Розділ 19: Чорний ринок

Маклен спочатку всією душею не хотів йти, проте кожного разу, як він торкався до шиї, розумів що хтось на цьому може не зупинитись. До того ж був Олівер, і головне, було багато таких як він. Тоді йому пощасило, а як би інший не зупинився, то Маклен би вже давно проткнутий і замість калюжі води, лежав би в іншій калюжі. А ще Анариель, він зізнався собі що таки не зміг би її захистити в іншій ситуації. Це дуже дратувало.
Маклен довго м’явся біля якоїсь яблуні, постійно визираючи на будинок пана Саландрита, який виднівся поряд. Він розвернувся та пішов проте ступивши кілька кроків, знову повернув на дім. Так тривало кілька разів, потім він вдихнув, стиснув кулаки та пішов.
Пан Саландрит сидів на ганку та дивився на фіртку.
Маклен помітивши що на нього чекають, пригнувшись, зайшов.
-    Ти запізнився, – мовив чоловік. 
-    Вибачте я просто…Ви знали що я прийду?
-    Ні. Я думав тобі вчора вистачить, проте як би ти не прийшов, то був би дурнем, бо ти не вижив би без цих вмінь, – він встав. – Ходімо, ми втрачаємо час.
Маклен вирячився на пана Саландрита.
«Він що, сидів тут пів дня для цього моменту?»
-    Шевели ногами!
-    Т-так, біжу!
Маклен чомусь несвідомо сковтнув, коли вони прийшли до лісу, що був біля села. 
-    Так далеко від людей, – сказав нервово він. – Із вами… - цю фразу він сказав тихіше.
-    Це точно, – сказав чоловік, не звертаючи увагу на Маклена та розглядаючи місце навколо себе.
Маклен пригнувся, здається він забагато базікає.
-    Так, – пан Саландрит повернувся. – Це наше місце. Відтепер я чекатиму тебе тут після обіду. Тебе немає 20 хвилин, я йду, проте наступного разу буде покарання. Ясно? – сказав грізно чоловік.
Маклен закивав головою.
-    Добре. Тепер головне, ти щось знаєш про меч?
-    Ну, я читав книжки про них, як правильно стояти… як тримати меч, як захист ставити.
-    Для тебе ж краще, бо я на цьому не зупинятимусь. Давай ставай в стійку.
Маклен витягнув меча та зайняв позицію.
-    Ноги ширше! Твої ноги мають давати тобі опору в двох точках, – пан Саландрит вийняв меча та підійшовши, вдарив по мечу Маклена. – Тримай хватку! Твій меч відходить надто далеко, – він знову вдарив, меч Маклена відхилився і чоловік кинув лезо до його шиї. – Мертвий. 
Маклен застиг.
Пан Саландрит відвів меча та невдоволено відійшов. 
-    Сто взмахів.
-    Скільки!?... А…
Чоловік люто глянув на Маклена.
-    Сто так сто, – Маклен почав взмахувати мечем.
-    Спина рівно! Ноги! Що це за удар? 
Чоловік вирвав в Маклена меча та ставши в стійку, взмахнув. Удар вийшов точним та сильним, від чого аж почувся легенький свист та ворухнувся вітер.
Маклен відкрив здивовано рота. 
-    Кожний удар точний! Вкладай в кожен змах всю силу.  Отак! Ні, сильніше! Ми не підемо звідси, доки ти не виконаєш сто взмахів і нормально не захистишся від удару! Я можу і всю ніч дивитись!
Хоч Маклен і сам не очікував, здається він почав жалкувати, що Марін не володів мечем.
Маклену залишалось кілька ударів. 
-    Дев’яносто девять. Сто.  – Маклен опустив меча та віддихувався.
-    Непогано, – констатував пан Саландрит.
-    Дякую, мені допомогла сокира. Я постійно нею бив.
-    Отже ще сотню зробиш.
-    Але ж…
-    Що?
-    Роблю.
Як Маклен закінчив, пан Саландрит взяв свого меча та підійшов до Маклена.
-    Стійка! – він ударив. – Вже краще. Тепер з боків. Не сильно відхиляй меча! Тримай руки та ноги за мечем, чи хочеш щоб я їх відрізав?
Маклен від ударів хилився як верба на вітрі, тим часом як пан Саландрит був абсолютно не похильним, лише рука та меч рухалися біля Маклена.
