Розділ 12: Договір авантюриста

На вулиці вже було темно. 
Тіна запалила ліхтар над столом та стала протирати пил. 
Повелитель сидів на лаві поклавши руки на стіл, та підіймав їх тоді, коли до них доходила ганчірка Тіни. 
Гостьова кімната була невеличкою, посеред неї був стіл, навпроти, на стіні висіли різні шафки та шухляди, іноді навіть можна було побачити сміливу мишу, яка пробігала по них. Біля шафок було маленьке вікно через яке падало світло місяця. Біля стіни стояв звичайний камін, який активно «поїдав» дрова. В каміні кипів казан і господиня періодично куштувала його вміст та щось підсипала. Загалом кімната не могла похвалитися достатком, проте і не можна було сказати, що тут бідно, затишна собі кімнатка. Повелитель був схожий на дитину, яка хоче як найбільше усього побачити. Йому було усе дивне та цікаве.
Жінка сіла за стіл та руками підперши підборіддя з цікавістю дивилася на Повелителя. Її очі підозріло ближчали, а усмішка таємниче робила вигин.
-    Я до речі не представилася, Аманда.
-    Пан… Саландрит.
-    Вас уже ж представляла Тіна, – жінка легенько прикрила усмішку долонею.
Очі Повелителя забігали та інстинктивно почали шукати вихід. Як би його шия могла спітніти, то обов’язково це б зробила. Він не зрозумів реакції і тим більше не міг виробити стратегію відповіді на її, як він думав, дивну поведінку. Залишалося лише тактично промовчати.
Тіна поставила на стіл миску з хлібом.
-    Мамо, суп готовий.
-    О, що ж це я, – промовила Аманда, кинувши поглядом на Повелителя, змусивши його здригнутись, та пішла до каміну.
Тим часом Тіна дістала шмат сиру та нарізала його на скибки.
-    Тіно, допоможи мені.
-    Так мамо.
Тіна ставила миски з супом на стіл, поки Аманда насипала наступну, потім підготувавши стіл, вони разом сіли.
-    Пане Саландрит, – запитала жінка,– якої ви віри? 
-    Віри? – здивовано глянув Повелитель. – Певно… що ніякої.
-    Справді? То ви не заперечуватимете якщо ми помолимося?
-    Ммм… - видушив Повелитель, знаючи, що святі речі йому шкодять, проте розумів, що надавати підозр не варто. – Так.
-    Це лише коротка подяка, – усміхнено промовила Тіна. 
-    Нехай, мені все рівно, – сказав Повелитель, намагаючись повернутися  до своєї нормальної поведінки.
-    Добре, – жінка склала долоні разом. – Великий Аеквалісе, дякуємо за цей день та за цю їжу, нехай і далі твоя милість сходить на нас, а твої терези будуть у рівності. Все, можемо починати. Пане Саландрит, все добре?
-    Все добре, – різко промовив Повелитель. – Чому ви питаєте?
-    Просто ви якийсь напружений.
Поколювання в тілі зникло і Повелитель розслабився.
Навіть Молитви могли подіяти на Нежить, хоч і ефект буде незначним, якщо це побутові молитви, то відчуття ніби вийшов взимку без светру, інше ж діло це молитви, які використовували бойові священики, їхні молитви були благословенні богом, яким вони служили і слабким представникам Нежиті дуже не пощастить потрапити під них. Повелитель же був досить сильною особистістю, його сила була досить великою, щоб протистояти святій енергії. Молитви, його не брали, хоча  гратися з цим теж не варто було.
-    Думаю, я просто не звик до такого.
-    То ви все життя у битвах, так? – Аманда підсунула до нього миску з хлібом. – Це так захопливо і романтично.
-    Можливо.
-    Не соромтеся, їжте.
Повелитель взяв ложку та покрутив її в руках. Він навіть спершу не зрозумів для чого вона і як її брати, все ж таки він не їв кілька десятиліть, проте таки згадав що це за інструмент та взяв його правильно.  Потім він спробував внюхати запах супу, проте як завжди він нічого не відчув. Тож, щоб не викликати підозр він став пробувати набирати ложкою суп та їсти.
-    Ну як вам? – спитала Тіна.
-    Ееее… - Повелитель задумався над відповіддю, останній раз він відчував смак і запах років так вісімдесят тому, він навіть не знав з чим порівнювати. – Думаю, незвично.
-    Незвично? – Тіна і Аманда переглянулися. 
-    Тобто я хотів сказати … - Повелитель почав думати над тим, як прибрати свідків і підпалити дім, проте це б привернуло забагато уваги, – незвично приготований суп, бо… я куштував інші супи…  і вони відрізнялися один від одного і в кожного свій смак і цей…
-    Смачний? – констатувала Аманда.
