Розділ 21: Давній "ворог"

Повелитель вже досить вправно орудував сапою. Тепер, щоб зрізати бур’янину, йому не доводилося разом з нею, забирати шматок землі, ніби він накопує грядки на картоплю, тепер це було схоже вже на щось путнє, ніби вже під гарбузи.
Він непомітно дістав свої перші насінини, які отримав в замку та плавно поклав їх в лунку, після чого, загорнув їх землею. Його трусило сильніше, ніж від святої магії в передчутті того, як це насіння проросте і дасть нові квіти.
-    Пане Саладрите, – сказала Тіна, яка була поруч і пересаджувала квітку в інший вазон. – Ви сьогодні зайняті увечері?
-    Що? Ну, як завжди буду свердлити поглядом стіну…точніше, мабуть спати. Так, ми люди спимо. Так.
-    В нас в селищі буде невеличке свято: «День сонцестояння».
-    Не цікавить, – чоловік розвернувся назад до грядки.
-    Та ну, пане Саландрите. Познайомитесь нарешті з іншими.
-    Ні.
-    Погуляєте. Потанцюєте… - Тіна зрозуміла що сказанула. – Ну…просто розвієтесь.
-    Ні. Не цікавить. 
-    Що ж, добре, – Тіна засмучено поклала вазон та встала. – Можливо іншим разом.
Пан Саландрит глянув на неї боковим зором.
-    А ти йдеш? Треба до вечора встигнути закінчити.
-    Як завжди. Дідусь мій староста, так що він бере мене постійно з собою, проте я довго не залишаюсь. Після церемонії одразу йду.
-    Чому?
-    Некомофортно мені там. У вас спокійніше, – вона усміхнулася.
Пан Саландрит підняв здивовано брови.
«Знала б вона хто я, то тоді б далеко не посмішка була»
-    Хммм, як знаєш. Аби діло робилося.
-    Ага.
Повелитель задумався.
-    Добре. Сьогодні роботи не багато, так що я б роздивився що там у вас.
Тіна засяяла:
-    Справді!? Чудово! Тоді…збирайтеся, скоро все почнеться. Я піду скажу дідусеві, – Тіна побігла, та зупинилася. – От тільки, може б ви сьогодні залишили меч вдома, бо він не сприятиме знайомству.
-    Я подумаю, – відповів відсторонено Повелитель.
-    Добре. Я побігла.
-    Хм, що за дитина, – ледь усміхнувся Повелитель.
«Ой, ти ніби дитина, – схрестивши руки та усміхнено сказав він, якійсь дівчині…»
-    Хто це?
«…Дівчина усміхнулася, проте її лице було покрите темним туманом. Туман став розростатись і ніби обкутав весь спогад.»
-    Стоп! – крикнув він. – Куди?!
Біль різко повернулася. Повелитель схопився за голову.
-    Ааа.Сильніше ніж завжди. Чому мені взагалі щось відчувається, я ж мертвий, чорт забирай!
Він глянув одним оком на вулицю. На нього, на дорозі, дивився якийсь хлопчисько в великих чорних чоботах та явно завеликому солом’яному капелюсі, біля нього паслися гуси. Хлопчик розз’явив рота.
Повелитель випрямився та замовк. Голова активно почала шукати пояснення. 
-    Ее… - «непогано» подумав він, як для початку. – Це зветься…фі…фігурально. Так, я мертвий фігурально.
Хлопчик не закривав рота. 
Повелитель схаменувся.
-    Що я взагалі роблю. Іди звідси соплежуйко!
Хлопчик  пригнувся та побіг з гусьми подалі.
-    Ну хоч голова не болить. 
Він пішов вдім та зняв меча.
-    Отже, без меча, – він повісив його на гвіздок, та потім втупився в стіну. – Хто це була? Це спогади мого минулого життя? Чому зараз? Що тут в біса відбувається? – він дістав кулон, проте кришечки не відкривав. – Це ти була? Чи ні?

На вулиці був полудень. В селищі, на центральній площі проходили останні приготування до свята. Всі люди копашилися як комахи, хтось щось носив, хтось прибивав декорації та рихтував сцену, а хтось тихенько квасив під сценою, не чекаючи початку.
Вінум стояв та розмахуючи руками давав вказівки. Його таки майже всі слухали.
