Розділ 10: Бій, до якого не готовий

Новий день прийшов до міста і перші проміння врізалися в обличчя Маклена. Він з зусиллям відкрив очі та протер їх, потім роззирнувся і зрозумів, що він і досі в цьому шинку і аж ніяк не з Сарою, яка вішається йому на шию на фоні переможеного дракона. 
Спати було непогано, сіно було не колюче, бо плащ гарно відділяв його від Маклена. Проте, щось таки в ночі його покусало, бо спина неприємно чухалася. Опустивши ноги на підлогу, він незграбно потягнувся, потім знявши соломину з голови та прицмокнувши сухим ротом, взяв меча, надягнув торбу та свою броню і сповнений впевненості, рушив на вихід.
Грошей у нього не було, так як усе пішло на святкування з гномом. На дні мішечка валялося лише дві монети, тому він намагався поки що про це не думати, він був впевнений, що все якось вирішиться.
Поспитавши кількох містян, та трохи поблукавши вулицями, він таки знайшов гільдію авантюристів.
Це була висока будівля, дуже охайна. Вочевидь за нею добре приглядали. Маклен підійшов до жовтих дерев’яних дверей. Над ними був великий навіс, біля якого росли підстрижені кущі, а під навісом була велика вивіска: «Гільдія Авантюристів». Взявшись за велику дверну ручку, Маклен глибоко вдихнув та швидким рухом відкрив двері.
                                                          ***
Гоар йшов довгими коридорами палацу і настрій був просто прекрасний. 
«Чудово, – думав він, – він так і не з’явився, вочевидь він і не планує повертатися, або…або мабуть його хтось таки прибив, тоді це навіть ще краще, хоча… - Гоар різко зупинився, та приклав руку до підборіддя глибоко під каптур. – А якщо він повернеться?»
-    Пане Гоар, все гаразд?
-    Руфусе? Що ти тут робиш?
-    Перевіряю замок пане.
-    Добре. А що це в тебе?
-    Це? – Руфус підняв великі складені аркуші. – Це назвали газета. Хоча перша назва була: «папір з буквами». 
-    Газета?
-    Так. Тут є всі важливі новини на одному папірці, це придумав якийсь печерний троль. Він найняв багатьох гоблінів де частина збирає новини, а решта вручну пишуть газети, тому кількість їх невеличка. Проте цей троль люб’язно погодився надавати нам що тижня безкоштовну газету. Кажуть, він хоче створити пристрій що допоможе збільшити кількість газет і пришвидшити їхнє створення. Як цікаво, скажіть? Новітні технології.
-    Мені це не цікаво Руфусе, не заважай мені цими дурницями, – грізно промовив Гоар.
-    Так пане, але я вам приніс цю газету, тут багато чого.
Гоар взяв газету та розгорнув.
-    Перша сторінка про Повелителя, там пишуть що від нього немає ніяких звісток із замку, скрізь теж про це говорять, - продовжив Руфус.
-    Руфусе, відішли до цього троля гінця з посланням, де вкажи, що на цьому папірці не має бути і слова про Повелителя, або печера де виробляють цей непотріб завалиться разом із ним самим ти мене зрозумів?
-    А чому? Хіба народ не має знати?
Гоар вздихнув та потер лице під каптуром.
-    Тимчасове зникнення Повелителя не має ширити паніку та чутки на «Темних землях». Тому виконуй те що наказано, зрозумів? – каптур повернувся до гобліна, на нього дивилася з нього темрява.
-    Еее… - Руфус ковтнув, - так пане Гоар. Звісно, вже біжу.
Гоар дивився як біжить ледь не спотикаючись Руфус. Він передав скіпетра в іншу руку. 
Йому подобалося коли хтось виконує його накази, а не він сам, трясця як подобалося.
                                                                ***
З середини гільдія була просторішою. Зі стелі звисали кришталеві люстри, а темно - червона підлога виглядала, ніби її вчора тільки пофарбували. Сама ж будівля була поділена на дві частини, де перша частина була для справ гільдії, та адміністрації, а друга – таверна, де авантюристи могли відпочити та щось собі замовити. Зорієнтувавшись де він зараз, Маклен вирушив до стійки гільдії. За нею стояла молода дівчина і як зрозумів Маклен, глянувши на її вуха, то була ельфійка. 
