Розділ 11: Тінь

Маклен провалявся в ліжку весь день. Весь час він думав про те, що йому робити далі і як йому поїхати звідси. Проте все відходило на другий план, і його зламані ребра і побите тіло і Олівер, тому що усмішка тієї ельфійки ніяк не йшла з його голови. А ще її «Дякую».
Взявши себе в руки, він одягнувся, накинув на себе плащ, та шкандибаючи, пішов донизу.
Спустившись та трохи розходившись, він помітив, що знаходиться у другій частині будівлі, а саме у таверні. Хоч на вулиці вже сутеніло, проте  у таверні навіть було більше людей ніж завжди. Над стелею були запалені ліхтарі, а за столами сиділо повно людей, які реготали, плювалися їжею коли намагалися доказати смішну історію і самі ж не втримувалися, розкладали на стіл те, що вдалося знайти за день, або ділили виручку. Хтось шепотів обговорюючи плани, а позаду них ті плани підслуховували, хтось спав від пива, а хтось від втоми, а хтось, який палець об палець не вдарив за день, повний сил загравав до офіціанток, до того ж дуже невправно і це все прикрашали музики на невеличкій сцені, які грали звеселяючу музику підштовхуючи до глядачів ногою капелюха. Це все створювало неймовірну атмосферу, яку Маклен завжди хотів відчути сам, а не з книжок. Тепер він був частиною цього, чи точніше, мав бути. Він не знав, що робити. 
Проте страх, який ляснув несподівано його по ребрах, встиг про себе нагадати. Маклен швидко оглянув усі обличчя як гостроокий горобець  і переконавшись, що серед них не було того самого авантюриста, він розслабився остаточно.
Потім він помітив Анариель, яка спускалася іншими сходами та йшла вбік гільдії. Він радісно махнув рукою, на що дівчина легенько кивнула та усміхнулася так само награно як і за стійкою у гільдії. 
Рука Маклена опустилася. В цей момент він знову відчув себе по дурному. Лице видавало його невторопання ситуації, яка тільки но сталася. Він не розумів чому така різка зміна.
«Вона мене ігнорує? Але чому? – картав себе у думках Маклен. – Що я зробив не так?»
-    Ха-ха-ха, невже це наш герой прокинувся, – за спиною в Маклена почувся сміх, потім чиясь рука вдарила по його спині.
-    Ай, – зойкнув Маклен, удар був якраз по болючому місці.
-    Не переймайся, краще заживе.
Обернувшись, Маклен помітив якогось діда, хоча це було б грубо сказано до цього чоловіка. Хоч і виглядав він старувато, вочевидь через сивувату борідку, яка була коротко підстрижена. Проте не можна було сказати, що він немічний, тіло виглядало дуже міцним, ніби чоловік  прикидався старим. Спина була рівна, а руки міцні та великі, на яких були підкочені рукави. Дивлячись на них, можна було сказати, що краще чужій шиї у них не потрапляти.
Він був широкий, ніби борець, з масивною шиєю та скулами, проте добрими рисами обличчя, та пишними сивими бровима, а на голові була сива шевелюра, густоті якій позаздрив би кожен молодик.
-    Перепрошую, а хто ви? – запитав Маклен.
-    Я? Та я власник цієї таверни, – життєрадісно відповів старий.
-    Власник?  Тобто це я вашу кімнату займав. Щиро перепрошую, але на жаль я не можу заплатити зараз, в мене не вистачає грошей і я…
-    Хлопче, стривай, – чоловік підняв руку в знак зупинки. – Все добре, не треба нічого платити. Це моя вдячність за те, що заступився за Анариель.
-    Та нічого, так мав зробити кожен.
-    На жаль ні. Гей, ти мабуть голодний. Пенелопа! Подай чогось мені та цьому молодому чоловіку за рахунок закладу. О, і по кухлю пива. Ходімо он за той столик.
-    Та… я не можу.
