратися десятирічний хлопчик, а гострота вражала: одним помахом він різав будь-яку броню. Вістря меча огортало голубувате сяйво, що змінювало забарвлення — від світло-блакитного до темно-синього — щоразу, коли день змінював ніч, а ніч — день. На лезі рунами було вигравіювано напис: «Честь гостріша за меч». Люди віддали меч богині Реї, і вона власноруч піднесла його Мадеєві. Та з часом взаємини людей і харуманів настільки погіршилися, що відновити мир стало неможливо, і лише одна раса мала право жити на Есфейросі. Щоб не ділити владу, бог війни вирішив убити богиню Рею, проштрикнувши її мечем.

Однак радіти перемозі Мадей і раса харуманів змогли недовго. Богиня Рея — покровителька, творчиня всього живого, початок і кінець життя — мала кров, отруйну для всього живого; той, хто проллє її бодай краплю, загине жахливою болісною смертю. Так і сталося з богом Мадеєм. 

Смерть була жахливою: наче саме життя в його тілі пожирало його зсередини; краплі крові, що потрапили на його обличчя, розтікалися тілом, роз’їдаючи його. Він палав і водночас холов, мов лід. Крики болю виривалися з горла, відлунюючи на небесах громом. Його тіло розірвалося, прорвавши небо, з якого несамовито, без упину лив дощ, заливаючи поле битви, де насмерть зійшлися дві раси. Багато людей і харуманів втопилися. Ті, хто вцілів, опинилися по різні боки озера — це й зупинило війну на певний час. Люди відійшли на північ материка, а харумани — на південь. 

Відступаючи на північ, люди змогли на довгі роки закріпити ланцюг прикордонних фронтів і зупинити темряву. Дві раси були розділені на арені війни, де джерелом семи бід стала жорстокість і кровожерливість харуманів. 

За кілька десятиліть, щойно зникло Озеро Смерті (так люди назвали його після відступу), настав час, коли люди та харумани знову зійшлися. На бійню прийшли всі, хто міг тримати зброю. Змучені, знесилені сотнями битв люди прийшли померти в ім’я слави своєї богині — матері, яку вже й не сподівалися побачити. Та ще дужче їх вели на поле бою бажання зупинити зло, що прагнуло їх знищити. 

З іншого боку стояли розгнівані люттю, безжальні харумани, сини бога війни, які бажали довершити задумане ним: знищити людський рід і підкорити всі простори Есфейроса. 

Війська зупинилися за сотню метрів одне від одного. Кожен приховував свій страх перед ворогом. У людей перехоплювало подих від кількості ворожих воїнів, але іншого шляху не було: залишилося лише йти вперед і битися.