-    Доброго дня, – усміхнувшись сказала вона. – Чим можу допомогти?
-    Я цей… - затинаючись сказав Маклен.
-    Так? – усміхнено продовжувала дівчина.
Раптом Маклену стало чомусь жарко, він став глибше дихати, а в роті пересохло. Він нервово ковтнув, потім опустив очі з лиця нижче, після чого зрозумівши, що він творить, став дивитися на вазон, не змігши вимовити слова. Ельфійка простежила за його поглядом, проте зробила вигляд ніби нічого не сталося.
-    Я вас слухаю, – продовжила тим самим голосом ельфійка.
Маклен пітнів, ніби на нього впритул жарило з усією люттю сонце. Він давно не спілкувався з дівчатами, крім Сари, в його рідному селі вони були або надто старими, або ще дітьми, тому він не міг ніяк пристосуватися до неї. Чарівна фігура,  красивий чистий одяг, кортка спідниця, чиста біла шкіра, зелені виразні очі, ніби це дві чарівних галявини,та миленьке личко, а ще це золотаве волосся яке виблискувало на сонці та було красиво заплетене у косичку, так ще й всю цю картину доповнювали ці гарненькі гостренькі вушка, які зводили з розуму. Маклен в цей момент чомусь захотілось повити.
Дівчина терпляче чекала та усміхалася, тим часом як Маклен боровся сам із собою, аби хоча б відкрити рота.
Ельфійка глянула в різні боки також нічого не розуміючи.
-    Пане, вам щось потрібно? Щось сталося? – вже трохи нерозуміюче спитала вона. 
-    Т…т…так. Я хотів…ось, – Маклен пірнув рукою у торбу, щоб дістати рекомендаційного листа.
Він витягнув папірець, але руку так трясло, що він випав та залетів під стіл.
-    О боги… я зараз, вибачте, – Маклен швидко пішов за листом, проте коли підіймався, він вдарився головою.
Чухаючи потилицю, він знову став біля стійки. Він глянув на обличчя дівчини, яка дивилася вже геть спантеличено. 
Лице Маклена знову розчервонілося як стиглий буряк. Тепер до нього дійшло, як він зараз виглядає, як цілковитий йолоп, тому він став хвилюватися ще сильніше.  Не знаючи, що робити, його мозок прийняв рішення миттєво, він схилив голову та побіг в бік таверни, при цьому, зачепивши ніжку стола ногою та ледь не розлігся на підлозі.  
Маклен сів за дальній столик щоб його не було видно та схопився за голову прикриваючи червоне обличчя. В цей момент він хотів провалитися крізь землю.
« Що вона про мене подумає? Мабуть, що якийсь невпевнений дурень, який навіть заговорити не зміг. І як я знову до неї підійду?»
Він нервово почав долонями розтирати волосся.
-    Чого бажаєте? – промовила дівчина у білому фартушку та з тацею у руці.
Маклен підняв на неї очі ніби злякане кошення.
-    А… що у вас є на два мідяки?
-    Хм, – дівчина піднесла вказівного пальця до підборіддя,– кухоль пива.
-    Чудово, – Маклен знову опустив голову та підніс руку в знак згоди,  - тоді кухоль пива.
Маклен скинув плаща та повісив його на спинку стільця. Потім він роззирнувся. За столиками сиділи втомлені люди та спокійно їли, хтось спорожняв великі кухлі та реготав на весь рот, хтось стояв біля дошки оголошень та активно щось розказував іншим, а хтось стояв біля стійки та щось вирішував.
Взявши пиво, Маклен сьорбнув пінки та поклав кухля назад. Рука і досі тремтіла. Пиво трохи зняло краснуватість з обличчя і Маклен нервово видихнув. Він тільки що помітив, що й досі тримає у іншій руці листа, який вже встиг пом’ятися, тому він поклав його назад у торбину. Напевно сьогодні вже він не піде реєструватися. Він сподівався, що до завтра вона забуде цю виставу. Тепер потрібно було лишень заспокоїтись та непомітно вийти.