-    Чому це? Не любиш пива? Чи може…– старий легенько штрикнув Маклена ліктем,  - ти очікував іншої компанії?
-    Та ні, – щоки Маклена стали червоніші, – не в тому справа, просто я не хочу вас обтяжувати, я й так зайняв одну з кімнат, а тепер це…
-    Хм, справді? А я думав ти чекав на Анариель. Хаха, та не нервуй так, я жартую, – старий підморгнув. - Та не переймайся ти, давай-давай, ходімо.
Столик був трохи далі від інших, біля стіни. Над ним якраз висів один з ліхтарів, а дерев’яна колона трохи відгороджувала його від інших столів.
-    Затишно, правда? – промовив старий, сідаючи.
-    Так, справді. У вас дуже затишне місце.
-    Так, ця таверна мені як дитя. Мене до речі звуть Ельдар. 
-    Маклен, радий знайомству.
-    І я теж, - сказав він, потиснувши руку. - Отже, Маклене, звідки ти і якою дорогою тебе сюди занесло?
-    Ну, хоч це вже не так серйозно звучить, як було на початку, проте я хочу стати героєм, тобто хотів. Ай, я не знаю, тепер все складно.
-    Що, побачив реальність, яка тебе чекатиме?
Маклен видихнув та легенько закивав.
-    Раніше, я думав, що зможу швидко стати  героєм  і отримати славу, проте тепер це здається якось... я не знаю. 
-    Так, ти справді маєш стереотипи. Проте, твоя мрія не така вже і неможлива.  Якщо ти будеш вірити в це і прикладати великі зусилля, то це неодмінно здійсниться. 
-    Ну, прийнанні ви не смієтесь і на цьому дякую.
-    А чому це я маю. Всі герої колись були як ти. Не народжуються ж вони одразу воїнами. Хтось швидше, хтось повільніше, проте якщо не здаватись, то все вийде.
-    Можливо.
-    Згадай хоч Буйтура, він теж не був героєм з народження. Він був з невеличкого села, виховувався лише дідом, кажуть минулим вартовим чи воїном, і все. А далі він сам собі шлях прокладав, доки не став найсильнішим свого часу героєм. 
-    Так, він дуже крутий. Я хотів би бути як він, найславетнішим героєм.
-    Найславетнішим… - почухав підборідок Ельдар. – Думаю, в тебе типова помилка як у всіх початкових героїв.
-    Яка це? – не зрозумів Маклен.
-    За славою гонишся. Далеко не доїдеш з цим.
-    Так, не тільки слава, - заперечив Маклен. – Я хочу рятувати, захищати, різати ворогів, мати пригоди врешті решт. Це ж і є справжній герой.
-    Хм, - Ельдар глянув задумливо на Маклена. -  Я мав змогу бачити багато авантюристів, бачив їхні злети, бачив їхні падіння, бачив когось в останній раз. І зрозумів одну важливу річ. Щоб стати великим, не за славою гнатись треба. 
-    А за чим же? 
-    Ні, не скажу, - сказав хитро чоловік. - Ти сам зрозумієш це. Якщо судилось тобі стати великим героєм, ти це зрозумієш. В тебе ще буде час.
Маклен не надто зрозумів слова Ельдара.  Слава, це ж головне в геройстві, без неї ніяк не різати ворогів, чи рятувати их же принцес. А ще він зрозумів, що вже йому щось схоже говорили.
-    Ну, - сказав Ельдар. – Ти маєш план, як будеш йти до цього?
-    План…я спочатку про це не думав, проте мене спрямували до гільдії авантюристів і поки план в мене складається лише з вступу до гільдії, - присоромлено сказав Маклен, розуміючи, що це геть не план.
-    Стати авантюристом хочеш?
-    Я не знаю, - сказав чесно він. – Після усіх подій… Просто, виявилось, що моя мета, заради якої я й відправився сюди, насправді не мета.
-    Отже, дівчина значить.
