Розділ 18: Новий му(в)читель

На вулиці стояв день. Повелитель повертався саме з ринку, щоб купити нову сапу та інші інструменти, які він зламав, вивчаючи тонкощі садівництва. 
Він жив тут вже більше тижня і вперше за вісімдесят років йому було не нудно. Навіть краще, кожен день міг принести йому несподіванку.  З жителями селища відносини були поки натягнуті. Всі остерігалися його та  побоювалися, що не могло не тішити, проте Повелитель все ж таки задумався проте чи варто всюди таки носити меча. А ще був той дід. Він кожного дня стежив за ним, думаючи що Повелитель його не бачить, проте зробити йомі він нічого не міг, бо косі погляди й так падають на нього, так ще й це дід Тіни, єдиної хто добровільно погодилась допомогти з садом, тому невідомо як вона зреагує, якщо дати пендель її діду. Тому він вирішив залишити як є. 
Зайшовши до свого подвір’я, він зупинився. Був якийсь звук. Щось дивне висіло в повітрі, щось гармонійне, щось таке, від чого знову почало шкребти в грудях. Щось… знайоме… 
Пісня долинала із саду.
Повелитель йшов, як під гіпнозом. Він не міг дихати, проте його стан нагадував, ніби він важко дихав та очікавав на щось. Він не пам’ятав, що хоче побачити, він не зважав що його голова уже не просто боліла, вона ревла. Ні, він очікував, він сподівався, сам не знав на що, не пам'ятав, проте він чув схожий голос, колись…
Він зайшов за дім… 
Там була Тіна, вона сиділа на землі, садячи насіння незабуток та співала. 
Все різко стихло, біль зникла. Повелитель повернувся до звичного стану. 
Тіна злякано розвернулася. 
-    Ой, я… думала...що, одна, - дівчина соромно опустила голову, лице горіло буряком.
-    Ти… співала.
-    Т… так…- Тіна почала м’яти сорочку. - Добре… я… піду, мабуть посію решту… 
-    Гарно було. 
-    Що?... - Тіна підвела очі на пана Саладрита. 
-    Гарниий голос. Він… схожий на один такий з… мого минулого, - Повелитель стояв повернутим, проте Тін і так було ясно що «міна» в нього та сама.
-    Дякую, - Тіна вдячно кивнула та усміхнулася, це була не просто  посмішка, скоріше це була одна з тих небагатьох посмішок, які показуть з заспокоєною душею та щирою вдячністю, саме за ті слова. – Мій…батько казав теж, що в мене гарний голос…хм.  Ну, давайте досадимо решту.
-    Де твій батько? 
-    Мій… він… - Тіна затихла, вона стиснула сапу, а її очі стали відблискувати, навертаючими слізьми.
Повелитель запанікував. Він бачив як йому в ноги ридали ще не давно хоробрі дурні, проте це була ситуація в якій він не петрав нічого.
-    Кхм. Е… Так, - Повелитель, ніби ожив та поклав інструменти, - тепер покажи мені як садити ті… насіння, здається ця книжка бреше мені.
***
Маклен піднявся, як столітній дід, тобто зігнутий як серп, та охаючи хапаючись за спину. Сонце вже на все світило, змушуючи його жмуритись.
Він сонним поглядом оглянув кімнату. На полу, на якійсь ганчірці, лежав Епітас та голосно хропів. Біля дверей стояв кіт, який саме вдягав капелюха.
-    Ти куди це?
Кіт різко розвернувся, та потім заспокоївся. 
-    Я вже мабуть… піду собі. Якщо побачать що я з вами воджуся, то засміють вас. Дякую, що допомогли. Дякую вам за все. О, я вам залишив той мішечок, який в мене хотіли вкрасти,  це буде моєю вдячністю. Бувайте.
-    Та чекай…
Кіт зупинився.
-    … не треба нам твоїх грошей. Ми ж не за них втрутились.
Кіт прикрив двері, та розвернувся повністю до Маклена.
-    А чому ж? 
-    Щооо… - Епітас різко піднявся, повністю ще не прокинувшись, – хто віддає грошііі… Хррррр… - він знов впав на місце та захропів.
-     Ну, ти ж просив допомоги. А я не міг просто пройти, – Маклен всміхнувся. – Я ж колись героєм стану.