-    Смачний, саме це я і хотів сказати, так, ха-ха-ха, - засміявся дерев’яно він.
Аманда і Тіна знову переглянулися.
-    Не часто ви ось так вечеряєте, – сказала Тіна. 
-    Так. Дуже не часто.
-    То ж, чому ви завітали до Сотху? – запитала Аманда. 
-    Не знаю. Скоріше, шукаю себе, тому хочу на деякий час тут осісти. 
-    В нас є дуже сильна гільдія авантюристів, там ви можете підзаробити і позмагатися з гарними супротивниками, а якщо хочете більш спокійної служби, то можете вступити у варту, військо або навіть вчителем для лицарів.
-    Ні, я хочу поки що скласти свій меч, дізнатися як живуть смерт… люди.
-    Хочете відпочити?
-    Можна й так сказати, а ще… - Повелитель щось дістав та поклав на стіл.
-    Це часом не насіння незабуток? – відповіла Тіна.
-    Так. Мені потрібне місце де це посадити, можливо навіть велике місце.
-    Отже ви хочете відпочити і спробувати себе у садівництві?
-    Садівництво? – Повелитель згадав про свою книжечку. – Так, а що?
-    Та нічого. Просто це якось незвично, коли брутальний чоловік, провівши можливо з сотню битв та перемігши багатьох супротивників, вирішив зайнятися садівництвом.
-    Як на мене, цілком нормально, – сказав Повелитель як відрізав.
-    Ви праві, іноді потрібно розвантажити думки. 
-    Розвантажити думки? – Повелитель зачерпнув ще одну ложку.
-    Так. Садівництво допомагає заспокоїтись та розслабитись. Тоді думається краще. Дати добавки?
«А скільки їдять дорослі чоловіки? – подумав Повелитель»
-    Так.
-    Ви можете купити якийсь будинок у селищі, там ви можете зайнятися садівництвом у повній мірі,– говорила Аманда біля казанку. 
-    Я думаю, дідусь міг би знайти вам будинок, – сказала Тіна. 
-    Так, – відповіла Аманда, кладучи тарілку Повелителю. – Можливо якийсь незаселений будинок знайдеться, проте доведеться за нього чимало заплатити.
-    Гроші… - говорив Повелитель, «маслаючи ложкою», - не проблема. Ще. 
-    Ви мабуть добре зголодніли, – усміхнено сказала жінка, та пішла назад до казанку.
-    Мабуть я розгляну цю пропозицію.
-    Тоді давайте я вас завтра відведу туди, – запропонувала Тіна, – до того ж, я хотіла відвідати дідуся.
-    Чудово, – відповіла Аманда. – Тоді так і зробимо. 
Повелитель підсунув порожню миску.
-    Ще. 
Нічого не сказавши, жінка з легким здивуванням взяла миску та знову пішла до казанка. 
-    Пане Саландрит, а ви виходили проти Повелителя? – запитала з цікавістю Тіна.
-    Тіна, не гарно за столом говорити про політику,– відповіла жінка, кладучи ще одну миску.
-    Не виходив, - сказав Повелитель, - той тип надто сильний, тому я навіть і пробувати не захотів.
-    Шкода, ви виглядаєте сильним. Навіть герої не можуть його перемогти.
Повелитель ледь не зігнув ложку.
-    Та які то герої, купка йолопів які вчора взяли меч! Та я їх… - Повелитель затнувся. – Думаю герої надто стали слабкі, тому Повелитель буде правити ще довго.
-    Але не все так погано, – мовила Аманда. – Якби не мирний договір, ми б постійно страждали б від війн, здається ніби він навмисно це зробив, щоб не проливати більше крові.
В голову Повелителя почав прориватися якийсь спогад, він відчайдушно намагався проникнути крізь туман, проте він ставав все густіший і густіший. Щось було в цьому знайоме, проте Повелитель ніяк не міг згадати що саме. Мирний договір, навіщо він його підписав? Для чого? Чому він лише пам’ятає лише як відходив зі своєю арміє, чому він не пам’ятає решти? Спогади були вирвані ніби сторінки з книги, лише місце відриву нагадувало про те, що тут була якась сторінка. Здається цих сторінок було безліч і Повелитель хотів повернути їх, хотів дізнатись чому вони вирваті, хотів дізнатись їхній вміст…
Біль знову проявила себе й він взявся за голову.
-    Що з вами? – стривожено сказала Аманда.
-    Все добре, просто голова болить.
-    Вам треба прилягти. Тіна, застели на горі панові Саландриту ліжко.
-    Так мамо, – дівчина швидко скочила, та побігла нагору.
-    І часто це у вас?
-    Останнім часом все частіше, чомусь.
-    Може вам завтра сходити до знахаря якогось, або лікаря. 
-    Ні, не потрібно.
-    Ви впевнені?
-    Так, я не вмру, вже повірте.