Розділ 15: Мука теж зброя

Маклен як завжди рано піднявся. Так буває, коли набридає всю ніч дивитися в стелю і як тільки сходить сонце, ти нарешті можеш встати.
Йому минулої ночі так і не вдалося заснути. Хоч він і збирався таки взяти реванш, проте не знав, що йому робити. Він навіть не знав хто такі ті Злидні.
«Що говорив Марін? - подумав він. - Ну, Марін говорив багато чого, усе й не згадаю.»
І він згадав: «Маклене, не бий колоду аби куди, не біжи, так ти не наколеш дров. Спершу подивись з якого вона дерева, вдивися у неї, вивчи її, знайди слабке місце, знайди тріщину і бий саме туди.»
Зійшовши до низу, Маклен пройшов пустою таверною.
-    Здоров Маклене, – Ельдар стояв з мітлою та підмітав під столами.
-    Привіт Ельдаре.
-    Ну, як настрій? Що будеш робити?
-    Збираюсь закінчити те що почав.
-    Оце вірно. Ну, бажаю удачі.
-    Дякую. 
Маклен зайшов одразу до гільдії. 
Біля стійки було порожньо, всі авантюристи як завжди скупчились біля дошки оголошень, дізнатись чи бува не підкинули чогось новенького.
За стійкою, як завжди, стояла Анариель, яка говорила з тим темноволосим хлопцем і як завжди привітно усміхалась. Заздрість на мить охопила хлопця. 
«Оце б так самому поговорити з нею»
Маклен почувався чомусь некомфортно коли підійшов. Мабуть боявся глузливого погляду від Анариель, та зневажливого погляду його співрозмовника.
Чорноволосий хлопець взяв стопку паперів і зайшов у двері.
Дівчина запримітивши Маклена усміхнулася в тій самій манері.
-    Привіт Маклене. А що це в тебе? – Анариель показала на своєму обличчі місце біля ока.
-    Та, це довга історія. Можна сказати, що вперше зустрів Злиднів.
-    Зрозуміло. Так що, чим можу допомогти? 
-    Мені… власне чи ще ніхто не взявся за завдання із Злиднями?
-    Дай но мені секунду… і ні, ще ніхто.
-    Ну, тоді можеш мене ще раз записати.
-    А я тебе і не викреслювала.
-    Як це?
-    Ну, я подумала, що ти не відступиш з першого разу і таки допоможеш тим людям. З рештою, якщо ти зміг захистити мене від Олівера, – на мить в  дівчини виступив легенький рум’янець. – То тут то ти точно не відступиш.
-    А ж ніяк. Просто наступного разу я таки дослуховуватиму тебе,  - винувато відповів Маклен. – Я ще хотів запитати, я ж правильно зрозумів, вони справді… – він нагнувся ближче до дівчини і почав тихіше, – невидимі? 
-    Так, Злидні можуть ставати невидимими.
-    Хух, а то я вже подумав бозна що. А є ще щось важливе про них?
-    Хм, ну… вони приносять невдачу там де посилилися, їхня чисельність залежність від величини будівлі, також вони набагато сильніші ніж на свій зріст. 
-    Ну це я вже зрозумів, – відповів Маклен інстинктивно взявшись рукою за вже ледь помітний слід від держака. 
-    А ще в кожних Злиднів є лідер, він з усіх найрозумніший і тримає купою всю зграю, якщо взяти лідера, то вигнати решту не проблема.
-    Ну, тоді буде простіше.Тоді я пішов, – сказав Маклен йдучи.
-    Удачі, – промовила усміхнено Анариель.
-     Твій друг кумедний. Перші дні? – запитав Ерен.
-    Та ні, він власне мені не друг, – почала схвильовано виправдовуватися дівчина. - Так, знайомий.
Вийшовши на вулицю, Маклен вирішив, поки ще має заряд ентузіазму, та рішучості, потрібно як найшвидше піти до того селища.
Йшовши натовпом,за думками він не помітив, як в щось врізався.
-    Дивись куди преш людисько!
-    Вибачте, я просто задумався…
-    Маклене? Маклене! Це ти! А щоб мене ґедзь вхопив та по самі ґринджоли.
-    Що… Епітас?
Гном підняв здивовані очі, а обличчя розпливлося в усмішці.
-    Маклене! Цімборе ти мій дорогенький! – гном наблизився з розкинутими руками, та обійняв його, від чого Маклен на мить не зміг вдихнути. – Я ж билиндів, що ми ще зустрінемось! Ха-ха!
-    Я теж радий, – промовив важко Маклен, хапаючи повітря як риба корм. – Н… нема чим дихати.
