Розділ 8: Храм Героїв

На «Темних землях», біля замку Повелителя було шумно.
Біля воріт до замку скупчилося купка персон. Штовхаючись, вони стукали у ворота.
-    Відчиняйте! – кричав чоловік.
Його відштовхнув інший, та теж став несамовито стукати.
-    Це порушення нашого права на дуель з Повелителем!
-    Так, відчиняйте. Ми чекаємо вже надто довго! – кричав хтось із натовпу.
-    Ми маємо право на битву. Це вказано в мирному договорі! – відштовхуючи інших, прокричав якийсь дідуган з палицею. Ніхто не розумів, що він тут робив.
Весь час, з іншого боку притиснувшись до воріт, стояв Руфус.
« Що робити, що робити!!!! – кричав у голові гоблін. – Вони не мають дізнатися. Повелителю, де ви?!»
До воріт протиснувся якийсь непропорційно високий чоловік з козлячою борідкою.
-    Геть звідси недостойні, дайте дорогу справжньому герою, – чоловік постукав у ворота. – Гей ви, відчиняйте, прийшов справжній герой! Повелителю, прийми свою долю!
Решта присутніх дивилася на чоловіка зі злістю.
-    Що це за пацюк? – сказав хтось.
-    А ти не чув? Це ж син Говарда Величного.
-    Говарда Величного? Серйозно? Оце от син Говарда Величного?
-    Тихо ви, не так голосно, – сказав хтось третій.
-    Повелителю! До тебе звертається Лоренс Сонцесяйний, відчиняй!
За кілька секунд ворота трішки прочинилися і в щілину влізла голова Руфуса. 
Він оглянув усіх присутніх, та зробив вигляд ніби тільки-но підійшов.
-    Чого вам добродії? – промовив так спокійно як тільки міг Руфус.
-    Повелитель повинен прийняти бій! – прокричав Лоренс.
-    Так, – закивали інші.
Руфус примружився, та витримав паузу.
-    Повелитель дуже зайнятий і не може зараз вийти. Д…до побачення, – сказавши, гоблін пірнув назад та з гуркотом зачинив двері.
-    Що!? – прокричав Лоренс. – А як же домовленості? Повелитель мусить битись!
Ворота знову прочинились.
-    Добродії, не галасуйте, – промовив Руфус. -  Будь ласка запишіться на зустріч і очікуйте. І не потрібно стояти тут біля воріт, інакше мені доведеться покликати варту.
Ворота знову зачинилися і Руфус з’їхав на підлогу, вслухаючись у вуличні звуки. 
Руфус прочекав так хливин зо двадцять, після чого легесенько прочинив ворота, щоб тільки була малесенька шпарина, переконавшись, що ніхто не хоче вдертися, він відчинив їх більше і визирнув на двір. Довкола було тихо і серед героїв не було і сліду, лише шуміли два великі фонтани, та ходили слуги і варта.
-    Хуууууух, – Руфус знову зачинив ворота, та пішов коридором.
-    Якісь проблеми Руфусе? – пролунав голос. 
-    А, це ви пане Гоаре. Приходили так звані герої на двобій до Повелителя
-    І ти їх прогнав?
-    Ну можна й так сказати, але пане Гоар, ми порушили пункти в мирному договорі. Можуть бути проблеми.
-     За це не переймайся. Мирний договір, – Гоар стиснув свого скіпетра, – це вони мають перейматися.
-    Тобто.
-    Руфусе, виконуй свою роботу! – прогарчав Гоар.
-    Т…так пане Гоаре, – вклонившись Руфус пішов.
«Мирний договір, – думав Гоар, дивлячись у вікно. – Печатка ганьби, яка не зникне. Ну нічого, я відмию цю ганьбу. Їхньою кров’ю»
                                                             ***
Кухню наповнювали неперевершені аромати страв, та стовпи пару. Робота кипіла на повну.
Маклен, витираючи запрівше чоло, дочищав останнього казана, який був розміром з нього. Тільки він відійшов від нього, як до казана підбігли два молодих кухаря та піднявши його, швидким кроком потупцяли на кухню.
Потім інший кухар вручив Маклену ножа та відро картоплі. Щойно він закінчив, кинувши останню чищену картоплину в миску з водою, як за нею швидку вбіг молодий кухар та чим душ помчався на кухню.