Йому в голову одразу прийшла Сара. Що він творить? Невже щойно це була зрада? Він непристойно дивився на іншу! Герой не може цього дозволити. Він має лише одну єдину, і присвячує їй свої подвиги. Тоді що це було? Він не відчував такого навіть, коли вперше побачив Сару,  на першому занятті у школі. Він нервово тарабанив пальцями по столі, борючись з дивним відчуттям. 
«Вона красуня… - подумав Маклен, та одразу ж відкинув ці непристойні думки»
Сара його єдина, він напевне це знав. Скільки років він таємно дивився на неї, скільки мріяв взяти її за руку… «Це все певно перевірка. Так, боги перевіряють мене на твердість духу» Так собі пояснював цю ситуацію Маклен. Його відчайдушні намагання придумати пояснення порушив удар дверей.
Вони з силою гупнули і в приміщенні з’явився м’язистий чоловік, який певно навмисне одягав такий одяг, щоб було краще видно його «кубики». На поясі виднілося два мечі, а по всій довжині руки був великий шрам. Він гнівно оглянув присутніх, та впевненим кроком рушив до стійки. 
Дівчина помітила чоловіка та відклавши якісь папери, глянула у його бік.
-    Вітаю пане, – ельфійка усміхнулася, – чим можу допомогти?
-    Я за винагородою, – промовив чоловік, спираючись ліктем на стійку.
-    Будь ласка, ваш лист, який підтверджує виконане завдання.
Чоловік пірнув рукою в кишеню та витягнув зіжмаканий брудний папірець. Дівчина вирівняла його та перевірила наявність підписів.
-    Отже, ви взялися за грабіжників з поселення Маньюм пане…Олівер – чоловік кивнув. – Тоді зачекайте будь ласка.
Ельфійка взяла листа та пішла до іншої кімнати. Чоловік не ворухнувши ні одним м’язом, став бігати очима по залу. За мить, вона повернулася з ще кількома папірцями та мішечком монет.
-    Пане Олівер, мені дуже прикро, але доведеться частину винагороди відрахувати.
Очі чоловіка блиснули і він став на повний зріст.
-    Не зрозумів?
-    Розумієте… - намагаючись триматися спокійно, говорила ельфійка, –  ви затримали не всіх грабіжників, двоє втекли, тому гільдія компенсує це замовнику щоб не зіпсувати репутацію і…
-    Я ризикував життям щоб їх спіймати, – підвищим голос чоловік. – Серед них був маг, до того ж не новачок. 
-    Я розумію, – щиро відповіла дівчина, – але гільдія не може…
-    Бісова Ельфійка! – чоловік гупнув кулаком по стійці від чого всі повернулися в його бік. – Та як ти смієш мені вказувати та відбирати мої гроші! 
-    Пане… вибачте… але… – схвильовано говорила ельфіка.
-    Ти тут ніхто! Чуєш, ніхто! – кричав чоловік. – Ти сміття, рабиня в цьому місті! І як  ти смієш вказувати мені – майбутньому герою, який рятує вас!
-    Пане, заспокойтеся, – вже геть розхвилювавшись, говорила дівчина, – або я змушена буду покликати варту.
-    Що!? – чоловік схопив руку дівчини. – На мене варту як на злочинця!? Віддай мою винагороду! 
Маклен застиг на місці. Рука стиснула кухля так, що та стала білою. В цей момент страх боровся з люттю. Він не міг нічого сказати. Навіть ті, хто був тут, просто втупилися на чоловіка і не сказали ні слова, деякі взагалі не зважали на нього і продовжували їсти.
-    Чому ніхто нічого не робить? – просичав крізь зуби Маклен.
Нога під столом стала сіпатися, а губи стиснулись.
« Я не можу! Не можу! – кричав подумки Маклен. – Він сильніший за мене!»
Чоловік сильніше стиснув руку ельфійки.