-    Невже це так очевидно? – здивувався Маклен.
-    Здогадався, - усміхнувся Ельдар. – Багато хто тут через це. Проте вони швидко здаються. Надто слабка мотивація. Отже, ти не знаєш, для чого тобі бути героєм. То що плануєш робити?
-    Я не знаю. Просто… мені було приємно, заступитися за Анариель. Вона тепер в безпеці.
-    Хм, - закивав Ельдар.
-    Отже ти маєш головне, що є в героя. Бажання, захищати.
Маклен задумався над почутим.
Пенелопа  принесла замовлення: два великих кухлі пива, салат, картоплю з смаженим м’ясцем та варену квасолю. 
Слина виділялася з такою швидкістю, що Маклен ледь встигав ковтати.
-    Дякую Віолетто, – Ельдар усміхнувся та підсунув кухля ближче до хлопця – Ну, вип’ємо за знайомство.
Пролунав тупий стук кухлів і Маклен зробив великий ковток. Ельдар витер пінку з губ та з’їв шматок м’яса.
-    Знаєш, я тобі справді вдячний. На твоєму місці, ніхто б не заступився за Анариель.
-    Чому це?
-    Ти ж мабуть знаєш, що наше місто приймає участь у об’єднанні рас. Це сталося не так давно, всього кілька років тому. І скажу я тобі, злагоди ще й досі не настало. Всі й досі не розуміють та ненавидять один одного. Проте зараз набагато краще, на початку взагалі тут ледь не кожен день були по справжньому війни, скрізь патрулювала варта.  Гномів, ельфів та як казали люди: «інших» били та викрадали. Жахливе видовище, та й людям діставалося від них. Але потім, коли прийшов до влади Говард Величний, він зумів навести лад у місті і сутички припинилися, місто знов почало жити. Проте, хоч містянам і зв’яжеш руки, та їх так просто не зміниш. Люди часто не беруть інші раси на роботу, можливо лише за маленьку зарплатню, або на брудну роботу, а ціни завищують. Тому тут живеться їм не солодко. А Анариель… Ця бідна дівчинка, була одна з переселенців у місто Сотх, біженкою. Вона думала що знайде тут спокій, проте це не так. Перші роки їй жилося нелегко. Роботу знайти важко для ельфа, а для дівчини тим більше. Постійно їй пропонували великі гроші за дуже погані речі, на що вона відмовлялася, іноді навіть доводилося тікати. До неї постійно чіплялися. Кілька разів її навіть намагалися викрасти, – Ельдар говорив з сумом, а руки легенько тряслися чи то від злості чи то від хвилювання. – Потім вона випадково потрапила до мене. Я прилаштував її до себе на кухні. Працівники постійно перешіптувалися за її спиною, ставилися зухвало та скидували на неї більшість роботи. А вона все терпіла. Я пригрозив їм, щоб ставилися до неї як до звичайного працівника інакше я прийму міри! І з часом вони звикли до неї. Їй не було де ночувати і вона спала ледь не на вулиці, тому я взяв її до себе. Поступово я звик до неї як до дочки. Потім я вмовив свого друга, щоб той взяв її в гільдію, щоб вона була однією із тих, хто стоїть за реєстрацією. Проте багато авантюристів зневажливо ставилися до ельфів. Іноді вона ходила на ринок на закупи, проте я відпускав її рідко, як би вона не хотіла, бо боявся, що з нею щось станеться.  Одного разу якийсь хлопець втерся до неї в довіру і потім викрав та ледь не продав в рабство. Я, варта, та  авантюристи, яких я найняв, знайшли її. Потім той хлопець в мене кухлі їв, – обличчя Ельдара стало суворим. – Скляні…
Маклен нервово ковтнув.
-    Тепер вона відноситься до всіх з насторогою і не підпускає близько до себе. Але тепер, все трохи стало на місця, люди більш стриманіше реагують на інших, навіть з деякими і дружбу ведуть та беруть на роботу. Проте непорозумінь все ще багато. Я мабуть тебе втомив своєю розмовою, просто хотів комусь це розповісти.