-    Вибач – вибач. Не стримався. Ну, розповідай, як справи? Хоча ні, ходімо, польоґаєм чого небуть, тобто вип’ємо. Я пригощаю. 

Маклен розглядав голову кабана, яка висіла на стіні шинка. Здається його лупаті очі почали оживати і з дивним поглядом розглядати нового гостя. Маклен ще з дитинства не дружив з опудалами, його дідусь обожнював вішати «дохлих» тварин на стіни і як одного разу Маклена забули в домі, він ще місяць боявся заходити до дідової вітальні і звав його з ганку. 
Маклен відвернувся від лупатої голови спиною. Стало ще моторошніше. 
Здається голова промовляла: « А я тебе все рівно бачу»
Нарешті з’явився Епітас, в руках він ніс два кухлі. 
-    Тримай Маклене. Як виявилось, грошей на пиво не вистачило, довелося взяти безалкогольне.
-    Як це?
-    Та, менш як пів кухля пива, решта заливається водою. Дешеві помиї готові.
-    Зрозуміло.
-    Ну, за зустріч!
Стукнувшись кухлями, вони відпили.
-    Отже, – Епітас обтерся, – ну як воно жити тут? Став авантюристом?
-    Так. Вчора отримав медальйон.
-    Ооо, оце так збіг. Я теж вчора отримав свій, – гном витяг медальйон з під сорочки.
-    Справді? Ти теж пішов?
-    Звісно. І це завдяки тобі Маклене. Ти сі підштовхнув мене, кинути тих смердючих коней і піти туди куди я хотів. Я пішов в гільдію наступного дня, правда мене туди не взяли. Сказали, що нема навичок, спорядження, рекомендацій, ні диплома лицаря. Тож я ходив до них кожного дня, по кілька разів. 
-    Весь час? 
-    Весь час, – гордо промовив гном. – Я вмію бути настирливим. Я також постійно приходив за декілька хвилин до закриття, що їх страшенно дратувало, проте правила вимагали прийняти мене. І ось вони таки здалися і все ж взяли мене до авантюристів.
-    Ого, тоді я тебе теж вітаю, – радісно сказав Маклен.
-    Дякую, – Епітас зробив ще один ковток. – То, куди ти зараз йдеш? На завдання?
-    Емм, так. Можна сказати, мене попросили вигнати одних створінь і я не зміг відмовити, – брехав Маклен аби не впасти перед Епітасом  мордою в багно. – Та ось якраз іду. Слухай, а ти часом не зайнятий зараз? 
-    Та, ніби ні, – відповів гном сьорбаючи пиво.
-    А ти б, хмм…
-    Та повісти вже, тобто кажи.
-    Допоможеш мені з завданням?
-    Допомогти? – гном погладив бороду. - А що там?
-    Та… просто мені потрібно зробити це швидко, а сам я провожусь довше, а з тобою ми зробимо це набагато швидше.
Гном задумався.
-    Там буде кому набити морду. І ділимо прибуток навпіл.
-    Мені достатньо, – поспішно мовив гном випиваючи на ходу пиво. – Давай Маклене, швидше, монстри самі себе не відгамселять!
-    Ого, – сказав Маклен, дивлячись на те як біжить до виходу Епітас. – Не думав що це буде так легко. – А власне… я ж не сказав, куди йти.
    ***
Повелитель сидів на ґанку та дивився на те, як на горизонті тільки – тільки пробивається сонце. 
Селище ще спало, а в повітрі вирував легенький спів цвіркунів.
Повелитель задумувався над значенням сну. Здається безглузде заняття, лежати деревиною сім чи вісім годин. Сам він не міг спати і спочатку  вважав це за перевагу. Проте як виявилося, в світі де вночі зазвичай усі сплять, багато ти не зробиш. Занять таки не багато: походити пустими коридорами замку, посидіти на троні, в’їхати ногою по головах сонної варти або кілька годин повитріщатися у вікно. Мабуть сон створений не тільки щоб відпочило тіло, а й для того, щоб голова відпочила від самого себе. Бо за вісім годин втуплення в одну точку, в голову різне може прийти.
Повелитель повернув голову на подвір’я, яке раніше було зарошше травою та чагарниками. Йому довелося добряче попрацювати, особливо вигнати всю ту екосистему, яка утворилася в цьому мініатюрному лісі.
Єдине, що він зробив не подумавши, це наслав на подвір’я прокляття, яке певно що швидко впоралося з травою та чагарниками, проте надіятися на те, що тут проросте хоча б бур’янина, було марно. Наслати прокляття легко, а от забрати його назад, цього він не вмів. Тому Повелителю довелося добряче попотіти і над цим теж. 
