Розділ 7: Університет Брунгіля

 Маклен стояв біля великого входу до університету. Висотою він був, як шість Макленів, які залізли один одному на плечі. Воріт не було, проте на великих колонах були вигравіювані лицарі в обладунках, та дракон який видихає вогонь. Зверху над колонами був напис «університет імені Брунгіля».
Зайшовши на територію університету, він оглянув краєвиди. Скрізь був зелений газон, та фонтани, біля яких сиділи студенти, красиві дороги акуратно викладені з каміння, та фігурні лави. Пройшовши далі, хлопець побачив спеціальний майданчик, де могли тренуватися молоді лицарі. Найдивніші з усього цього виявилися солом`яні опудала, які у Маклена викликали певний дискомфорт. Певно дизайнер чи інший божевільний не надто переймався кінцевим результатом. Особливо викликало дискомфорт ще й те, що одне з опудал просто зістрибнуло із свого місця і попрямувало в невідомому напрямку.
Пролунав характерний «бом – бом – бом», який на мить повернув Маклена назад до школи. де він вивчав тих чортових різаних жаб. Оберт, як він розказував, був ще й хірургом в минулому, тому він намагався крім предметів, навчати учнів як різати жаб та вночі ходити на цвинтар, хоч ніхто й гадки не мав, навіщо. То були одні з гірших днів, четвер. Тоді всі ставали в пару, дружно бралися за руки, брали по лопаті та йшли строєм на цвинтар, це була екскурсія як казав вчитель: «Екскурсія по анатомії» і Маклен досі не розумів, для чого йому ці знання були взагалі. 
Студенти почали швидко сходитись до великого кола, який був виставлений із мармурових колон, та сідати на траву хто куди міг. Хлопець вирішив і собі підійти ближче. В самому колі, стояла велика трибуна, на якій був велетенський, як для людини, кам’яний стіл. Потім почувся тоненький свист, ніби щось велике розрізало небо навпіл, це був – Дракон. Він підлетів до трибуни та сів, здійнявши трохи пилюки та чиїсь капелюхи. Навідмінно від Маклена, який витріщався на дракона з відкритим ротом, якого він в житті не бачив, решта хто там був ніби не помічали його, та продовжували і далі гудіти як бджоли.
Він був не надто великий, проте більший за звичайну людину у кілька разів. Як потім зауважив Маклен, вхід до університети збігалася зі зростом дракона. 
Пан Брунгіль спокійно оглянув всіх присутніх, потім обережно кігтями  взяв із кам’яного столу маленькі окуляри та поклав їх біля носа, навпроти очей. Потім він дістав кігтями маленьку книгу та як професійний ювелір розгорнув її та прокашлявся.
-    А ну позакривайте писки, а то повідкушую голови!
Раптом стало так тихо, що навіть мухи під страхом смерті вирішили полетіти геть.
-    Добре. Сьогодні в нас лекція про…  - дракон перегорнув сторінку. – Дії лицаря під час несподіваної атаки на місто. Отож…
В Маклена було таке відчуття, ніби його ляснули по голові молотом.  Дракон читає лекцію лицарям – студентам!  Звісно, він був готовим до чогось подібного після того як Марін про це йому розповів, але коли ти це бачиш сам, то все якось по іншому. Проте йому треба було з ним  зустрітися обов’язково.
-    … обов’язково потрібно забезпечити містянам безпечний відступ, – не зупиняючись читав Брунгіль. – Хто там щось жує!? В мене добрий слух шановні.
Лекція виявилася на диво цікавою, тому Маклен сів позаду та уважно слухав.

Пролунав «бом – бом – бом». Брунгіль глянув на великий годинник, який був на дзвіниці, та обережно кігтями закрив книгу щоб її не продірявити.
-    На сьогодні все. Не забувайте речі. О, у вівторок в нас іспит з верхової їзди, будь ласка не запізнюйтесь.
-    Пане Брунгіль, – до трибуни підійшов Маклен, та глибоко вдихнув.
-    Слухаю вас, – відповів дракон, знімаючи окуляри. - Ви з якої групи? І не думайте, що я не бачив як ви запізнилися.
-    Та я не студент, я по іншому питанню.
-    По якому саме? Вступити можна навесні, але якщо ви навчалися вже у якомусь університет…
-    Мене до вас прислав пан Марін.