Потім Маклен пішов колоти дрова. Проте, проходячи кухнею, він відчував ніби кожний запах шматує йому ніс, а шлунок розуміючи, що десь є їжа, неймовірно гарчав, бо так її і не отримував. Ще з вчорашнього дня він так нічого не їв, тільки випив чашку чаю. І тепер сталося найгірше, це коли голодна людина, мусить контактувати з їжею, яку не може з’їсти. Тому він збільшив темп, щоб швидше позбутися тієї каторги.
Взявши сокиру, Маклен поставив поліно, та зосередився на ньому. Уявивши, куди він буде бити, він махнув сокирою і поліно розпалося на дві рівні частини. Знову удар і половинка розкололася  на ще менші половинки. Уроки Маріна давали свої плоди, принаймні орудувати сокирою він таки навчився. Марін вчив шукати тріщини та слабкі місця в деревині і бити саме туди. Так, тріщина розходилась і поліно було приречене. 
-    Отримуй! – поліно розпалося навпіл. 
Маклен вдарив ще одне. Сокира застрягла.
-    А, то ти мені опираєшся? Ось так тобі, так. Прийми смерть гідно!...
Відчувши чийсь погляд, Маклен повернув голову. Кухар, який прийшов по дрова, здивовано дивився на нього.
-    Хе-хе. Поліно - мій ворог. Смішно, – Маклен ковтнув, та не вигадавши нічого кращого, відвів очі на небо та дочекавшись, коли кухар пішов, він став знову рубати.
Кухарі все підходили і підходили по дрова, що Маклен не всигав іноді розбити поліно навпіл, як по нього вже тягнулася чиясь рука, ризикуючи теж розпастися навпіл.
Витерши на чолі піт, Маклен опустив сокиру, та обперся на ній, як на дрючок.
-    Маклене,  - почувся знайомий голос головного кухаря.
-    Так?
-    Ходімо, допоможеш накривати на стіл.
-    Іду.
У невеличкому парку, який був в центрі університету, вже були виставлені велетенські столи. До самого  парку почали сходитися студенти, гості та викладачі. Кухарі почали швидко виносити страви на стіл, заставляючи ними все вільне місце. Страви на рівній поверхні переливалися, ніби кольори веселки, всі були різні та неповторні. Декілька хвилин Маклен стояв як загіпнотизований, та ковтаючи слину дивився на стіл.
-    Маклене! – кричав головний кухар,– давай швидше. Не лови гав.
-    Т…так, біжу – біжу, - сказав Маклен не відриваючи погляду від страв.
Нарешті столи були накриті, а печі могли відпочити, та остудити свої гарячі щоки. Головний кухар поклав перед Макленом тарілку з вареним м’ясом, якимось салатом, та топтаною картоплею.
-    Тримай, нам теж час відпочити. Я бачив як ти весь день поглинав поглядом все що мало запах.
Маклен поглянув на кухаря очима, які випромінювали бемежну вдячність.
-    Дякую, - прошепотів він, та взяв тарілку, ніби реліквію.
Ще ніколи в житті він так смачно не їв, ніби бджола, яка знайшла сироп. Хоча в той момент він був ладен вже гризти те поліно, аби щось кинути до шлунку. 
Задоволено видихнувши після обіду, він  вийшов надвір. Брунгіль чекав на нього біля входу.
-    Маклене, я бачу ви впоралися швидко.
-    Так, ми намагалися як могли.
-    Звісно, ви випередили час на дві години, проте це добре . Ось твоя платня, – Брунгіль простягнув до Маклена велику лапу на якій був маленький мішечок .
-    Дуже вам дякую.
-    Ти їх заробив, тому дякувати не потрібно. Мало не забув, ось мої рекомендації, віддаси цей документ при реєстрації. 
-    Дякую, – Маклен взяв згорнутий папір.
-    Що ж, поки гості не зібралися, я відвезу тебе до одного цікавого місця, думаю тобі сподобається. Залазь, – Брунгіль притиснувся до землі.
-    Можливо, можна обійтися якось без цього… просто я маю до вас повагу…
-    Та не треба цього, давай залазь. В нас мало часу.
