Розділ 13: Старий священник

У двері постукали.
-    Пане Саландрит ви спите?
-    Що за дурне…! – Повелитель згадав де він знаходиться. – Тобто, вже ні!
-    Мама приготувала сніданок!
-    А хай йому, – сказав тихо Повелитель. – Я вже йду!
Повелитель знову заворушив тілом та став у весь ріст. 
Всю ніч він таки витріщався з вікна у застиглій позі, тому струснувши з себе пил міста та збивши з голови маленьке гніздо, він знову нацепив на себе ілюзію чоловіка та рушив до низу.
-    Еее, добридень…цьому дому? – сказав Повелитель спускаючись.
-    І вам добрий, – відповіла Аманда всміхнувшись. – Будете снідати?
-    Еее…
-    Я помітила, що ви любитель попоїсти, тому поклала вам більше млинців.
Повелитель сів за своє місце. На нього дивився складений пухкенький стовп тіста. 
«Певно, я перебільшив з вечерею»
-    Пане Саландрит, як вам спалося? – Тіна сиділа навпроти нього і поливала млинці медом.
-    Думаю, що добре.
-    Ви ж мабуть давно не спали в такому ліжку.
-    Дуже давно, – Повелитель глянув на банку меду.
-    Тіна, – жінка встала з-за столу, - я спакую дещо дідусеві, віднесеш йому, добре?
-    Звісно мамо.
-    Як поснідаєте, то можете руша…
Аманда глянула на Повелителя, який в цей час вивернув на млинці всю банку, що млинці а ж тонули в солодкій субстанції.
-…ти. 
Поснідавши, Тіна взяла в мами корзину. 
-    Ну все мамо, я пішла.
-    Будь обережна, – вона глянула на Повелителя. – Приглянете за нею?
-    Ніхто її і пальцем не зачепить біля мене, – сказав Повелитель схрестивши руки.
-    Дякую.
Коли Тіна вийшла, Аманда підійшла впритул до Повелителя, що той навіть стрепенувсь.
-    Чекаю вас в гості, – продовжила вона, всміхаючись і зиркаючи на Повелителя. – Я можу вас здивувати ще, своїми кулінарними здібностями, і не тільки.
-    Що ж… дякую, – Повелитель не розумів, що від нього хочуть. – До…до побачення.
Швидко попрощавшись, він чкурнув у двері.
«От спробуй зрозуміти цих жінок, – думав про себе він»
-    То що, ходімо? – запитала Тіна.
-    Так. Швидше підемо, швидше прийдемо, – сказав тим самим впевненим голосом Повелитель.
Йдучи вулицею, Тіна прикладала корзину то в одну руку, то в іншу.
-    Ми можемо йти швидше? – запитав Повелитель ніби наказуючи.
-    Ой, яка ж у мене важка корзина, –  награним тоном сказала Тіна. 
Повелитель не дав жодної реакції і спокійно йшов попереду.
-    Можливо мені б хтось зміг її піднести, – знову ніякої реакції. -  Я б тоді змогла рухатися швидше.
-    Рухатися швидше?
Повелитель спинив якогось чоловіка і взяв його за комір.
-    Ти! Селянине, підеш зі мною. Понесеш корзину.
-    А… що…добре-добре, тільки не бийте!
-    Пане Саландрит, не треба, відпустіть його! – нервово говорила Тіна. 
-    Чому це? 
-    Так же ж, не можна.
-    Справді? – Повелитель глянув пронизливим поглядом на переляканого чоловіка – Гаразд, гуляй!
-    Ех, ходімо далі. Пане Саландрите, не можна бити чи змушувати містян до чогось.
-    А я й не знав, що тут так все серйозно. Треба запам’ятати. 
Повелитель глянув на Тіну та корзину.  В голові знову щось загуло.
Він задумався, потім спокійно взяв корзину. 
Тіна здивувалася.
-    Можливо тепер ми підемо швидше, – так само проте спокійно мовив Повелитель. 
-    Так, неодмінно, – усмішка розпливлася по обличчю Тіни.
« Так, стоп. Чому це я – повелитель темряви, володар темного боку та творець всього злого, взяв цю кляту корзину? Як би мене побачили мої генерали, або хтось із замку… А якщо подумати… тут я не повелитель, тут я пан Саландрит, – чоловік з мечем. А такі хлопці можуть нести корзини? Мабуть можуть.»
