Розділ 9: Шинок "Налийте чарку!"

Ніч охопила місто і добропорядну його частину, та тих хто просто хотів спати. На вулиці Сотха почала виходити менш добропорядна його частина, яким сутінки були як прекрасна мить, щоб щось вкрасти, замести сліди, повити на місяць, випити в шинку, поки дружина спить, побешкетувати, або просто попоїсти якимось необережним містянином. 
У вуличній пітьмі крокував пан Саландрит, скрізь стояли вуличні фонарі які і не так щоб освітлювали місто, скоріше вони просто не давали пітьмі заховати його у своє темне покривало.
Цього дня він не отримав відповідь на жодне з своїх запитань, проте він мав зачіпку. Щось відбулося на тій битві, це вже точно.
Повелитель зрозумів, що сьогодні він має винайняти якусь кімнату. Спати йому не потрібно, проте потрібно дотримуватися певних стандартів. Тієї ночі він просидів у якомусь провулку, між якогось сміття аж до ранку. Пацюки подумали, що він помер і тому почали лазити у всіх його обладунках, так ще й навіть якісь безхатьки дивилися на нього з якимось осудом. 
Повелитель зупинився біля якогось шинку.
-    Чудово, – промовивши сам до себе Повелитель, та зайшов у середину.
                                                             ***
Маклен пробігав вулицею, притулившись спиною до будинків. Він ніколи не боявся темряви, але чомусь у Сотхові він подивився на неї під іншим кутом. До того ж, боятися потрібно не самої темряви, а те що в ній ховається.  Нервово дихаючи, він пробіг ще кілька метрів та побачивши Шинок, він швидко підійшов ближче і світло з вікна впало на обличчя Маклена, давши змогу йому розслабитись.  Над Шинком висіла вивіска «Налийте чарку!»
В середині заклад був не гірший ніж ззовні, хоча ще з вулиці він нагадував старе корито. На балках та решті предметах декору рівномірно скупчився пил, а в дальньому кутку Шинку, на акуратно зробленій павутинці сидів вже давно не один день павук. Єдине, що тут було чисте це столи та стільці, бо клієнти акуратно витирали їх своїми штанями та рукавами. За кожним столиком хтось таки сидів і в більшості відвідувачів була сіра відсторонена пика.
За стійкою стояв худуватий чоловік, який протирав склянку та постійно видавав такий звук, ніби в горлі щось засіло і він хотів цього позбутися.
Нарешті він підняв очі.
-    Чого бажаєте? – запитав він, усміхаючись.
-    Я б хотів домовитися за кімнату, – відповів Маклен, сідаючи.
-    Це до моєї жінки юначе, – чоловік поклав склянку, та видав горлом характерне «Гмм» -  Маліція! Ходи сюди моя люба.
З кухні почулося активне шурхотіння та дзвін посуду, після чого почувся хрипуватий жіночий голос. 
-    Що, знову комусь печені? Що ж вони ніяк не понаїдаються, – сказав голос поступово наближаючись до стійки.
Всі, хто був у шинку на мить застигли, не видаючи ні звуку. Навіть павук зупинився в процесі замотування мухи в павутину, щоб перечекати бурю на ім’я Маліція.
До стійки підійшла огрядна жінка, яка на думку Маклена, виглядала як в’ялене яблуко, проте рівності її спини позаздрила б будь-яка дошка. Коротке волосся мало вигляд акуратно підготовленого гнізда, а плаття хоч і було цілим, проте було зрозуміло, що власниця давно не відвідувала магазину, запевняючись, що день чи два ще можна поносити. Жінка спопеляла поглядом всіх присутніх від чого деякі клієнти засовалися на своїх стільцях, після чого вона глянула на Маклена.
-    Чого треба? – продовжила вона. 
-    Мені…кхм …мені потрібна кімната, – намагався говорити серйозно Маклен, при цьому дивлячись кудись, тільки не на співрозмовника.
Жінка все ще невдоволено прицмокнула,  та глянула догори, ніби щось згадуючи.