-    Ти що, мене не чуєш!? – шалено кричав  чоловік. – Певно доведеться задати урок наймичці, – чоловік замахнувся іншою рукою.
« Будь ласка! – благав подумки Маклен.– Хто небудь!?»
-    Будь ласка… - на очі дівчини навернулися сльози.
Ноги, ніби самі по собі, зірвалися з місця і Маклен всім тілом, збивши стіл рушив вбік чоловіка.
-    Будеш знати як поводити себе перед людиною! – чоловік махнув рукою, проте вона не дійшла до цілі. – Що!?
Важко дихаючи, Маклен стиснув руку чоловіка так сильно як тільки міг.
-    Не смій… не смій бити її!!! – прокричав Маклен.
Зала заповнила мертва тиша, лише чулося нервове дихання Маклена, та лютий свист ніздрів Олівера. 
Всі витріщились на хлопця.
-    Ах ти ж малий… - чоловік вирвав руку від Маклена, та витягнув меча. - Ти смієш переривати мене? Я викликаю тебе на двобій!
                                                               ***
Повелитель неквапно рухався вулицями Сотха. Минулої ночі, він як завжди не спав і весь час займався читанням книги, потім решту ночі він незворушно дивився на стелю до настання ранку. Другий день поспіль він ходив містом і не знав чим йому можна зайнятись. Про розбій, грабунок та вбивства і мови не було, бо це приверне забагато уваги та розкриє його, а іншого заняття він робити не вмів. 
Звернувши за ріг, він потрапив на невелику площу з багатьма прилавками. Як виявилося, то був ярмарок. Люди штовхалися, бігали від прилавка до прилавка, деякі роззяви просто споглядали як інші б’ються за останній пиріжок. 
Повелитель тараном йшов площею і всі несвідомо намагалися швидко звільнити йому дорогу. Навіть, коли він підходив до якогось прилавка, натовп здвигався вбік, щоб надати йому місце. Нічого не викликало інтересу, тож він рушив далі. Позаглядаючи ще до деяких прилавків, він помітив прилавок з квітами. Там було їх багатенько, як вже нарізаних у вазах, так і в горщиках. 
Продавець дуже здивувався, коли до квітів підійшов брутальний чолов’яга з великим мечем за спиною, який без емоційно розглядав квіти. Проте жилка продавця не могла впустити будь якого клієнта.
-    Ви мабуть купуєте дві квітки своєму ворогові, - не влучно пожартував продавець та засміявся, клієнт же не здвигнув жодним м’язом. – Кхм, може ви купуєте для дами серця?
-    Дами серця? – підняв брову Повелитель. – Не знаю я ніякої «дами серця».
Продавець замовк та зобразив невпевнену гримасу. В нього закінчилися варіанти на тему: «для чого потрібні квіти цьому мужику?»
Повелитель глянув на горщик, потім втупився в квітку та ніби щось згадував.
-    Гербера, – нарешті вимовив він.
-    Т…так, – продавець роззявив рота, явно не очікуючи, що саме ця людина знає таке слово.
-    Квіти та листки бліді, – продовжував тим самим відстороненим голосом пан Саландрит, – він стоїть в тіні. Він не любить цього. Йому треба світло, навіть пряме.
-    А…я…так? 
-    Також земля сухувата, потрібно полити.
-    Д…д…добре.
-    Також у лілій у вазі мало води, долий, а то вони швидко зав’януть, також потрібно підрізати їм стебла, так вони простоять довше. А троянди потрібно обприскувати, так вони збережуть свіжість.
Повелитель глянув на Азалії про які недавно читав. 
-    Азалії не люблять прямого світла, тому прибери її від сонця, - сказав Повелитель, пишаючись, що запам’ятав це.
Продавець застиг на місті з відкритим ротом, скоріше він би міг повірити у те, що зможе завалити дракона, а ніж у те, що цей чоловік знає, що таке Гербера, та ще й як за нею доглядати. Навіть він сам не знав про світло.
-    Здається у тебе вуха заклало? – Повелитель глянув на нього проникливим поглядом, який пройшовся по всьому тілу. – Я сказав тобі що зробити?