Так вони минули кілька вулиць та вийшли за мури міста.
-    Чому це ми вийшли з міста? – запитав Повелитель.
-    Ми прямуємо до нашого селища, яке знаходиться біля міста. Є ще три селища які прозивають «гілками»:  Іустум,Сіністрам та Мезало. Ми ж з вами прямуємо до селища Парвус, воно найменше з усіх.
-    Зрозуміло, це он воно видніється?
-    Саме так.
Біля дороги почали з’являтися поля, з різними культурами, частіше всього була пшениця та картопля. 
Дорогою проїжджали фургончики та вози і Тіна з усіма віталася. Люди спершу були усміхнені, проте коли їм в очі кидався Повелитель, вони з острахом проводжали його поглядом, та ледь не вивертали шиї, дивлячись йому вслід. 
І ось з’явився перший будинок, перший паркан та перелякана курка за якою гнався чоловік. Людей тут було менше, проте як зауважив Повелитель, вони були пов’язані тісніше між собою ніж у місці. Кожен хто бачив Тіну, віталися з нею, проте кожен з підозрою зустрічав Повелителя, здавалося, що кожен дивиться на нього та запитував: « Мабуть таким великим мечем він не траву косить».
І ось вони підійшли до одного з будиночків. Тіна відкрила двері та жестом запросила Повелителя всередину.
-    Дідусю Вінум, ви тут? – дівчина пішла до іншої кімнати.
Повелитель залишився в коридорчику.
-    Його ніде немає, – сказала Тіна, повернувшись.
-    Тіна це ти? – пролунав чоловічий голос біля дверей.
-    Так дідусю. Де ви були?
-    Та, ходив по справах, сусіди посварилися, кому належить свиня. Виявилося, що вона взагалі належала нашому ковалю. Морочать голову їй Богу… 
На порозі стояв літній чоловік. Він зняв капелюха, та нарешті побачив Повелителя, який стояв з кошиком як «вкопаний».
Старий глянув на Повелителя оцінюючим поглядом та ніби в голові щось обдумував. Потім глянувши, що біля нього Тіна, він набув доброго виразу обличчя.
-    Тіна, чому ти не сказала, що в нас гості. Мене звати Вінум, радий знайомству, – чоловік усміхнувшись, простягнув руку.
-    Саландрит, – механічно промовив Повелитель. 
Старий на секунду застиг та уважно обдивився руку яку тримав, намагаючись її обмацати краще. Потім усмішка знову вернулася до старого.
-    Ох які у вас холодні руки.
-    Ем… від природи.
-    Зрозуміло, – Вінум оглянув Повелителя та його меч. – Ви авантюрист чи лицар?
-    Авантюрист, – Повелитель згадав, що до нього іноді приходили авантюристи на двобій, тому це найбільш підходило до його вигляду. – Колишній.
-    Хочете осісти?
-    Скоріше відпочити.
-    Добре.
-    Діду, досить вже розпитувати, – втрутилася Тіна. 
-    Та чого ти, мені цікаво. Ти ж знаєш, що я теж колись хотів авантюристом стати. Отже, пане Саландрит, вибачте за це питання, але скажіть, ви давно знайомі з Тіною?
-    Діду!
-    А що, я нічого, – невинно промовив старий. – Мені цікаво.
-    Кілька днів тому. Я врятував її від якихось чоловіків.
-    Що! Тіна, чому ти мені не розказувала?
-    Ну, я не хотіла щоб ви хвилювалися .
-    Нехай ти батькам не розповіла, але ж рідному діду сказати можна було?
-    Вибач дідусю.
-    Та, добре що все гаразд.  Дякую що врятували мою онуку, – сказав Вінум, сідаючи.
-    Немає за що.
-    Тіно, мало не забув. Я замовляв у кравчині нову жилетку, – жалісливо говорив дід, – можеш будь ласка збігати до неї, запитати як там ситуація?
-    Добре дідусю, зараз. А як же…
-    Пан Саландрит почекає тут, я йому чайку наллю.
-    Ну добре, – усміхнулася Тіна. – Я зараз.
Вінум провів поглядом Тіну та почекав кілька секунд після того як двері зачинилися.
Повелитель стояв у кімнаті і не розумів, як йому діяти.
-    То…дасте, чаю?
-    Пане Саландрит… - чоловік заговорив суворим голосом та пірнув рукою у кишеню.
Повелитель відчув якесь поколювання по всьому тілу.