-    Є дві кімнати, – промовила вона вже більш спокійніше, – На яку суму?
-    Ну, грошей в мене не багато, тому найдешевшу.
-    Добре, найдешевша з тебе коштуватиме… - Маліція знову оглянула хлопця, – один срібник і два мідяки.
-    Скільки? Але ж це забагато за найдешевшу кімнату. Це здирництво.
-    У вартість входить вечеря, а якщо не подобається… -  Маліція лиховісно всміхнулася, -…то можеш пошукати щось інше.
Маліція знала, що Маклен не піде шукати, вона це зрозуміла ще як тільки його побачила, проте ця сума була справді завелика, Маклен отримав від Брунгіля невелику суму, а він ще навіть не вступив до гільдії авантюристів, якщо він завтра не заробить ще грошей, то доведеться голодним спати на вулиці.
-    Мабуть, я таки візьму цю кімнату, – Маклен примружив очі та з силою зміг вирвати гроші з руки, – дякую.
-    Добре, – жінка дістала книжку та зробила помітку, потім підняла погляд на Маклена, – гроші наперед.
-    Я так і подумав, – хлопець швидко дістав мішечок та відрахував суму.
-    До гори сходами, треті двері зліва. Вечерю подам за деякий час.
-    Дякую, - сухо відповів він, хоч роздратовано, проте намагаючись не показувати це роздратування Маліції для збереження свого життя.
Коли Маліція пішла, Маклен видихнув.
-    Щось випити? – промовив ніби по змовницьки шинкар.
-    Сидру, якщо ваша ласка.
Чоловік дістав кухля, та заходився його наповнювати, тим часом Маклен скористався нагодою, та став роздивлятися. За стійкою через стілець сидів засмаглий чоловік, з довгим чорним волоссям та з великим мечем за спиною. Він дивився на кухля, в якому було ще трохи пива.Чорні пасма спадали на очі. Його лице не виділяло жодних емоцій і Маклен дякував долі, що він сидить біля нього не так близько. 
Шинкар поклав сидр, та заходився протирати стійку. 
Чоловік допив рештки пива, та глянув убік шинкаря.
-    Повтори, – сказав він металевим голосом. 
Шинкар підійшов до чоловіка і ніби боячись, швидко викинув руку та забрав кухля, потім, наповнивши його, він швидким рухом поклав його на місце.
-    Скажіть будь ласка, – сказав Маклен, не очікуючи такої сміливості від самого себе, – а ви часом не авантюрист?
Чоловік повільно повернув голову до Маклена.
-    Хто? – незрозуміло глянув чоловік.
-    Ну у вас меч… і я подумав… що ви…
-    Воєнний трофей, – відрубав чоловік.
-    А, трофей… ну…ну тоді зрозуміло… хехе, – Маклен нервово засміявся. – Емм, гарного вечора сер.
Маклен взяв свого кухля, та чкурнув подалі за вільний столик.
Скрізь було зайнято, проте пошукавши, Маклен побачив столик, за яким сидів лише один гном. Глибоко вдихнувши, він попрямував прямо до нього.
-    Доброго…вечора. Дозволите?
Задумливий гном підняв голову і побачив перед столиком Маклена.
-    Га? – здивовано вирячився він.
-    Не зайнято? – продовжив хлопець. 
-    Та ні… сідай, – сказав гном з підозрою, та не відводячи косого погляду,  потягував пиво.
 Нарешті напруга спала і Маклен зміг хоча б насолодитися сидром. Зробивши з полегшенням ковток, він обережно розвернувся і глянув у спину свого недавнього співрозмовника, той так само сидів незворушно, та махнув шинкарю за новою порцією пива. Певно він був найманцем, бо ця професія потребує стального характеру та холодного розуму. Хоча, точно важко було сказати. Він знав лише те, що холодок по його спині пробіг недаремно. Випивши третю порцію, чоловік, не показуючи ознак сп’яніння, спокійно дістав срібник, та поклав його на стіл. Шинкар швидко відрахував решту, мабуть щоб не затримувати пана, та поклав перед ним, потім чоловік спокійно пішов сходами нагору. Маклен на мить подумав,що непогано було б гарно замкнути свої двері в кімнаті, про всяк випадок.
