Розділ 20: Смерть

Руфус поспіхом йшов коридорами замку. Повелитель так і не з’явився, що дуже засмучувало його. Тому єдиним керівним органом, залишався Гоар, якого теж не було чутно.
Він підійшов до його покоїв. Біля дверей стояло два горгульї.
-    Стій, – зупинив Руфуса один з них. – Туди зараз не можна.
-    Як це? Я головний помічник повелителя. В мене нагальна справа.
-    Наказ, три дні нікого не впускати.
-    Проте мені потрібно вирішити питання стосовно Повелителя.
Горгулья нахилився ближче до Руфуса.
-    Наказ.
Руфусу залишалося тільки відступити.
«Що ж тут діється таке? - думав про себе він»

Остання крапля зеленого зілля йшла від конденсата до трубки, яка була направлена в пробірку.
-    Нарешті, – сказав задоволено Гоар. – Він готовий. Залишився тільки… - Гоар глянув на амулет, який був закріплений на підставці, – Філактерій.
Він взяв підставку та підійшов до центру кімнати де вже на стійці була розгорнута книга. Ставши  поряд,  він поклав біля книги підставку з амулетом.
-    Спочатку, встановити зв'язок з Філактерієм. – він сконцентрувався на амулеті - anima est industria. anima est industria. anima est industria. Ego sumo imperium animae meae. Ego vado quo volo. industria vadit quo anima meaааааа!
Гоар відчув як його груди стискаються. Він відчував, як тілом щось рухається вбік долонь, ніби гаряча вода що стікала тілом. Долоні почали пекти, а пальці німіти. Тіло почало клякнути. Гоар виставив руки перед амулетом та намагався їх втримати в повітрі.
Він помітив, як з кінчиків пальців, почало виходити щось, схоже на дим, проте більш організованіше та зжатіше. Струйки білого диму почали ниткою виходити з пальців і зв’язуючись дорогою в одне ціле, почали кружляти навколо амулета, вочевидь шукаючи місце, і ось одна з ниток знайшла куди встромитись і всі нитки за нею почали втікати в амулет.
Нитка на кінчиках пальців почали рухатись з долоні об’єднавшись по руках до шиї Гоара. Він ледве стояв, голова почала паморочитись, а ноги підкошувались. Він швидко витяг з кишені зазделегіть приготоване посилююче зілля, щоб його слабке тіло змогло більше протриматись та залпом його випив. Це додало йому більше сил.
Дві нитки пройшли біля шиї та з’єднавшись в одну, зупинились посеред грудей. Нитка випрямилась і ніби натяглася між Гоаром і амулетом.
-    Т – так. Є зв'язок, – просичав Гоар, важко дихаючи.
Він взяв ще кілька фляг з кишені і жадібно їх випив.
-    А тепер… - він дістав з іншої кишені ту саму пробірку. – Випити спеціальну отруту.
Він дивився на пробірку, тим часом, як нитка вібрувала.
-    Іншого шляху… нема, – він відкрив пробку та закривши очі, залпом випив та відкинув пляшечку.
Його гойднуло. В очах задвоїлося і почало темнішати. Тіло почало палати, а іржа на шкірі почала рости швидше.
-    Батьку… Мамо…Це ви винні.
Йому почали ввижатися давно згаслі спогади…
-    Гоаре! Гоаре чекай! – кричав маленький хлопчик, бігши за малим Гоаром.
Вони бігли біля ущелини.
«Чому він! – сльози лилися з Гоарових очей. – Чому він займе престол?! Я ж старший! Я!»
-    Братику! Чекай мене! Я хочу щось сказати тобі! 
«Ненавиджу! – кричав всередині Гоар. – Ненавиджу їх усіх!»
Він зупинився.
-    Братику, я хочу…
-    Не чіпай мене! – Гоар різко розвернувся, щоб відкинути руку брата, проте, якась сила вийшла з його долоні, збивши хлопчика.
-    Братииикуууу! – кричав хлопчик, падаючи.
-    Ітан!
 Гойднувшись знову, він впав на підлогу.

Гоар розплющив очі.
-    Де це я? 
Болі не було, не було нічого. Він стояв в невідомому місці.
Він поглянув в гору. Небо було сірим, а по ньому йшли темні хмари. 
Підлога була дзеркальною та ідеально рівною, а все навколо було, ніби в тумані, бо далі витягнутої руки було побачити неможливо.
-    Що тут відбувається?
-    Гарне питання, – прозвучав глухий металевий голос.
-    Хто тут? 
Гоар розвернувся. За кілька метрів від нього, стояла постать в чорному балахоні. В кістяній руці вона тримала косу. 
Маленькі сині вогники в очах, були  прикуті до Гоара.
Гоар порушив мовчання. 
-    Ти…
-    Так, – відрубав незнайомець.
-    Ти по мене?
-    А ти прийшов для цього?
-    Ні, – сказав Гоар. – Я хочу мати силу.
-    Ти порушив закон. 
-    Я знаю. Я вже все вирішив і готовий на все.
-    Ти досі не знаєш для чого це все тобі.
Гоар замовк. 
-    Ні, я знаю. І я прямуватиму до цього, хоч би що.
-    Не  знаєш, – сказав незнайомець. –  Я не дам тобі те, що ти хочеш. Твій дух слабкий. Ти марно прийшов.
Гоар стиснув кулаки. Він не хотів чиєїсь допомоги але... Він почав тихо шипотіти слова. Вони лилися з його вуст невідомою мовою, від чого простір здригався.