-    А, так, негайно зроблю пане, – продавець замитушився, шукаючи поливальницю, та підставляючи Герберу на світло.
Повелитель знову зробив байдужий погляд та продовжив вивчати квіти. В книжці постійно описувався  той чи інший аромат квітів, проте він не міг зараз відчути жоден із них, запах ніби проходив крізь нього, але за стільки років він вже призвичаївся до цього. 
Раптом його погляд втупився в букетик з незабутками, він підійшов до них та став дивитися уважніше. І тут ніби щось боляче його вкусило в грудях, він зіжжав груди рукою.
-    Пане, з вами все добре? – спитав продавець.
Проте він його не чув, в голові був шум, все розпливалося довкола, а ноги підкошувалися.  І тут йому прийшов якийсь образ, він був як справжній: це була дівчина, в гарній білій сукні, яка простягала йому букетик з незабутками, проте лице було розпливчасте і його ніяк не можна було впізнати. Якісь руки взяли букет і дівчина промовила: «Я чекат…»  І тут знову все миттєво зникло як і прийшло. Дівчина не договорила. 
Голова і досі гула, певно від перенапруження.
-    Пане Саландрит це ви?
Повелитель повільно обернувся. Перед ним стояла дівчина з корзиною у руці.
-    Ти… хто? – Повелитель намагався прийти до тями.
-    Що з вами? Ходімо, вам треба присісти, – дівчина підхопила Повелителя.
-    Ні. Зі мною все добре, відчеп… – промовив Повелитель, збираючись йти, проте ледь не впав.
-    Ходімо, я тут недалеко живу.
                                                              ***
Маклен ледь стояв на ногах. На чолі був піт, а руки ледь тримали меча. М’язи так «вили», ніби він знову був на тренуваннях у Маріна. 
Він стояв посеред вулиці, замкнутий в коло місцевими роззявами з таверни. Для них це було шоу. Він був для них блазнем.
-    Що? І це все, шмаркач? - Олівер повільно наближався, його хода нагадувала гору, яка сунеться.
Маклен був в пастці. Він не міг перемогти. Він не знав що робити.
За весь час він навіть не торкнув супротивника цим, як він думав, шматком заліза.
-    А бодай йому! – Маклен рванув уперед волаючи на все горло, та став несамовито бити мечем.
Олівер легко відбивав кожен удар, навіть не напрягаючись. На його обличчі промайнула глузлива усмішка.
Маклен лупив на всі сторони, проте це не давало результату, супротивник ніби завчасно знав, куди буде наступна атака, проте це не було передбачення, просто це він сам бив надто передбачувано. Маклен розумів, яка колосальна різниця в рівнях. 
-    Досить гратися! -  легким змахом меча, Олівер парирував атаку, та пробив в груди кулаком, від чого Маклен зігнувся та зціпив зуби. - Ти навіть себе не в змозі захистити, – чоловік вибив Макленового меча ногою, та знову вдарив кулаком в обличчя. 
Маклен похитнувся, проте встояв на ногах. По кутику рота пішла кров.
Авантюристи які були у гільдії, спостерігали за цим та глузливо всміхалися з Маклена.
-    Своїми дурнуватими геройствами ти порушив мою репутацію! – Олівер знову вдарив в обличчя та взявши його за сорочку, підняв до свого обличчя, від чого носки Маклена звисали в повітрі та ледь чиркали бруківку. – Ти виставив мене на посміховисько! Мене, героя!
Маклен лизнув тріснувшу губу, та ледь піднявши долоню, мляво поклав її на руку Олівера в спробі вирватись від його стального хвату.
-    Ти спаплюжив репутацію… - рука тремтіла, -  без моєї… допомоги.
Кулак Олівера зжався ще сильніше. Він швирнув Маклена на бруківку, як мокру ганчірку. Не даючи йому оговтатися, Олівер не втрачаючи часу, вдарив його ногою по животі, та знову в голову. Удари сипались один за одним і Маклен міг лише зжатися в овал та прикрити голову руками. 
Було боляче. Дуже боляче. Страшніше за біль було відчуття, що йому нікуди сховатися. Він був один. 