-    Усе. Сто змахів кожного дня перед тренуванням.  Щоб ми більше  не зупинялися на цих дитячих забавах. А тепер я казатиму куди буду бити, твоє завдання просто парирувати. Пропустиш і отримаєш тупою стороною по вусі. Почали!
До заходу сонця Маклен провів парируючи удари, точніше, він так думав. Пану Саландриту таки несподобалось, тепер з червоним вухом та до пізньої ночі, Маклен провів, тренуючи змахи та парируючи удари. В той день він ледь дочалапав до гільдії.
                              ***
Маклен  тренувався, а точніше, пізнавав весь біль володінням мечем в пана Саландрита вже тиждень. В голову Маклена почала прокрадатися думка, що пан Саландрит хоче так його вбити. Кожного дня Маклен відпрацьовував сто змахів і кожного дня він приходив на тренування і кожного дня він отримував по повній. 
І ось, після тренування, він сидів за столом в таверні та їв суп. Ложка постійно тряслася через те, що рукам важко було втримати маленький предмет. Вони боліли і важко стискалися, особливо права. Чи це через те, що Маклен перетренувався чи це через те, що вчора пан Саландрит вдарив по ній тупим кінцем меча через те, що Маклен взявся за руків’я неправильно. Хоча… вплинуло і те і те.
-    А хай йому, твоя рука ніби в мого батька коли той бахнув по ній молотом, – сказав Епітас, який сидів поряд.
-    Та то я мабуть, перетренувався, – сказав Маклен, намагаючись зачерпнути суп.
-    Здається, твій вчитель не надто тебе жаліє, – сказав задумано кіт нарізаючи ковбасу.
-    Точніше кажучи, він навіть не розуміє слова жаль. Серйозно, він мені так і сказав як я запитав і потім сказав зробити ще сто змахів, так як в мене ще є сили щось запитувати.
-    То може, гайда розвіємось поки є час га? – сказав задоволено Епітас.
-    А куди ж ми підемо по ночі? – запитав Маклен.
-    Власне… - втрутився Вуглець та нагнувшись до решти та продовжив тихіше.  – Є одна місцина, куди б нам не завадило сходити.Чорний ринок. 
-    Чорний…
-    Тссс,  - зупинив Маклена кіт.
-    А, це той ринок… – кивнув Епітас. – Не знаю такого.
-    Це цікава місцина. Можемо сходити.
-    Слухай, – почав Епітас. – А може ти нас хочеш завести хто зна куди, а потім бац і нас вже продали, а ти з добрячем мішечком собі підеш?
Кіт ображено глянув на Епітаса.
-    Я взагаліто допомогти хотів. Та й якщо по правді, гноми досить дешеві.
-    Що ти сказав, - він тикнув пальцем його в груди, - блохастий коцур?
-    Де-ше-ві, - мовив повільно Вуглець, явно будучи задоволений сказаним.
Маклен відчув, що Епітас почав заводити свої барабани.
-    Годі вам. Епітас, не думаю, що Вуглець нам ворог, він же ж тепер в нас в команді. 
Епітас пхикнув.
-    Давайте сходимо, я б розвіявся. До того ж, можливо щось прикупимо. Тобі б Епітас не завадила б якась зброя.
-    О ні Маклене, жодної зброї. Лише ці кулаки! Так я відчуваю як ламаються зуби та ребра моїх ворогів, а мечі, то для слабаків. Точніше для більшості, – Епітас невинно усміхнувся.
-    Добре. Тоді ходімо.
-    Так. Стривайте, – сказав кіт, -  а де… де моя ковбаса!
-    Не фнаю, – сказав Епітас з набитим ротом.
Пізніше йшовши темними вулицями, трійця зробила кілька поворотів та йшла вузькою вуличкою.
-    Якщо на нас засада буде, то обіцяю, я запхну тобі той капелюх…
-    Епітас, - мовив Маклен.
-    Торкнися, і я тобі у вухо заллю розбавленого Арсенію, – сказав спокійно кіт, вдивляючись у вулицю.
-    Що він зробить? – не зрозумів гном, образили його чи ні.
-    Епітас, тихіше. То що там Вуглецю?
-    Зараз будемо. Пройдемо через вулицю синіх вогників і ми на місці.