Дракон здивовано глянув на хлопця.
-    Марін!? – радісно проревів він.
-    Саме так, – відповів Маклен, проте на всяк випадок трохи відійшов, побачивши велику пащеку повну гострих зубів.
-    Як давно я не бачив того вусатого пенька! Як він там?
-    Він лісоруб у нашому селищі.
-    Отже лісоруб. Він мені говорив, що хотів би жити в лісі, далеко від людей,  – дракон на мить відсахнувся. – Невже, ти його син!? 
-    Я… - Маклен не встиг вимовити.
-    Та який син, не так вже і давно ми  бачились і він нічого не казав, – говорив сам до себе Брунгіль, повністю ігноруючи Маклена – Хоча він міг це приховати, тоді виходить, що він не покликав мене на христини? Та як він міг!
-    Та не син я, – нарешті Маклен зумів вставити фразу в монолог пана Брунгіля.
Дракон з полегшенням зітхнум.
-    Власне, – продовжив хлопець, – я його учень і Марін…
-    Учень? – дракон підняв лускату брову. – Оце так поворот, Марін взяв собі учня. Раніше він давав всім бажаючим у нього навчатися під зад, а тебе взяв?
-    Ну так. Я…можна сказати я йому набрид, тому він мене взяв. Він сказав, що буде мене навчати, хоча ті вправи важко назвати тренуваннями.
-    Знаєш, Марін завжди казав, що знання це непотріб, якщо їх не відпрацювати на практиці, я з ним абсолютно погоджуюсь. Також його вид навчання був неповторний, особа крутячи пальцем у виска і критикуючи його навчання, сама того не знаючи вже навчалася. Я навіть хотів, щоб він був у мене вчителем. – Дракон згадав, що він з кимось розмовляв.– То ти ж до мене по ділу?
-    Так. Я власне хочу стати героєм.
-    Героєм? – Дракон замислився. – А яким саме?
-    Тобто? – не розуміючи запитання, промовив Маклен.
-    Ну якщо подумати, то в мене тут навчається десь кілька сотень героїв, на їхню думку, і кожен в цьому переконаний. Ми тут навчаємо бути гарним лицарем, проте в молодиків виникає така думка, що коли вони вивчаться,то стануть такими ж героями що а ж страшно. Гора випивки та красиві дівчата, це все чого вони хочуть, – Брунгіль зітхнув, – а справжніми лицарями стають лише кілька десятків. Лицарі, які варті своєї балади або пісні – кілька штук, а героями - одиниці або взагалі ніхто. А яким героєм хочеш бути ти?
-    Власне я…
-    Стоп, – дракон підняв свою правицю, – на це запитання ти відповіси не тут і не сьогодні, а коли прийде час. І відповідь ти даси собі і тільки собі. Зараз ти не готовий дати на це відповідь.
-    Здається я вас зрозумів, – Маклен задумливо дивився кудись в далечінь.
Насправді ж Маклен не дуже то й зрозумів. Він хотів бути героєм і все. Проте чомусь він не хотів це казати Брунгілю, хоч він, як на дракона, був врівноваженіший ніж будь хто інший з людей. 
-    То що від мене потрібно?
-    Я збираюся вступати до гільдії авантюристів і Марін сказав, що ви можете надати мені рекомендації.
-    Рекомендації? Думаю я зможу щось з цим зробити.
-    І ще дещо, – Маклен переминався з ноги на ногу.
-    Так? Говори.
-    Розумієте, мене… можна сказати пограбували, і тепер… в мене немає ні монетки і я…
-    Потрібні гроші так?
Маклен з опущеною головою лише кивнув, ховаючи червоне обличчя.
-    Добре, з цим я теж можу тобі допомогти і не треба соромитись. Завтра у нас день заснування цього університету і тому буде організовано невеличкий бенкет для всіх студентів та персоналу цього закладу, тому мені не завадять зайві руки на кухні. Звісно це не те на що ти розраховував, але всі починають з низів, у цьому потім буде весь смак вершини. То ти згоден?
-    Звісно, мені потрібні хоч якісь гроші щоб за щось зачепитися, – вже прояснішав Маклен.
-    От і добре. Ходімо, я покажу тобі мій університет!