-    …Хто ти, нечисть!
Чоловік витягнув руку і у ній, на ланцюжку повис хрестик. На ньому були зображені терези з двома кульками: одна чорна, а інша біла.
Поколювання посилились.
-    Ти…священик? – голос Повелителя був серйозний.
-    Таку сильну ауру я відчув, як тільки глянув на тебе! Покажись…Veritas!
Раптом ілюзія розсипалася як тоненьке покриття.
Старий, побачивши реальний образ, ледь тримався на ногах від страху, проте рука трималася все ще впевнено. 
-    Для чого ти тут!? Нащо тобі моя онука!? – навколо старого утворився ніби ледь помітний щит - Fiat lux!
Повелитель глянув на себе, з його тіла почав легенькими цівочками виходити дим. Кімната покривалася світлом.
Старий хотів його очистити, проте це було надто повільно.
-    Ти заслабкий для мене, – повелитель важко ступив вперед, долаючи щит.
Старий занервував.
-    Fiat lux! 
Пару побільшало і тіло стало шипіти.
Повелитель зробив ще один крок. Він підняв руку і навколо неї утворився чорний густий туман.
-     Fiat lux! – крикнув старий, зжавши ланцюжок сильніше.
Світло щита і чорний дим зіткнулися.
Навколо почав крутитися папір, та роз’їхалися меблі. По кімнаті вирувало дві енергії, які постійно переважували одна одну, проте не змігши злитися, вони так і вібрували стулившись до купи.
 Старий ледь тримав стійку, а Повелитель «шипів»
-    Я не дам скривдити онуку! Я захищу її!
Повелитель здивувався:
«Він знає, що програє, проте цей старий робить усе, аби захистити іншого. Того…хто йому дорогий.»
-    Дурість! – Повелитель махнув рукою і світловий щит тріснув.
Старого відкинуло прямо на стілець. Від ударної хвилі, хрестик вилетів з руки та впав на підлогу. 
Вінум  намагався встати, проте сил не залишилось, він з жахом спостерігав як постать в чорних обладунках, повільно наближалась до нього.
-    Прошу, не чіпай Тіну, вбий лише мене, – говорив впевнено старий.
Повелитель наблизився до нього, та легенько нагнувся.
-    Я не буду вбивати ні тебе, ні її. Буде забагато галасу, а мені цього не потрібно.
-    Хто ти і нащо ти тут?
-    У мене свої справи, – голос Повелителя став грубіший. -  Тому, раджу тобі забути те, що тут було, бо якщо ти розкажеш комусь, хоч одній живій душі, я прийду по тебе, але спершу загине вона і її мати і я дозволю тобі це побачити, ти зрозумів?
Старий тремтів. Він глянув на Повелителя та легенько кивнув.
-    От і добре.
Тіна поспішала, так як не хотіла залишати дідуся та пана Саландрита наодинці.
Дідусь був хоч і добрим, проте принциповим. Він вважав за обов’язок вивернути людину навиворіт та вивчити кожен сантиметр. Хоч він це робив настільки непомітно та майстерно, що людина навіть не підозрювала, що навіть його звичне мовчання та добра усмішка  витягує по ниточці усе про тебе. Тому вона не могла уявити розмови між дідусем та мовчазним і неймовірно серйозним паном Саландритом.
Проте перше, що вона побачила, це відкрите навстіж вікно та розкиданий на траві папір. Тіна кинулася всередину.
-    Що тут у вас…?
-    О, Тіна, ти так швидко, – промовив Вінум, якраз підливаючи собі чаю.
У домі панувала звична чистота без натяку на гармидер, а стіл накритий білою скатертиною. На столі стояли солодощі та старі як світ бублики, які ніхто не чіпав. Пан Саландрит сидів навпроти та кидав у чай мабуть вже восьму ложку цукру з таким самим відстороненим та без емоційним виразом обличчя.
-    Що там жилетка? – говорив далі зацікавлено старий.
-    Та…сказали, що за кілька днів буде готова.
-    Отже ж. Мені минулого тижня говорила те ж саме, – усміхнено промовив дід та сипнув ложку цукру. – Сідай швиденько, наллю тобі чаю.
-    А чому надворі лежить папір?
-    Та, я відчинив вікно, щоб провітрити, а він і вилетів.
-    Зрозуміло, а я вже подумала…
-    Ну чого ти, ти ж не подумала, що ми побилися? Я звісно ще міцний горішок, але ж не настільки.