Маклен невпевнено сунувся вперед, та обережно заліз на шию Брунгіля.
-    Ай , шия, – прогарчав дракон.
-    Що сталося… я не навмисне! – червоніючи викрикнув Маклен.
-    Ха-ха-ха, – зареготав дракон. - Не втримався. Добре, рушаймо.
Дракон обережно піднявся та розправив крила. 
Вітер так ударив в Макленове лице, що він мусив примружуватися, щоб очі не пересушувалися. Потім він побачив хмари, багато білих пухнастих хмар, які спокійно крокували на небесній поверхні по своїм справам. Брунгіль розсікав їх крилами, та відлітав до наступних. Глянувши у низ, Маклен побачив місто, яке було все ще видно. З такого ракурсу, воно було схоже на великий мурашник чи термітник. 
Це був би прекрасний краєвид, якби не та бісова мушка, яка швидким маневром влетіла прямо до рота.
Нарешті Брунгіль став знижуватись. Прокашлявшись, Маклен побачив великий білий храм, який був досить великим щоб туди міг спокійно зайти навіть пан Брунгіль.
Приземлившись біля сходів, Брунгіль знову ліг і Маклен спустився на землю.
Декілька роззяв витріщилися на них, а деякі накивали п’ятами ще до того як дракон приземлився.
-    Я так розумію, що до вас ще не дуже звикли? – запитав Маклен.
-    Так, є трохи, проте це ще добре, бачив би ти що було раніше, як на мене ставили пастки, та наймали найманців, ото були дні. 
-    А куди ми прилетіли?
-    Це храм Героїв. Тут увіковіченні всі видатні герої, які колись ходили на цій землі.
-    Нічого собі, – з захватом промовив Маклен.
-    Еге ж. 
В середині храм здавався ще більшим. Він був зроблений із мармуру. Стелю підпирали великі колони які були всіяні круглими візерунками, а підлога була така чиста та блискуча, що в ній можна було побачити свій силует. Проте вражаючі були великі статуї,  які стояли рівно один від одної з боків храму.
-    Ова, – сказав Маклен і його відлуння поширилось по всьому храмові. - То це все герої?
-    Так.
-    Але щось їх тут не багато.
-    Гарне зауваження, – промовив Брунгіль. – Розумієш, статус героя дають не кожному, його треба заслужити, це тривалий процес, тому не так і багато героїв.
Маклен ковтнув. Він подумав, можливо Сару влаштує якийсь менший статус, ніж герой.
-    Зрозуміло. А чому тоді всі герої – люди?
-    Хм. Я здається вже говорив, що раніше всі раси були не в дуже добрих стосунках і ось тільки недавно всі почали відновлювати зв’язки. У кожних народів є свої храми з своїми героями, тому їх трохи більше. Якщо ти помітив, там стоїть дві статуї – ельфа та гнома.
-    О, точно. Тепер бачу.
-    Це Злотовлос та Твердолоб. Вони разом з великим героєм Буйтуром, билися проти Повелителя, та принесли мир на цей світ. І як на той час всі раси вже проголосили мир між собою, то було вирішено поставити статуї цих трьох героїв у всіх.
-    То вони втрьох перемогли Повелителя?
-    Ну, технічно його так і не здолали, але так, в теорії, це була таки перемога. А вони допомагали Буйтуру битися з Повелителем. Он його статуя біля них до речі.
Маклен глянув на статую кремезного чоловіка, який був повністю вдягений в обладунки та великим мечем на спині, а в руці він тримав свого шолома.
Очі Маклена загорілися як два костри.
-    Який був ефектний хлопець, - сказав Брунгіль. – На війні я не був, проте мені доводилось побачити його одним оком, на безпечній відстані звісно. Тоді дракони вважалися кровожерливими монстрами. Він випромінював таку силу, таку впевненість і відвагу. А його білі обладунки справляли неймовірне враження. Очевидці з війни говорили, що як з’явивлявся Буйтур, як на сонці блисне його білий обладунок, на серце одразу приходив спокій, а в тілі знову запалювалася кров. Його присутність ніби казала: «Якщо я тут, отже більше нема чого боятись». Найбільше шкодую, що я так з ним і не познайомився. Хоча… на той час він би зі своїми дружками скоріш за все відрубав би мені голову, але хто зна, хто зна, - задумливо та з ноткою суму вів Брунгіль. От би мені познайомитись з ним. Я б нарешті дописав би про нього книгу.