Повелитель повільно крокував та розглядав мотузки з прапорцями, які висіли над головами прикріплюючись до будинків.
-    Яскраво, – промовив він.
Вінум повернувся та витріщився.
-    Ти що тут забув? – нахмурився він.
-    Тебе не питали старий. Мене покликали.
Деякі люди поставали на місцях, втупившись в нового брутального гостя.
-    Хех і кому збрела в голову така геніальна ідея?
-    О, пане Саландрите, – вийшла до них Тіна. – Я думала ви не прийдете.
-    Мені було цікаво, – говорив Повелитель, дивлячись на всіх «зівак».
-    Хехе, Тіно, – Вінум взяв дівчину за плече та шипнув на вухо. – Нащо ти його покликала? 
-    А що, він же ж теж житель цього селища. До того ж, він так зможе з усіма познайомитись.
Вінум глянув на пана Саландрита, той грізно глянув на двох чоловіків, які розглядали його і ті повернулися до справ.
Вінум сковтнув, а на лобі виступив піт: 
«Чорт забирай, це не людина, не людина»
-    Ех, таки ти права Тіно. Добре, хай лишається.
Тіна його обійняла:
-    Дідусю, ти найкращий.
-    Певна річ, – дід усміхнувся. -  Певна річ…
Вінум дивився як Тіна радісно підбігла до пана Саландрита, та щось весело говорячи, взяла його за руку, та явно проти його волі потягнула до натовпу.
-    Ох, Тіно. Не знаєш ти хто це. Проте… давно я не бачив тебе в цей день такою щасливою. Може він її зачаклував? Та ні, тоді б я відчув. Хм.
-    Ой татку, ніби ж роки тобі, проте нічого не розумієш, – почувся жіночий голос ззаду.
-    Амандо, доцю. Чого це я не розумію?
-    Сам побачиш.
-    Що побачу? Цей чоловік небезпечний. Вона мене не слухається, хоч ти скажи щоб вона не ходила до нього.
-    Небезпечний? – здивувалася щиро Аманда. – Та він просто душка. Він у нас ночував і…
-    Ночував?! –ледь не крикнув дід. – Ти…я…та як ти могла чужого чоловіка посилити в себе? Я тебе вчив по іншому.
-    Справді? Я пам’ятаю як тебе постійно не було вдома.
-    В мене була служба…Так, не відходь від теми!
-    Якщо він такий поганий, то вбив би нас ще вдома, тихо і без свідків.
Вінум замовк, та задумався.
-    Він все рівно не той ким здається.
-    Ну, побачимо.
Тим часом Тіна затягнула пана Саландрита до натовпу.
-    Я не хочу… – сказав Повелитель Тіні.
-    Та годі вам. Ось, познайомтесь з сусідами.
Так звані «сусіди» обернулись на незнайомця і витріщились.
Тіна смикнула пана Саландрита і тихенько шипнула:
-    Привітайтеся.
-    Чого це я буду вітатися з цими селюками перший, нехай вони спершу привітаються і я тоді подумаю, – схрестивши руки, сказав Повелитель.
-    Селюками!? – хтось викрикнув з натовпу.
Всі інші невдоволено насупили брови.
Тіна зрозуміла, що діалог не вдається.
-    Добре, для початку не погано. Давайте продовжимо якось потім, – говорила Тіна забираючи пана Саландрита який, як і присутні, свердлив їх невдоволеним поглядом.
-    Чого це вони на мене так дивляться? Я нічого не зробив, проте якщо вони продовжать мене не поважати, то я сходжу назад по меча.
-    Пане Саландрите, – вздихнула Тіна. – Я не знаю звідки ви і що пережили, проте в нас тут інший порядок. Тут всі рівні, всі один одного поважають.
-    Не розумію. Вони мене не поважали.
-    Бо ви перші проявили грубість, ніхто такого не потерпить.
-    Ти ж терпиш, – сказав Повелитель відсторонено.
-    Бо я…хм…Я…піду, можливо треба допомогти дідусеві. Роздивляйтесь поки, – вона усміхнулась.
Повелитель помітив що посмішка не така як завжди, якась натягнута.
-    Тіна…
Повелитель провів її поглядом, здається…він не хотів щоб вона йшла, проте ось чому?