-    Так, що ж це я.
Повелитель лише зиркав на Вінума та здивовано намагався вкусити цей заклятий бублик на якому можна було не гірше ніж на ковадлі кувати мечі. 
-    Дідусю, – промовила Тіна, сьорбнувши чаю. – Пан Саландрит шукає собі дім і я подумала що…
Вінум поперхнувся чаєм. 
-    Дім? – він поглянув мигцем на пана Саландрита. – Т…тут?
-    Саме так. Ми з мамою порадили йому поглянути саме тут, так як їх тут вистачає, та й ти у нас старійшина цього селища, так що я думала, що дім ми тут знайдемо. Ти ж допоможеш дідусю?
-    Ну, я не знаю…треба…треба глянути у списках…- старий зітхнув, - ех, і як відмовиш такому погляду. Добре, щось придумаємо.
-    Справді? Дякую дідусю! – Тіна усміхнулася так  широко як тільки їй дозволяло обличчя, та обняла його. – Тоді я покажу пану Саландриту селище, а ти спокійно все перевір. Ходімо пане Саландрит.
-    Тільки далеко не відходьте! – крикнув Вінум вслід.
Двері зачинилися і Вінум ледь не з’їхав з стільця на підлогу. Холодний, як роса, піт покрив його лице. Нарешті він зміг показатись справжнім.
-    Тіно, моя рідна внученько, ти навіть не уявляєш хто ходить за тобою. Що!? Що на Великого Аекваліса мені робити?...
«…бо якщо ти розкажеш комусь, хоч одній душі…» - постійно прокручувалося у нього в голові
-    Я ніколи не бачив такої сильної аури у нежиті, – старий піднявся та важко обперся на спинку стільця. - Він не звичайний, він дуже сильний і його слова це не пустий звук це вже точно. Що йому тут потрібно? І чому саме Тіна? Ну чому йому не трапився хтось інший? У що боги граються цього разу? Нема часу про це думати, це чудовисько зараз з Тіною, я мушу бути з нею.
Вінум швидко дістав з маленької скриньки папери, швидко їх переглянув, та знайшовши потрібний, чкурнув на вулицю.
                                                             ***
Гоар постукав скіпетром у залізні двері і вони відчинились, світло хлинуло з середини. Гоблін, який стояв за ними, вклонився.
-    Вітаю вас пане Гоар.
-    Як його стан? 
-    Після нашийника, залишався стабільним.
-    Чудово.
Гоар увійшов в середину та рушив до ламп. Гоблін швидко зачинив двері та зайняв своє місце біля однієї з ламп.
Тінь нерухомо стояв у темноті з натягнутими ланцюгами.
-    Ну, що тепер ти скажеш? – усміхнено говорив Гоар, проте усмішки ніхто не побачив через каптур.
Тінь мовчав.
-    Тепер ти мовчиш. Вимкнути одну лампу!
-    Ви впевнені? Може ще рано…
-    Я сказав, вимкнути!!!
Гоблін стрепенувсь, та потягнув за великий важіль, під скляною колбою почувся щось схоже на тріск та звуки руху поршнів і залізна перегородка закрила джерело світла. Пів кімнати поглинула темрява, а тінь розповзлася з стін на більшу відстань.
Гоар став навпроти постаті та витягнув амулет поверх мантії.
Тінь продовжував незворушно стояти з опущеною головою.
-    Вийдіть! Усі!
Гобліни перезирнулися, проте не наважилися перечити, та поспіхом вибігли з камери, замкнувши двері.
Гоар декілька секунд дивився на Тінь, крутивши у руці амулет, та ніби наважувався на щось. 
По кімнаті пробіг глухий удар скіпетра. Усі ланцюги вмить відімкнулися та з бряскітом  впали до долу, від чого руки Тіні різко опустились та ніби злилися з тілом, утворивши чорну згорблену гірку посеред темноти.
Гоар уважно оглядав ледь помітні частинки чорноти, які повільно та плавно рухалися по тілу Тіні. Він зжав міцно у руці амулет та вдарив ще раз посохом.
-    Встань!– прокричав він увесь голос.
«Гірка» нерухомо продовжувала стояти. 
-    Наказую тобі! – продовжував він.
Голова Тіні різко піднялася і на Гоара дивилося два світлих кола, пронизливим та хижим поглядом.
Рука, яка тримала амулет ледь затремтіла.