-    Звідки ти знаєш ці слова?- здивувалась постать.
-    Не важливо, то ти дасиш мені тепер силу?
Постать замовкла.
-    Так. Проте, ти сієш в собі ще більшу чорноту. Ти не загасиш в собі той чорний вогонь, який ти сам в собі й породив. Тобі доведеться відповісти за свої дії.
-    Ха, – сказав самовдоволено Гоар. – Мені вже це казали. Я хочу зробити те, що маю.
-    Що ж, хай так. Коли ми зустрінемось знову, я запитаю в тебе, чи ти досягнув бажаного.
-    Доведеться почекати довго.
-    Неймовірно, на що тільки смертні йдуть, аби не зустрічатись зі мною. Побачимо…Гоаре…Побачимо…
Гоара трусонуло.
Постать клацнула кістлявими пальцями.
Гоар кудись почав провалюватись. Туман над ним закручувався та  згущувався.
Постать стала над ним та нагнулася:
-    Не забувай Гоаре: «Memento mori…»

Гоар відкрив очі. 
Він лежав в себе в кімнаті. 
-    Вийшлоо…
Він встав. Біль не відчувалася. Нічого не відчувалося. Ні радості, ні страху.
-    В мене вийшло! Так...! Так…! Аааа, яке приємне відчуття…точніше, його відсутність. А Тепер…нема часу, – він зняв амулет з підставки. – Я відчуваю силу. Тіло не болить. Ха. Хоча… - він погладив амулет. – Здається… треба більше міцності.
Гоар взяв залізну мисочку та почав насипати в неї різні суміші па порошки.
Взявши амулет за ланцюжок, він опустив амулет в мисочку, та відніс її до маленької печі. Потім він взяв скіпетра та дмухнувши через його кінчик, направив вогонь в піч.
Вміст миски з амулетом почав тріщати па підстрибувати.
Гоар хруснув шиєю. 
-    Ого, вогонь трохи проходить до душі.
Він дістав мисочку та щіпцями вийняв амулет, який був покритий білою прозорою речовиною. Він підставив кінець скіпетра до амулета.
-    Obdurari
Речовина почала рухатись та вирівнюватись, повторюючи контури амулета.
-    Ось так. Покриття готове.
Готовий амулет виблискував в кристалі. Він одягнув його на шию, та вийшов з кабінету.
Горгульї відмерли та стали струнко.
Гоар глянув у вікно. Сонце почало заходити за обрій.
-    Що відбувається, ще досі не ніч? Я ж закрився у вечері.
-    Так… - почав один з горгульїв. – Це вже вечір…третього дня.
-    Третього?! – Гоар задумався. – То це я був там а ж три дні…
-    Що? – запитав горгулья.
-    Нічого. Знайдіть мені Руфуса. А я маю ще одну справу.
-    Слухаємось.
Горгульї полетіли, потім коли врізавшись крилами в стіну і зрозумівши що вони всередині, побігли пішки.
-    Так. Тепер залишилось останнє, – він потер амулета. – Останнє, так. Ха-ха-ха-ха-ха.
-    Що останнє? 
Гоар відсахнувшись та пригнувшись, стрибнув вбік, направивши скіпетра на голос.
-    Чорт забирай, Руфусе! Ще раз ти так до мене підкрадешся і я зроблю з тебе опудало і спалю в печі!
-    Вибачте.
-    Отже, – заспокоївся Гоар. -  Клич всіх генералів, післязавтра ввечері буде нарада. Я придумав що робити з Повелителем. 
Руфус засвітився від щастя.
-    Так. Слухаюся. Біжу.
Руфус побіг коридором. 
Гоар покрутив головою, обдивившись, чи нікого немає поряд.
-    Останнє…
 ***
Дзвін зіткнених мечів лунав лісом. 
Втомлений Маклен стояв з мечем у руці та продумував нову атаку.
Пан Саландрит стояв навпроти повністю відкритий.
-    Тримай рівно! – крикнув він. – Ніколи не знаєш звідки прийде удар.
Він несподівано зірвався з місця, чого Маклен не очікував, та наніс сильний удар зліва. Він ледь встиг підставити меча та відлетів, проте не випустив меча з рук.
-    Повільно повертаєшся в позицію. 
-    Бо я… - важко дихаючи сказав Маклен, – не очікував, що ви нападете.
-    Що?
Чоловік знову різко рвонув та штовхнув ногою Маклена змусивши його відлетіти в кущі.
-    Це тобі ігри? А я міг вдарити і мечем. Та от, здохнеш швидко. Я не сказав, що буду завжди стояти. Твій супротивник буде не таким добрим як я.
Маклен ледь виліз з кущів тримаючись за живіт.
-    Боюсь…навіть…уявити…
-    Добре. Відпочинок закінчений. Ще раз!
-    Що?!
Пан Саландрит влетів на Маклена, той ледь встигнув пригнутись та відстрибнути в бік.
Чоловік не став розвертатись та почав бігати навколо Маклена між деревами.
-    І звідки ж я вдарю, – чувся голос навколо. – Б’ю сильно, тому раджу дивитись.
Маклен встав в стійку та почав вишукувати поглядом пана Саландрита. Проте одразу ж зрозумів, що це марно. Він рухався дуже швидко.
«Думай Маклене»
Чоловік пересікнув галявину та змахнув мечем. Лезо скользнуло по мечі Маклена і кінчик зачепив лоба. Він знову сховався між деревами.
«Чорт забирай! Та він не жартує! Він же так мене вбє!»
Маклену стало страшно. Дихання порушилось, а в очах почало двоїтись.
Ось він бачив, як на нього вибіг знову пан Саландрит. Картинка була повільною, проте він нічого не міг вдіяти. Кров з лоба потекла по обличчю.
-    О…Олівер…
І ось, меч знову блиснув. Маклен закрив очі.
Пан Саландрит, «прийшовши до рельного світу» схаменувшись, завернув меча біля шиї Маклена, та з розвороту вгатив Маклена ногою в висок.