Потім шинкар приніс обіцяну вечерю, певно Маліція не припускала ні найменшої думки, аби доставляти страви сама. 
Маклен глянув на те, що лежало в мисці. Коричнева каша, чи суп, який вирішив, що хоче стати кашею, мав не дуже смачний вигляд. Можна було б подумати, що миску Маклена, переплутали з мискою якоїсь собаки. Він обережно взяв дерев’яну ложку, та провів по субстанції. Зануривши ложку глибше, він виявив, що там знаходиться куряча лапа, сама лише лапа, без стегенця. Маклен легенько скривився, навіть на лапах збереглися кігтики. Він хотів їсти, проте цього вечора він дізнався, що шлунок може насититися лише виглядом страви, благаючи аби сама страва не потрапила всередину. То ж, щоб трохи ще пожити, Маклен відсунув миску, та замовив ще сидру. 
Гном теж побачив вміст страви, тому намагався більше до нього не зазирати. Потім він підняв руку та грубим голосом прокричав:
-    Найдорож…! - гном зупинився та ніби швидко щось обдумав, – не найдешевшу і не найдорожчу пляшку вина!
Шинкар зупинився, щоб обдумати почуте, потім дістав з під прилавка пляшку та кухоль і приніс її до столу. Гном налив собі повний кухоль та підняв навпроти себе.
-    З днем народження тебе, Епітас, – сказав тихо сам до себе гном, та скрививши сумну гримасу, залпом усе випив.
Маклен почувався не комфортно. Гном був одягнений у звичайні штани та сорочку, проте чи то Маклен не помітив, чи то гном так сидів, але сокири,  яка повинна бути в кожного гнома, як читав він в книжках,не було, але некомфортно йому було не через це, а тому, що він сидів як біла ворона, біля гнома, в якого було день народження і до того ж, коли він на нього постійно косився. 
-    Е…з днем народження вас, – промовив усміхнено Маклен, відчуваючи полегшення.
-    Га? – гном здивовано підняв втомлені очі, та зиркнув на Маклена.
-    У…вас же день народження… то… прийміть мої вітання.
Гном примружився та оціночно оглянув хлопця зверху до низу: 
-    Дякую, – сухо відповів він та трохи відвернувшись, продовжив пити.
-    Скільки вам? 
-    Га?
-    Скільки вам…виповнюється? – Маклен спітнів, намагаючись вибудувати діалог, та нервово переберав ступнями.
-    Шістдесят, - нарешті порушив тишу гном, не повертаючись.
Щось всередні Маклена здихнуло з полегшеням і дякувало, що гном відповів, бо як ні, то це була б найтупіковіша ситуація в житті і єдиний варіант для нього був, це просто зірватися з місця і галопом втекти до кімнати, як зляканий кіт.
-    Серйозно? – Маклен витріщився на гнома.
-    Ем, так, – досі здивовано говорив Епітас, ніби очікуючи якогось підвоху. – Це ще не багато, гноми живуть близько трьохсот років.
-    Мені б так жити, – невдало сказав Маклен, та затарабанив пальцями по столу, розуміючи, що розммова зайшла в глухий кут.
-    Справді, – гном крутив кухля в руках.
Маклен глянув до свого мішечка, та глибоко вздихнув.
-    Ех, – він встав за столу та рушив до стійки.
Епітас  опустив очі, та знову налив, потім підперши рукою підбородок, він став вдивлятися в кухоль. Вино переливалося та вдарялося об його стінки.
-    Це…– поставивши пляшку вина, сказав Маклен, – ну… якщо вже я потрапив за ваш столик…то мав би якось вас привітати, а то… якось це не правильно. 
Гном підняв здивовані очі та дивився то на пляшку, то на Маклена. Здається він досі не розумів, що відбувається.
-    Це мені? – сказав так гном, ніби його з кимось сплутали і подарунок не його.