Постать різко підвелася, та вирівнялася на весь ріст. Тінь був схожим на людину, яку трохи розтягли до двох метрів. За формою тіла, можна було зрозуміти, що на ньому мантія, яку внизу надірвали на смужки, а на голові скоріш за все був каптур, це все що можна було розгледіти так як він був темрявою, яка жила у темряві, навіть рук не було видно, бо вони були близько до тіла і зливалися з ним, від чого  він тепер нагадував стовбур старого дерева. Лише ті два кружечка, які скоріш за все були очима, могли розповісти, в який бік дивиться Тінь.
-    Тепер підійди! 
Тінь роззирнувся та легенько доторкнувся до нашийника.
-    Я сказав підійди! Я твій господар!
-    Ти не мій господар! – пролунав важкий голос Тіні. – Не мій!
Тінь простягнув руки і в них ніби ні звідки почали виростати темні як ніч клинки, такі ж самі як і він сам.
-    Зупинись! 
Тінь схрестив клинки і розчинився в тіні. Гоар відступив назад і швидко роззирнувся. Тінь виріс нізвідки за спини та вдарив, проте Гоар вчасно блокував удар посохом.
Дмухнувши через кінчик скіпетра, на створіння пішов стовп вогню.
Тінь відступив від його світла в тінь. 
Відстрибнувши назад  Гоар взявся за амулет і сконцентрувався. Тінь швидко наблизився впритул і замахнувся.
-    Стіййй!!! – клинок зупинився за кілька сантиметрів від обличчя. – Назад! До кайданів! Хутко!
Клинки розчинилися в повітрі і Тінь повільно попрямував назад до ланцюгів та став на своє місце. Гоар вдарив посохом і ланцюги, ніби змії вчепилися в Тінь та натягнулися. Рука ніби кам’яна, ледь відпустила амулет і Гоар важко дихаючи, опустився на одне коліно. Сили покинули його і він не міг піднятися.
-    Ти мене не втримаєш Гоаре, – промовив спокійно Тінь. – Ти слабкий, як усі.
Гоар був шокований, він навіть не уявляв що Тінь буде аж настільки сильним, що зможе противитись такому сильному закляттю. Йому ледь вистачило сил, щоб змусити його зайти назад до кайданів.
Тіло підкосилося, Гоар обперся руками на підлогу щоб повністю не розлягтись. Гострий біль пройшов тілом. Іржа відчула слабину та розрослася сильніше.
-    Ти програв, – продовжував Тінь. – Я знаю чого хоче твоя душа, проте ти цього не отримаєш. Та скверна нагадує про твої помилки.
-    Замовкни…-промовив ледь Гоар. – Замовкни! Це ще не кінець!
Спираючись на скіпетр, він важко піднявся, та згорбившись, повільно пішов до виходу. Злість пробирала його до самісіньких кісток.
                                                              
Вінум мчав вулицею як навіжений. Він не розумів як можна було відійти так далеко за кілька хвилин. Голова вже прокручувала безліч недобрих сценаріїв:
«Викрав!? Вбив!? Приспав і вбив!? Де вони поділись!?»
І ось організм отямився і зрозумів, що він таки старий і став подавати ознаки глибокої задишки та болі у м’язах. Жадібно хапаючи повітря, Вінум в паніці роззирався на всі сторони і ось очі зупинилися.
-    Тіна! – викрикнув з великим полегшенням він, та ледь почовгав у її сторону. 
-    Дідусю, що це з вами?
-    Та я… – старий зиркнув на Повелителя, який в цей час роздивлявся чиюсь клумбу. – Та я бачу, що ви кудись зникли, та й думаю, що треба вас було б знайти, а то не встигнемо…знайти будинок панові Саландриту.
-    Я встигла показати не багато, – промовила з ноткою розчарування Тіна. – Але я ще встигну, коли підберемо вам дім.
-    Так, – промовив відсторонено Повелитель, заглядаючись на горобця. 
-    Ну що, ходімо. Спершу поглянемо на будинок біля коваля?
-    Власне… - старий почав перебирати папери та робив вигляд ніби старанно вивчає їхній вміст. – Цей будинок вже зайнятий. Здається син коваля хоче його купити.
-    Так йому ж лише вісім! – здивовано відповіла Тіна.
-    Хлопець завбачливий, – серйозно відповів Вінум.
-    Добре. А як, що до будинку біля пекарні Тітоньки Ірі?