-    Ви пишете книгу?
-    Так, - дракон ніби засяяв. – «Історія героїв» або, «Ті, хто тримали на плечах мир», ще не визначився з назвою, проте половину вже написав, якраз загруз на Буйтурові. Він зробив величезний вклад в наш світ і підтримання мир…
«бла-бла-бла-бла» - чулося в Маклена в голові, яка почала потроху паморочитися від такого потоку інформації. Він одразу закарбував в пам’яті: «не питати про його книгу»
Він глянув ще раз на статую Буйтура. Ще б пак, навіть він знав про нього, будучи в такому забитому селі. Про Буйтура ходило багато казок та легенд. 
Істинний герой… Такому б Сара не відмовила… 
-    Відомий герой… - прошепотів Маклен.
-    Що? – Брунгіль затнув свій монолог, який переріс в ще одну лекцію.
-    То цей герой врятував світ, – Маклен задумався. - Я теж хочу врятувати світ.
-    Тихо, притримай коней, – Брунгіль усміхнувся. – Отож, що я казав… ах, так… Він на сьогодні вважається символом миру. На честь цих трьох героїв влаштували щорічне свято: «День трьох».
 Перший день – це день Буйтура, день мужності, сили та відваги. Цього дня люди влаштовують турніри, поєдинки, змагання та різні конкурси. Другий день – це день Твердолоба, день веселощів та випивки. Цього дня люди пьють вино, проводять святкування та ярмарки. Також це вважається день творчості та театру. 
Третій день – це день Злотовлоса, день гармонії та єдності. Цього дня люди відходять від дня Твердолоба, та насолоджуються природою, та красою цього світу. В цей день ніхто не працює, а просто відпочиває. До речі, в цей день багато молодих пар святкує весілля, бо вважається, що це принесе довге та щасливе життя подружжю. 
-    Ого, – Маклен вдивлявся з цікавістю у три статуї.  - А як вони це зробили? Ну, тобто, це ж все ж таки Повелитель. Я читав, що він має велику силу, від його погляду здригаються гори, а в тілі холоне кров. Його рухи настільки швидкі, що око не встигає за ними, а  ще кажуть, якщо вже він витягне меча, то вже не сховає, доки не проллється чиясь кров. До того ж, Буйтур програв йому, чому тоді Повелитель підписав мирний договір? Що взагалі сталося тоді? Він же міг не зупинятись на цьому.Щось я не розумію. 
Брунгіль почухав макітру.
-    Напевне ніхто не знає. Вирішальну битву ніхто так і не бачив. Злотовлас та Твердолоб після того як їх знайшли, говорили, що Буйтур виступив один – на – один проти Повелителя, та потім від удару Буйтура ущелина завалилася та відрізала його й Повелителя від них. Після того, Повелитель запропонував підписати Мирний договір, так як обидві сторони не мали сил битися, хоч я з цим не згоден, у всіх були ще сили. Також у руці він тримав меча Буйтура та при всіх говорив, що ще не зустрічав такого сильного супротивника і тому він іде прямо зараз через нього. Це вся інформація, яку ми знаємо сьогодні. А що було там між ними, оспівується в піснях, та розказується в легендах. Найвідоміші пісні здається «Кров переможця» та « Відблиск меча»
-    Це дивно. Що такого зробив Буйтур, що змусило Повелителя підписати мирний договір? Невже він був  а ж таким вправним, що здивував Повелителя?
-    Хто зна, – сказав Брунгіль. – Я й сам би хотів це дізнатись. Проте на жаль, правди ми не дізнаємось. І  ця, я не побоюсь цього слова, «велична» битва так і залишиться  таємницею.
Брунгіль глянув на хлопця, та в його запалені очі. 
«От старий дає, – думав Брунгіль. – Невже він і сподівався на таку реакцію?»