-    А що я зробив? – Повелитель не міг цього зрозуміти, чи може забув.
Він розвернувся та глянув на площу. Всі дивились на нього, як на чужого, навіть з відразою. Він не знав що робити. Він хотів піти до дому, до своєї грядки. Він був один… Хотілося підпалити це село та відправитись до замку, «Тіні б це не сподобалося… Що? До чого тут Тіна?»
-    Добридень вам прості селяни! – почувся явно не ораторський голос.
Люди, кинули всі справи та побігли на голос.
Повелитель розвернувся, та підняв брову.
-    Так. Так, це я, ваш лідер, та ваш герой Лоренс Сонцесяйний!
Повелитель підійшов до натовпу та роздивився об’єкт уваги.
-    Хм, знайомий дохляк. Де це я його бачив… 
Худої статури, з козлячою борідкою, та надмірно вираженою поставою, яка виглядала не те щоб мужньо, скоріше як якась нашвидкоруч збита з дошок тринога.  
За ним йшло двоє, проте з вигляду були ті ще «герої».
Він оглянув решту людей які радісно, як він думав, зустрічали цього «лідера». Вони награно плескали в долоні та усміхалися, ніби дурники.
Як би Повелитель міг фізично ригнути, він би так і зробив, дивлячись на цю виставу.
-    Слухайте всі. Я знову відправлявся потягатися силою з Повелителем. І головне, він наскільки мене злякався, що навіть не впустив мене всередину. Відправив замість себе гобліна, придумавши якусь нікчемну відмазку. Я таки сильніший за нього!
Повелитель його згадав. Не даремно його присутність викликала в нього бажання придушити бовдура.
Люди заплескали сильніше в долоні і вишкірились. Деякі закотили очі.
-    О боги, що він меле, – сказав хтось тихо в натовпі.
-    Коли ж це закінчиться, – додав інший.
Вінум підбіг ззаду з награною посмішкою та ледь кланяючись.
-    Пане Лоренс...
-    Пане герою Лоренс, Вінуме. Не забувай цього.
-    О, вибачте мене пане Ло…пане герою Лоренс. Ви щось рано, ми не очікували вас раніше ніж через місяць.
-    Так,  я мав геройські справи і так як Повелитель злякався битись зі мною…
Повелитель насупився.
-    … і так як в мене скінчились гроші, я вирішив приїхати раніше, – він сказав тихіше. - Що в моїй скарбниці?
-    Але, наша скарбниця ще не відновилася після вашого попереднього візиту, ці гроші потрібні і для селища і для податків, якщо ви заберете її, нам не вистачить на решту.
-    Дурниці, – сказав Лоренс. – Ви великі молодці і все встигнете. Головне щоб послідовники героя могли його утримувати і за його доблесть та здобутки перед ними, щедро нагороджувати. То, ти не хочеш підтримати свого героя? – Лоренс нагнувся ближче до Вінума.
-    Я… - Вінум здихнув. – Так пане герою Лоренс. Тільки, в нас сьогодні свято, люди готувалися до цього. Якщо ваша ласка, то ви заберете вам необхідне вже після?
-    Хм, – Лоренс потер борідку.
-    І…і звісно ви головний гість на святі.
-    Що ж, добре. Герой має бути великодушний, тому добре, я не забиратиму геть усе і певний час змушений буду поголодувати, – награно говорив Лоренс. – Все для народу.
Вінум непомітно зціпив кулак.
-    Добре. Що ж гуляйте простий селянський люде. Дайте мені та моїм друзям сісти, випити та закусити. Герой втомився з подорожі.
Люди почали невдоволено розходитись, інші принесли окремий стіл для Лоренса, бо він відмовився їсти з простолюдинами.
Повелителю вривався терпець. Він радже вмився би святою водою, чим бачити цей жах. Він почав відходити.
-    Пане Саландрите, яка я рада вас бачити, – жінка заступила йому дорогу.
Повелитель здивовано випрямився, а голова на відмінно від тіла, почала здавати назад.
-    Ви…живете з Тіною….
-    Аманда, – кокетливо сказала жінка. – І як там Тіна, ви її не ображаєте?
-    Вона працює в моєму садку, я плачу їй добрі гроші, – говорив механічно Повелитель, він хотів втекти.