-    Синіх…вогників? – запитав Маклен.
-    Ти не знаєш про вулицю синіх вогників? – запитав дуже здивовано Епітас. – Це найкраще місце у всій країні. Там найгарніші дівчата. Ех, дозволяв би бюджет.
-    Бюджет на що? – досі не розумів Маклен.
-    Маклене, ти серйозно? – досі дивувався Епітас. – Як заробимо грошиків, я тебе туди зводжу.
-    Ну не знаю, Маклен ж має вже об’єкт захоплення, - сказав кіт попереду.
-    Та ви про що взагалі? – запитав вже роздратовано Маклен.
Вони переходили широку вулицю, на якій горіли скрізь сині вогники. Та навіть в повітрі можна було побачити, як деякі з вогників мандрують в різних напрямках.
-    Що це за вогники? – запитав з цікавістю Маклен.
-    Це така магічна фішка вулиці, - сказав Епітас. – Хоча багато легенд ходить біля них. Одна з них, що це душі померлих, які не захотіли розтаватись з цим місцем. Хех, я тоді їх розумію.
-    Хлопчику, - почувся ніжний жіночий голос.
Маклен з хлопцями обернулися. На них, біля ліхтарного стовпа, дивилася жінка. Вона була відверто вдягнена в обтягуюче червоне плаття, з червоними, як полуниця, губами. В руці вона тримала дамський мундштук з підкуреною сигаретою. Її очі ближчали, як у тигриці, яка помітила нову жертву.
-    Ви… до мене? – вказав на себе пальцем Маклен, роззявивши рота.
Він ніколи не міг подумати, що жінки можуть так одягатися. Від такого вигляду його сусідка Зельма, втратила б свідомість.
-    Так мій солоденький. Не хочеш розважитись?
-    Я? – знов закляк Маклен, зрозумівши, що забагато дивиться туди, куди мама дивитись не дозволяла, а батько клав на плече долоню, та хитро підморгував.
-    О, - сказала жінка зацікавлено, та приклала вказівного пальця до вуст, - а ти красунчик. Я буду дуже рада тебе бачити в себе, - вона повільно втягнула дим з мундштука та видихнула димне кільце. 
Маклен нарешті допетрав, що від нього хочуть і що це за місце. Тому розкраснівшись, він опустив очі.
-    Р…рівнини. 
-    Так! – Епітас обійняв його рукою. – Проте я б сказав, що це сі гори! Я до тебе якось зайду на чай крихітко.
-    Ах, гном, - скривлено сказала жінка та якось різко провела рукою по волоссю. – Хіба що за подвійну плату.
-    Що? – вирячився як кабан Епітас. – Та ти ще проситимеш про зустріч зі мною! От видра. Ходімо, - роздратовано сказав він та пішов, топчучи бруківку. – З гномом вона гидує. Вирячила свій цицьколайбик, і ся гонорує…
-    Ну, я більш по блондинкам, - додав спокійно кіт, пішовши слідом.
-    Вибачте…нам…нам треба йти , - сказав Маклен.
-    Заходь якщо що, - вона підійшла ближче до Маклена та прошепотіла, - для такого милого хлопчика, навіть безкоштовно. 
Вуха Маклена розігрілися як метал у печі.
-    Мені… мені треба… йти на завдання! – Маклен вклонився та побіг за товаришами.
-    Бувай красунчику, - легенько шевелячи пальчиками в довгих рукавичках на знак прощання, сказала жінка.
-    Що вона там шепотіла тобі? – запитав гном. – Невже обговорювали мене?
-    Та ні, - сказав Маклен, в якого досі горіло вухо.
-    Чому ти злишся Епітасе? – сказав Вуглець. – Ображаєшся на жінку, а в самого навіть борода не мита. І ти на щось ще розраховував.
-    Коцура ніхто не питав! - сказав гном. – Моя борода ідеальна. Та я б їв навіть з неї.
-    Зрозуміло тоді, чому в ній досі крихти їжі.
-    Ах ти ж збісний…
-    Ну все, годі хлопці, - зупинив їх Маклен. – Ми взагалі то по справі йдем.
Вони перейшли вулицю синіх вогників та вийшли в маленький провулок, який був ззаду будинків. Сам провулок закінчувався стіною та маленьким поворотом наліво.