-    Хоча, та битва має дуже багато загадок. Наприклад, одну з них я зараз описую в книзі, на яку чомусь ніхто не звернув уваги. Це сам Повелитель. Є в мене така думка, що під час битви ще щось сталося, бо після неї підписав мирний договір зовсім інший Повелитель. Хоч повелителя майже ніхто не бачив, проте певний його опис був і коли я порівняв його з тим, яким описували того Повелителя, вони не сходлись. Можливо ми стали свідками коронації нового повелителя і не помітили цього, проте що було на тій дуелі? Невже був хтось третій, хто скористався шансом і добив пораненого Повелителя? Чи він переміг і Буйтура і Повелителя? Чи може…
«Бла-бла-бла-бла-бла, - продовжувало влітати у вухо Маклена, від чого він нудно закидав голову назад»
Проте його увагу привернуло ще дещо. Його голос, вибив дракона із роздумів.
-    А це хто такий? – запитав Маклен, вказуючи пальцем на центральну статую, яка мала набагато старіший вигляд.
-    А, це Ганадор – перший герой, який переміг першого повелителя.
-    Чекайте, перший герой? Так це ж було ще кілька сотень років тому.
-    Саме так. Це було ще до того як зло и добро отримало свої важливі фігури, а боги «королів» у шахах, – дракон сів на підлогу, натякаючи, що історія буде довгою. - Отже…
Історія почалося вже після того як боги створили життя із глини, багна та іншого, чи ще якось… хоча я трохи відійшов від історії. Все почалося з терезів, звичайних божественних терезів добра і зла, на яких було дві кулі, біла та чорна, дві матерії з яких утворився та існує світ. Цими терезами опікувався один бог – Аекваліс, який стежив за тим, щоб ваги знаходилися постійно в рівновазі. Але одного разу чорна куля переважувала білу ледь не до землі.
В цей час тривала війна, яку не знав ще світ. Темні сили об’єдналися під керівництвом однієї особи. Він відрікся від свого імені, тому його просто називали Повелитель. Хоча ельфи дали йому ім’я, яке потім описувала історія, його прозвали Мал. 
Мал, та його війська захоплювали міста, села та фортеці. Хто не підкорявся його волі, той одразу помирав. Жодна раса не могла впоратися з ним, так як сама воювала один з одним. Так ніхто і не зміг стати пліч-о-пліч,тим самим  прирікши себе. 
Ряди Повелителя стали стрімко поповнюватися: гобліни, тролі, вампіри та інші створіння, яких не приймала жодна з рас, вступали до війська Мала. Тим часом його військо, йшло все далі, а сам Мал оселився за імлистими горами, та став розбудовувати своє темне царство, пізніше це місце увійшло в історію як «Темні землі».
Про те, що Мал за імлистими горами, дізналися люди. Вони вирішили напасти першими, та заскочити його зненацька, проте сил їм відверто бракувало, тому вони шукали союзників. Проте їм ніхто не хотів допомагати, навіть тоді, коли на п’яти наступали «темні» війська. Тому вони вирішили зробити облаву самі. Зібравши всі свої сили які є, вони рушили за імлисті гори. Вже на місці вони помітили, що там майже добудовується величезний палац, повністю з чорних кольорів. Повелитель був всередині. 
Військо рушило в бій, не знаючи, що вони прямували до своєї загибелі. Як виявилося, Мала охороняло кілька величезних загонів, хоча їх було набагато менше ніж все людське військо, проте вирішальну роль грав Повелитель. 
Як каже історія він був сильним чарівником, та дужим воїном. В тій короткій битві люди втрачали свої ряди з шаленою швидкістю, кажуть, що земля була настільки всіяна тілами, що воїни мусили ходити по ним, постійно спотикаючись. 
Зрозумівши, що вони програють, люди стали швидко відступати, тікаючи між горами, відбиваючись від ворога. Мал тим часом почав читати закляття від якого гори почали здвигатися докупи. Він хотів поховати їх живцем разом із згадкою про такий вид як людина. Проте їх врятував один чоловік, його ім’я було Ганадор. Він безстрашно кинувся на Мала, тим самим давши їм час утекти. Вони влаштували битву на смерть, де на превеликий жаль програв  Ганадор. Він був смертельно поранений в бік, проте він зумів поранити Малові око.
-    Невже Ганадор помер!? – наївним голосом сказав Маклен.