-    Я ж не людина, я просто кіт, тварина для вас, – нерозуміючи продовжив кіт.
-    То й що, тобі все одно потрібна була допомога. Коли я був в такій ситуації, я б теж хотів, щоб за мене хтось заступився.
Кіт косо глянув на Маклена.
-    Дивний ти.
Епітас розплющив одне око, та потім незграбно почав підійматись.
-    Бо це ж Маклен. Він такий добрий,що мош го на хліб мастити. Він врятував твоє гузно. А ти любиш сі грішми розкидатись, то краще заплатиш за обід. Я жерти хочу а ж страх. Після доброї бійки, гарний шмат м’яса тільки так. А ще вина з грозна.
-    З чого? – перепитав Маклен. 
-    З винограду, - сказав Епітас, позіхаючи.
-    Ну то ходімо, – сказав Маклен остаточно прокинувшись. – Тільки треба забрати винагороду за завдання. Як тебе звуть до речі?
-    Я? – кіт знітився та затих. – Мене звати… Вуглець.

В гільдії було сьогодні малолюдно. Маклен з рештою, стояв за чоловіком до стійкий гільдії. 
Здається той не дуже поспішав.
-    То скажіть, якщо я підвернув ногу, я можу отримати виплату на лікування?
Анариель була самою незворушністю. Вона уважно вислуховувала клієнта та намагалася йому допомогти. 
-    Вибачте, проте ви підвернули її вдома, а не на місії, на жаль в таких випадках виплат не передбачається.
-    А якщо…
-    Баняку, давай швидше! – крикнув роздратовано Епітас. – Тут людям по ділу треба!
-    Почекайте, я маю знати всі деталі, - сказав спокійно чоловік.
-    Та ти навіть не ту ногу не перемотав! Давай швидше! 
-    Епітас, не нервуй, зараз наша черга буде, – заспокоював його Маклен. 
-    Так він вже хвилин двадцять там стоїть.
Кіт стояв поряд та уважно спостерігав.
Нарешті чоловік отримав консультації та пішов. До стійки підійшла трійця.
Маклен різко перемінився, його щоки покрасніли, а язик почав запинатися.
-    Привіт Анариель, - усміхнувся він по дурному.
-    Привіт Маклене, – вона усміхнулася. – Рада, що з тобою все добре. Це твої друзі? 
-     Так, це Епітас, та Вуглець. 
-    Радий знайомству, - зняв капелюха кіт.
-    Хоч чесно скажу, ельфів не люблю, проте така файна відданиця, що моя борода а ж вібрує, - видав Епітас. – І я радий знайомству. 
-    Привіт, – Анариель оглянула їх та обдарувала їх посмішкою. – То що, ти щось хотів?
-    Так… власне. Я б хотів отримати нагороду за Злиднів. 
-    Чудово. Так ти впорався, – сказавши, вона плеснула в долоні.  – Можна документ з підтвердженням?
-    Так, ось він, - Маклен дістав з сумки папірець та передав його.
Анариель обернулася. 
-    Ерен?
-    Так Анариель? – темноволосий хлопець визирнув зза дверей та усміхнувся.
-    Прийми ще одного клієнта, я тут трішки зайнята.
-    Біжу, – хлопець підійшов до ще одного авантюриста та ввічливо почав щось пояснювати.
Анариель повернулася та поклала на стійку стопку монет.
-    Ось ваша винагорода. Вітаю з першим виконаним завданням. Дуже рада за тебе. Працюй так і надалі.
-    Дякую Анариель, – Маклен знітився та усміхнувся.
Гном піднявши розбиту брову, глянув на Маклена.
-    Всього найкращого, - сказав Маклен і вони відійшли.
Гном не втримавшись розвернувся до Маклена з хитрою посмішкою.
-    Чуєш, - він штовхнув його ліктем. – Що, джмелик знайшов свою квіточку?
-    Що?... Епітас!? – Маклен кинувся на гнома. –Тихіше!.
Анариель глянула на Маклена та лише як завжди приємно усміхнулася.
До неї підійшов Ерен, вони почали щось обговорювати, і Анариель приємно йому відповідала при цьому усміхаючись якось не так, якось щиріше.
Маклен скрипнув зубами.