-    Просив притримати один мій знайомий. Не можу йому відмовити.
-    А той, що біля ферми?
-    Один купець планує його купити.
-    То виходить, що будинки вже всі зайняті?
-    На жаль, – вираз обличчя Вінума набув суму, проте він стримувався, щоб тріумфальна посмішка не вилізла і все не зіпсувала.
Це єдине, що він зміг придумати, щоб відтягти цю нечесть подалі від Тіни. 
-    Що ж, пане Саландрит, – Тіна сумно обернулася до нього. – Всі будинки вже зайняті. Можливо вам пощастить в іншому місці.
Повелитель роззирнувся довкола. Варіант: «Дати комусь копняка під зад з будь-якого будинку і там оселитись» відпав одразу.
Глянувши кудись вздовж дороги, він рушив.
-    Пане Саладрит, куди це ви? – запитала здивована Тіна.
-    Роздивитись, – відрізав Повелитель.
Вінум і Тіна переглянулись та поспіхом подалися за ним.
-    Ем, Тіно, – запитав старий дорогою. - Скажи, тобі той чоловік не здається…дивним?
-    Ну так, авантюристи всі трохи дивні.
-    Це так. Але я маю на увазі… що він може бути небезпечним.
-    Та ні, дідусю. Я точно знаю, що він хороший. До того ж, він мав би безліч можливостей щоб зробити щось погане зі мною.
-    А може він просто втирається в довіру. 
-    То навіщо він тобі мене рятував? 
-    Ось, – перервав Повелитель, зупинившись перед будинком. – Він не зайнятий?
-    А…
-    Так це ж, не будинок, а розвалюха! – вигукнула Тіна.
Повелитель розсунув чагарник, щоб хоч якось роздивитися порослий травою та мохом старий дім, який був вже схожий на старий дровник.
-    Беру, – холодно відповів Повелитель. 
-    Ви знаєте, він на жаль не продається, – сказав обережно Вінум.
-    Чому? – запитав Повелитель та глянув на старого своїм «поглядом». 
Старий ковтнув, проте тримався впевнено.
-    Просто… цей будинок в неналежному стані і тому він не продається взагалі. 
-    Мені підходить, – Повелитель роздивлявся будинок, не звертаючи увагу на Вінума.
-    Але ж…
Повелитель дістав мішечка, та жбурнув його в сторону Вінума. 
Старий ледь встиг його впіймати. Коли він його відкрив, то ледь не впав у кущі. Це був повний мішечок золотих монет.
-    Пане Саладрит, ви впевнені, що хочете саме цей будинок? – запитала Тіна 
-    Так. 
-    Але ж він геть старий.
-    Мені цілком підходить. А тепер… я б волів би побути сам.
-    Добре, розумію. Тоді я зайду ще вас провідати, як ви тут обжилися. Ходімо дідусю. Дідусю?
-    Що? – старий відірвався від мішечка – Але ж…але ж…
-    Дідусю, ходімо.   
-    Але ж Тіно…
Повелитель провів їх поглядом, та обережно проліз між чагарником на подвір’я, ну, прийнанні те, що від нього залишилось. Повелитель ступив на дерев’яний поріг і дошки з характерним скрипом прогиналися під його вагою. Двері були привідчинені. Повелитель роздивляючись зайшов в середину. На підлозі лежали дерев’яні іграшкові мечі, щити та іграшковий коник. У кутку були зібрані різні шишки та свіже листя, а на старому столі було кілька ручних ляльок. Очевидно тут частенько проводили час діти, для яких старий порослий дім був прекрасною схованкою.
Повелитель відсунув єдиного стільця та сів. Голова знову почала боліти. Щойно, він – Повелитель, купив собі дім в людському поселенні, нащо? Цього він не розумів, здається останні кілька днів він взагалі не розумів себе і що він робить. Щось в середені постійно говорило, що варто повернутися, схаменутися і знову виконувати свої обов’язки як повелителя, але також було щось і ще, щось що непокоїло його, щось, що він мав згадати, мав знайти… І без цього він не міг повернутися, не зараз. 
Він дістав на шиї кулон і обережно його відкрив. Біль посилювалась як тільки він вдивлявся в потерте фото, ніби щось наказувало припинити. Кришечка знову закрилася і біль ущухла так само швидко як і прийшла. Повелитель відкинувся на спинку стільця та задер догори голову.
-    Хм…