-    Ну… так.
-    І тобі не бридко скласти компанію гному?
-    А чому б ні… хоча, якби ви були б цією мискою, то я б тоді подумав, – сором’язливо промовив Маклен.
Гном кілька секунд сидів як «вкопаний», а потім засміявся так, що сміх прокотився по всьому шинку.
-    Мля, ми з тобою потоваришуємо!– гном взяв Макленово кухля з під сидру, та наповнив вином. – Сідай. Давай, першу сі за знайомство.
Кухлі стукнулись та опорожнилися. Гном смачно прицмокнув та поставив зі стуком кухля, ніби суддя вдарив молотком.
-    То, як тебе звуть?
-    Маклен. Не так багато, я не п… - Маклен помітив, що гном абсолютно його не слухає.
-    Отже, Маклен. Тоді Маклене… Польоґаєм!
-    Так… - підняв хлопець кухля, - що зробимо?
-    Ой, як вип’ю, то слова моєї мови проскакують. Кажу, давай вип’ємо!
Час в шинку летів швидко. Шинкар помітивши, що стакани, кухлі та чарки протерті, спокійно взяв якусь каструлю і не подаючи вигляду, спокійно продовжив протирати її з поважним виглядом та видаючи легеньке «Гмм». 
-    Скажіть.. скажи Епітас, - сказав Маклен, - я тут дещо помітив, чому тут так мало людей, а більшість інших рас?
-    Хех гарне запитання, – промовив вже трохи п’яним голосом гном, – може ти знаєш, що Сотх, це експериментальне місто, таке собі кубло, де живуть усі раси?
-    Так, мені вже говорили.
-    Тоді вже легше буде розповідати. Мабуть історію ти знаєш коротко? 
Маклен кивнув.
-    Насправді, щоб нікого не образити, утворили таких міст три, по кожному місту на три великі раси. І почали швидко туди заселяти інших. «Нове місто!» - кричали всі «Ніяких кордонів!», « Саме ти можеш допомогти у зближенні народів!» Тьфу!.
-    Так це ж чудово. Так всі зможуть зблизитися, та пізнати один одного.
-    Це тільки на словах гарно, а насправді ж, все по іншому. Я приїхав у людське місто два роки тому і з тих пір мало що змінилося, люди не люблять нас, не тільки гномів, ні, вони не люблять нікого, вважають нас сміттям, – Епітас грюкнув кухлем, від чого кілька крапель впало на стіл, – хоча зараз трохи легше, перші місяці тут ледь не були бійки кожен день. Зараз нас просто терплять. Роботу тут знайти важко, ніхто не хоче брати гнома, а з житлом то зовсім біда, нас можуть взяти до себе простенькі шинки та готельчики, хоча деруть вони з нелюдей в тричі дорожче, як наприклад Маліція, вона бере вчетверо більше, хоча чому тут постійно клієнти? Бо вона ставиться до всіх добре, точніше вона ні в кому не бачить особистості доки ти не покажеш свої гроші. Хоча не тільки так у Сотху, наскільки я знаю, така ситуація і в решті двох містах. Кажуть найважче у ельфійському місті Армо, там взагалі ельфи не визнають нікого. Для них решта рас, ніби брудні свині.
-    А хіба країна та її правителі не мають допомагати в такій ситуації?
-    Певно що. Як би не місцевий король, то  було б все ще гірше. Розумієш, діло сі не в тіко в королі, а й в людях, а тут вони бахнуті троньки. Тут вводять певні пільги для тих, хто візьме на роботу когось з нелюдей, правами наділені всі рівними, а інші раси пильнують, щоб над ними не знущались. Хоча… - він відпив, - надто ситуацію це не покращило, ще багато проблем.  
-    Скажи, Епітас, – Маклен поставив кухля, та хитнув головою, ніби вона стала раптом важкою, - чому так відбувається, чому не можна просто жити мирно? Чому всі народи так ненавидять один одного? Я не розумію, це ж якась… дурість.