Наступним кроком були миші, які вже організували собі ледь не свою цивілізацію в будинку, місце відпочинку на ганку та їдальню на подвір’ї.
Повелителю лишалося лише в стилі повелителя ввічливо попросити їх піти, на що миші а ж ніяк не могли не погодитись, бо інстинкт самозбереження в них таки був, тому організовано і дуже – дуже швидко, вони накивали п’ятами.
Перші сонячні проміння почали пробиватися з обрію, а умиротворена тиша змінилася на крик: «Жінко, де мої чоботи!», та крик захриплого півня.
Повелитель заворушившись піднявся, та знову накинув на себе ілюзію. Після чого, він пішов до сарайчика.
Сарайчик зберігся набагато краще ніж будинок. Тут навіть можна було спокійно спати, не боячись, що тебе намочить дощ, на відмінно від будинку . Повелитель підійшов до інструментів, взяв сапу, потім швидко підглянув у книжечку, та переконавшись, що вибір правильний, взяв кілька пакетів насіння незабуток та пішов назад на подвір’я.
В книзі було сказано, що кожен садівник повинен мати набір інструментів для успішного догляду за садом та успішної оборони від непроханих гостей, які бажають на цей самий сад зазіхнути. Проте Повелителю не загрожували непрохані гості, ну… можливо дуже відчайдушні непрохані гості, проте і вони, побачивши на ганку грізного кремезного чоловіка з сапою або копачкою у руках, задумаються над тим, щоб чим швидше перелізти назад.
Повелитель підійшов до ділянки і… зупинився. Він знову дістав книжечку, та перечитав розділ: «Мистецтво посадки».
… «прорийте неглибокі канавки сапою з невеличким відступом»…
«Неглибокі канавки?»
«Невеличкий відступ?»
Повелитель похитав головою в знак згоди, потім сховавши книжечку він взяв двома руками сапу і почав рити. Саме так, в цьому випадку він таки почав «рити». 
З книжечки він дізнався, що насіння загортають шаром грунту, для того аби воно змогло прорости, проте він так і не зрозумів наскільки глибокі мають  бути ті канавки. Проте як гадав Повелитель, канави, які він порив були досить непогані та рівні, він зробив трошки їх глибшими про всяк випадок.
-    Пане Саладрит? – почувся голос позаду.
Повелитель рвучко розвернувся, виставивши перед собою поламаний держак від сапи.
Тіна підняла руки вдивляючись в поламаний кінчик.
-    Ти… - він опустив держак – еее…
-    Тіна,  - відповіла дівчина не опускаючи рук. – Я… хотіла подивитися як ви тут обжилися.
-    Нормально. Все добре. А тепер, я маю справи, – Повелитель розвернувся до «канавок».
-    А що це ви робите? Невже садите картоплю? – запитала дівчина, дивлячись на канавки за спиною Повелителя. – Так літо ж зараз.
-    Це…канавки, для квітів, – Повелитель пішов до пакетиків з насінням.
-    Канавки? – здивувалася Тіна. – Так вони ж заглибокі! Насіння не проросте.
-    Заглибокі?
Тіна взяла іншу половину сапи та стала на коліна.
-    Ось, дивіться, – вона почала вести сапою по землі. – Потрібні зовсім невеличкі канавки.
-    Оце і є ці таємничі «невеличкі»?
-    Ну, так. Можна трошки більші чи менші, але ж не такі от окопи.
Тіна зробила ще кілька вправних рухів та підвелася.
-    Тепер можете садити, – усіхнувшись, сказала вона.
Повелитель вдивлявся в канавки, спочатку в свою, потім у іншу, потім він глянув на половину держака.
-    Будеш на мене працювати. 
   ***
Маклен стояв біля входу в пивоварню та не міг зрушитись з місця. 
-    Маклене! – крикнув голос позаду. – Чого застиг? Дупу в купу і гайда. Час заробляти грошики.
Маклен нервово вдихнув.
-    Добре Епітас, я не можу.
-    Га? – гном розвернувся, та підняв здивовану брову. 
-    Я не був з тобою чесним, я вже був тут і до того ж… я добряче отримав і мені трохи лячно і ці створіння…
-    Маклене, Бога му! Зберися! Ми зараз підемо і наваляємо їм, бо з тобою я!– викрикнувши, Епітас рвонув до дверей.
-    Так Маклене, час ставати героєм… зараз… так, саме зараз Маклене, – він опустив руки та потрусив ними. – Що ж… вперед.