Відчувалась біль, а в вуха вдарявся сміх глядачів. 
Він хотів до дому. Страшно як хотів.
В голові вибухнули спогади, як він бігав по батьковій фермі ще малим, як пас вівці. Як він милувався зеленими горами та нюхав зелену траву. Вона пахла свіжістю та дощем. Він хотів туди, він хотів туди зараз, хотів куди не будь, тільки не бути тут.
Боляче…
Нога прилетіла по голові, Маклен задер її назад та знепритомнів. 
Зробивши контрольний удар, Олівер взяв його за комір, та витягнув на середину дороги, потім кинувши його на бруківку, він став ногою на голову.
-    Думаю я тобі докладно втокмачив, що не слід лізти не у свої справи. Ти шматок кінського лайна, а не герой. Я герой, ти ні. Ще раз станеш на моїй дорозі, і я тебе вб’ю. Зрозумів? Все, ходімо!
Олівер розвернувся та пішов. Решта засміявшись, рушила за ним, залишивши Маклена самого лежати посеред дороги в провулку.
Відкривши через деякий час, очі, Маклен прокашлявся кров’ю, та повільно перевернувся на спину. Від цього руху в голові затріщало. 
Піднятися він не міг. Навіть поворушити пальцями було складно. Здавалося, ніби в тіло врізалось з десяток стріл. Груднина пекла вогнем.
«Важко дихати…»
Хотілося спати.
Небо заступили хмари і перша крапля впала на щоку Маклена, від чого його лице здригнулося. Він ледь відкрив очі.
-    Дощ… – ледь ворушив губами він.
Ніби за наказом, на землю впав стовп води, виливши свої холодні води на хлопця. 
 На дорозі стали збиратися калюжки та текти маленькі струмочки. Маклен лежав якраз посерд такої калюжки яка стала наповнюватися. Холодна вода відволікала трохи від болю.
-    Бо…ляче…
Він дивився на чорні хмари, які повільно рухалися небом.
Він легенько засміявся і одразу ж пожалкував про це, тіло видало порцію болю від рухів грудей.
Він надто рано відчув на собі гірку ральність.
«Герой,–думав він. – Я герой. Навіть смішно звучить.Саро… надто важке завдання ти мені дала, чому?»
Він знову згадав Сару. Він згадав як постійно бігав за нею хвостиком, ще з малку. Проте вона ніколи його не помічала, як старанно він не намагався протиснутись у її життя. Він згадав, як прийшов на її день народження. Він нарвав найкрасивіших польових квітів, взяв з собою, м’яке як хмаринка, покривало з овечої шерсті та пішов до неї. Коли він постукав у двері, з них вийшла Сара, на обличчі в неї явно була незадоволеність. Вона махала руками, підпихала його до калітки та щось говорила, Маклен так і не запам’ятав, що саме, проте він запам’ятав гостів, які веселились за дверима.  Чому вона так зробила? Лише зараз він задумувався про це. А взагалі, він подобався їй? Одразу спливли слова Маріна: «Не мені тебе відмовляти звісно. І не мені тобі поради давати. Проте якщо дівчина таке каже, вона явно в тобі не зацікавлена. Повір мені. Люблять просто за те, хто ти зараз.» Невидима розова пелена почала змиватися з Маклена холодним дощем. Він зрозумів, що хотіла сказати йому Сара. Очі набралися сліз.
«Сподіваюсь хоч вона… в нормі..»
Повіки почали важчати. Його свідомість знову почала його покидати.
«Який я герой…»
-    Дідуню, ось він, – пролунав тихий дівочий голос.
Маклен привідкрив очі та побачив силует, скоріш за все, він був одягнений у якийсь плащ. Потім до цього силуету долучився ще один.
В очах все було розмито.
-    Господи. Добре, що Олівер тебе не вбив, - сказав лагідний і водночас міцний чоловічий голос. - Анариель, допоможи мені.
Маклен відчув як хтось його тягне, і як по тілу розбігся біль та жар.
На цьому моменті свідомість знову його покинула.