-    Та нічого, мені цікаво.
-    Дізнатись щось про Анариель? От хитрий лис.
-    Та…та ні!
-    Ха-ха-ха, - засміявся Ельдар. – Все добре, не переймайся, я нічого тобі не зроблю. Ти славний хлопець. Давай вип’ємо, щоб ти охолодив щоки.
Маклену не потрібно було повторювати двічі. Стукнувшись, вони знову випили.
-    Як твій стан до речі?
-    Ну, ребра ще болять, а до іншого я вже звик.
Маклен згадав як його лупцював Марін і його тіло здригнулося. Він врішив це заїсти смачним м’ясом.
-    Радий чути. Ти міцний горішок. На тобі живого місця не було коли ми тебе знайшли. Довелося навіть лікаря викликати, щоб оглянув тебе.
-    Ви на мене так витратились, я вам віддам як тільки дістану грош…
-    Маклене, Маклене, - Ельдар підняв долоню. – Я сказав, що нічого страшного. Це не велика плата, за те, що ти прийняв гнів Олівера на себе. Все добре, і не нагадуй мені про це більше, я серйозно.
-    Добре, дякую. А скажіть пане Ельдаре, а…хто він такий?
-    Не знаєш? – здивовано сказав Ельдар. -  Він у нас відомий авантюрист, на найвищому місці в гільдії. Він міг тебе легко вбити Маклене.
-    Я мабуть справді переоцінив свої здібності.
Маклену, як тільки це почув, в голову прийшло грізне лице Олівера, та його не менш грізний кулак.  
-    Ще й як переоцінив. Він уже давно мав би отримати статус героя.
-    Невже!? А чому не отримав?
-    Ну, наскільки я знаю, його кандидатуру постійно відхиляли через його злісну натуру та неврівноваженість. Простіше кажучи, він не втілював образ героя. Проте його ім’я і так відоме, його не офіційно називають «кривавим мечником», я думаю ти зрозумів чому.
-    Так.
-    Як би він тебе вбив, то це б зашкодило його репутації, а він її береже. Він всією душею хоче стати героєм і не пожаліє нікого. Так що більше не зв’язуйся з ним, бо наступного разу він тебе не пошкодує.
-    Я…розумію, – Маклен підніс кухля до губ.
-    От і добре, – Ельдар відпив та хитро глянув на Маклена. -  Отже, тобі подобається Анариель?
-    Пфффф, – Маклен поперхнувся назад в кухоль.
Вочевидь, Ельдар  завжди говорив, що думав.
-    Та не нервуй так, я просто спитав, – з хитрою усмішкою промовив Ельдар. – Вона дівчина видна чи не так?
-    Т…так безумовно. Ну ви не подумайте я нічого…
-    Та я жартую, – старий знову засміявся. 
                                                              ***
Руфус як завжди прийшов до трону Повелителя. Він кілька секунд стояв навпроти нього і сподівався, що ось-ось з’явится Повелитель, знову накричить на нього і пригрозить гільйотиною та знову скаже пройтись по списку. Проте так нікого і не було. Руфус як завжди протер трон від пилюки та поприбирав біля нього. Потім пройшовши коридором, він механічно постукав у покої Повелителя. Як завжди ніхто не відповів. 
Зайшовши в середину, він зняв павутину, де на його думку вона не мала бути, та перестелив ліжко. Він і раніше так робив, хоч Повелитель ніколи не спав, проте постіль повинна бути чиста завжди.
Завершивши справу, він вклонився кімнаті та вийшов. Йдучи головним коридором він помітив Гоара, який  оглянувшись, спустився в підземелля.
«Що знадобилося панові Гоару в підземеллі? – подумав Руфус» Проте прослідкувати не наважився, бо робота забороняла шпигувати за головними персонами. А Руфус завжди слідував законам і правилам.