-    Та ні. Я ще не розповів тобі все… - Брунгіль роззернувся, біля Маклена скупчився невеличкий натовп – А вам чого?
Люди перезирнулися.
-    Так що було далі? – запитав чоловік.
-    Ганадор справді помер? – запитав хлопчик.
-    Більшість з вас має знати цю історію, – з докором промовив Брунгіль.
-    Та ми знаємо, – заперечив інший чоловік, – проте не так детально, – всі на знак згоди закивали.
-    Кхм, ну добре, тоді слухайте далі…
Військо з величезними втратами зуміло вернутися до дому, тоді там загинула більша половина всіх людей. Новина про поразку людського війська розійшлася повсюди. Мал зумів поселити страх у серцях кожного.
Тим часом, біля гори, з тіла Ганадора маленькими ниточками вивітрювалося життя, він був на межі. Проте він побачив світло, світло яке давало тепло як внутрішньо, так і ззовні. Коли світло розвіялося, перед ним постав сам Аекваліс і він сказав: «Встань» і Ганадор встав, рани з неймовірною швидкістю затяглися, а сили почали наповнювати його як вода русла.
Він сказав: «Ти принесеш на свої плечах мир на цю землю», його голос ніби говорив до всього світу водночас. Ганадор впав на коліна, проте Аекваліс підвів його. Він зняв з своїх плеч плаща, та накинув його на Ганадора, після чого, зник.
Мал теж не сидів склавши руки, він готувався до вирішальної битви. Кузні виробляли броню та зброю, інженери працювали над балістами та катапультами, а ще особливу увагу всі приділяли маленькому замовленню від Мала – це корона, яку сплавили з мечів, древньої магії, та крові найкращих воїнів колись вбитими ним же. 
Після поразки людей, решта зрозуміли, що самі вони не впораються з Малом, тому всі, хоч із відразою, але сіли за стіл переговорів. Проте об’єднуватись так ніхто і не хотів. Королі ледь не билися між собою, кожен хотів увійти в історію, та вести війська під своїми знаменами, але інші не приставали на ці  умови. Кажуть навіть король ельфів Ланкур Смиренний, кинувся на короля гномів Сокола Мідного голіруч, їх довелося довго розбороняти. Можна сказати, що нерви тоді здавали у всіх. Вони були подавлені, налякані, та водночас горді, та дурні.
Проте до зали увірвався невідомий, це був Ганадор, його меч виблискував так ніби тільки-но він зійшов з кузні, а сам він випромінював таку впевненість, якої не було у всіх королів у залі разом узятих. Він звернувся до королів та закликав їх проявити розсудливість, тим більше в такий непростий час. Про його промову також ходять перекази і навіть є пісенька «Лицар біля круглого столу». Так от. Королі проникли словами Ганадора, та в той день підписали угоду, яка змінила хід війни – «Союз круглого столу». Ганадор ставши на коліно, промовив: « Я меч в руках богів, тепер цей меч налажатиме вам».
Після чого, союз зібрав всі сили, які тільки в них були, бо знали, що ця битва вирішальна і рушили на зустріч з уже готовим до бою темним військом.
 Темне військо рухалося як смола, поглинаючи на своєму шляху все, а попереду на виликому троні сидів повелитель Мал, на голові якого виднілася корона. На зустріч йому йшло військо союзу, по переду якого йшов Ганадор. А потім дві хвилі зіткнулися в ударі. Кажуть, що битви жорстокішої, кровопролитнішої ще не бачив світ і до сьогодні. 
Тим часом як війська билися між собою, Ганадор та Повелитель зустрілися знову сам на сам, цього разу вони стали набагато сильніші ніж тоді. Легенди кажуть ніби від ударів їхніх мечів здригалася сама земля.
Корона зробила Мала сильним, проте він так і не зміг перемогти Ганадора вдруге. Ганадор наніс смертельний удар, від якого Мал бездиханно впав на землю. В цей момент, смерть Повелителя відчули всі, тому не маючи свого лідера, «темні війська» відступили, а корона зникла з голови Мала.
Ганадор переможно здійняв меча, та під переможні крики десятків тисяч воїнів, втомлено впав на землю. З того часу він увійшов в історію, як перший герой, який переміг Повелителя. Кінець.