-    А бог його зна! Чесно, брехати не буду, ця ворожнеча йде ще ого-го відколи і по сьогоднішній день не можуть сі порозуміти. Я в цю політику не вникаю, нащо воно мені. Мене сі не чіпайте, а я не зачеплю вас.
-    Так чому ти приїхав до Сотха?
-    Мабуть, я хотів чогось іншого в житті, – гном схрестив руки та відкинувся на спинку стільця. – Знаєш,як це бути гномом? Це коли тобі виповнюється близько десяти, коли вже можеш хоча б тягати стального молота, і в тебе постає кілька варіантів, або вартовим на мурі, або під землю в шахти, як твої батьки, або в кузні. А я хотів чогось іншого, хотів кожен день бачити сонце і йти туди, куди я сам хочу, щоб ні одна гнида не вказувала мені напрямок крім мене. Тому, коли я почув про Сотх, то одразу взяв торбу та дунув сюди. Хоча я й досі не знаю, що робити з цією свободою. Зараз, щоб себе прогодувати, то працюю конюхом у одного пана, зарплатня непогана, як для того хто не може більше знайти іншу роботу, житло безплатне, головне вчасно настелити в конюшні соломи. Можна навіть звикнути до запаху кінських задів, – гном відпив.
-    Життя, - промовив Маклен, щоки якого починали розовішати.
Маклен та Епітас розпивали вже третю пляшку. Цього разу вони домовились поділити суму навпіл. Настрій був чудовий, а гаманці майже порожні.
-    То ти значить, хочеш сі в авантюристи податись? – Епітас налив обом.
-    Так, це перший пункт мого плану, – сказав Маклен приймаючи кухля.
-    Гарна думка. Гроші, відданиці, ой…дівки, пригоди та розбиті морди, чого ще бажати! – розкинувши руки навсібіч, промовив Епітас.
-    Може й так.
-    Кожен день може бути останній. Хоча життя в нас одне, бороду мені на відріз!  Треба прожити його по горло в пригодах. 
-    Через те я й хочу стати авантюристом : рятувати, захищати та битися з ворогами. Хоча, - ікнув Маклен, - це все дурня. Є в мене дійсно важлива причина. Розказати по секрету?
-    Хех, ще б пак! – крикнув Епітас.
-    Шшшш.
-    О так, шшш.
-    Це все через Сару.
-    Кого?
-    Сара, - Маклен вдарив себе в груди, - це моє все. Це… моє шкільне кохання.
-    Ваууу. І ти через неї оце…
-    Тааак. Вона сказала: «Або ти герой, або я тебе знати не знаю»
-    Сувора відданиця, - сказав гном, щиро дивуючись, та ледь сам тримаючи голову. – І ти оце в саме гузно заліз заради неї?
-    Ммм, так, - сказав п’яно Маклен.
-    Ти мені подобаєшся, – радісно вдарив кулаком по столі гном, – схожий сі на мене. Так льоґнемо же за наші мрії!
Кухлі спорожніли за мить і стали чекати нової порції.
-    От що я тобі скажу Маклене, - сказав Епітас, наповнив кухлі залишками випивки, -  Сотх – це місце де твої абсурдні мрії або здійсняться, або сі чомусь навчать. А мрії в кожного свої і тільки кожен сам сі знає як їх здійснити. Ти гарна людина, хто зна, може в тебе вийде підкорити це місто… 
Епітас влив залишки до горла та підійшов до дверей та хитнувшись, махнув Маклену рукою:
-    Ще обов’язково зустрінемося Маклене! – кричав він, не зважаючи на вже роздратованих клієнтів. - Дякую за вино!
Маклен помахав йому вслід, потім встав, похитуючись та кілька разів навернувшись на сходах, попрямував до своєї кімнати. 
Найдешевша кімната виправдовувала свою назву: вікно, двері, кілька зв’язаних до купи тюків соломи, які правили за ліжко, та пошарпана стара скриня. Тож, Маклен простелив на соломі плаща, поклав біля себе меча, та підклавши під голову руки, ліг. 
Йому наснився сон, як він рятував Сару з високого замку.