                                                         ***
Дівчина дивилася на свого рятівника чомусь з острахом. По його обличчі нічого не можна було зрозуміти, ніби лицьові м’язи рухались лише тоді коли цього забажає їхній власник. А ще з ним було якось страшнувато, ніби сидиш біля крижини, а ти не взяв куртки. Навіть кафе, в якому вони сиділи, не пом’якшувало ситуації. 
Повелитель сидів навпроти, схрестивши руки та не зводив погляду з дівчини.
-    То… - дівчина затнулася та нервово прокашлялась, – то ви один із тих воїнів, які беруть великі суми за роботу на яку їх не кликали? 
-    Мені не потрібні гроші.
-    Он як, – дівчина з полегшенням зітхнула, поправивши пасма які лізли до обличчя. - То чого ви тоді мене сюди покликали?
-    Я подумав, що людям краще спілкується  в людних місцях ніж біля воза. Згодна?
-    Так, мабуть.
-    Отже, мені потрібно знати все про того Буйтура, про якого ти казала, – порушив тишу Повелитель.
-    Про Буйтура? Так ,про нього всі знають, у кожному місті.
-    Я, можна сказати, з далеку, – сказав таким тоном Повелитель, говорячи, що не треба про це копати глибше.
-    Он як. Ну, з чого почати…
-    Вибачте, чогось бажаєте? – запитав фігурний чоловік, з маленькими гачкуватими вусами.
Повелитель обдарував його лютим поглядом, від якого чоловік раптом захотів продати своє кафе та поїхати як най далі з міста.
-    Принесіть їй… - Повелитель задумався, – що тут можна пити?
-    Е… мабуть напої?
-    Напої? Тоді принеси тих напоїв.
-    Д…добре.
Власник кафе так і не наважився спитати кількість напоїв, та які саме напої потрібні. Тому чухаючи голову, він побрів на кухню.
-    Я слухаю, – промовив Повелитель, повернувши голову до дівчини як коршун.
-    Ну… ви ж чули про війну, вісімдесят років тому?
-    Щось таке пригадую.
-    Так от, Буйтур бився з самим Повелителем, та добився від нього укласти договір про мир, правда ціною свого життя. Хоча сам двобій так ніхто і не бачив, лише боги знають правду. А цей меч, копія якого зараз у вас, це меч яким володів Буйтур…
«Копія… - думав Повелитель. – Навряд чи це копія. Якщо це меч Буйтура, то звідки він у мене? Я не пам’ятаю, де його взяв. Хоча… здається… я його десь підібрав, так, тепер я пам’ятаю. Я знайшов його на землі. Він просто валявся там. Проте… хто ж я?»
-    …після того, – продовжила дівчина, – на його честь у кожному місті було встановлено пам’ятник. Також його велику скульптуру було встановлено в храм героїв, і хоч тіла так і не знайшли, його могила зараз знаходиться біля храму серед решти великих героїв. І після цього в світі запанував мир, який люди охрестили « Мирний день, мирного століття» або « Століття спокою», хоча назв було багато: « Рік спокою», «Два роки спокою», «Три роки спокою» і так далі, тому і дали перевагу першій назві.
-    Ось ваші напої, – чоловік приніс велику тацю з багатьма напоями.
-    Дякую, – промовила дівчина. – Який ви будете?
-    Не потрібно. Це все, що ти знаєш?
-    Так, це все. Родичів у нього немає, так що все інше знав лише сам Буйтур. Можливо, почитайте про нього більше в бібліотеці.
-    Зрозуміло, – Повелитель дістав три золотих монети, – тримай.
Дівчина витріщилась на монети.
-    Це всього лиш за розмову?
-    Так.
-    Так почекайте, ви ж мене врятували і я вам за це віддячила, не потрібно.
-    Гроші потрібні всім, – встаючи говорив Повелитель. – І не потрібно прикриватися.
Повелитель дістав ще одну монету та кинув на стіл для офіціанта.
-    Чекайте, а як вас хоч звуть?
-    Повел… Саландрит, пан Саландрит.
-    А мене… Тіна, – говорила вслід Панові Саландриту дівчина.
-    О, золота монета? Він ще й дав чайові, – промовив власник кафе здивовано.
                                                              ***
Пан Брунгіль виявився великим фанатом своєї роботи. Цілих дві години він розповідав про університет. Тепер Маклен знав поіменно двадцятеро відмінників, всіх викладачів, перелік предметів та всі місця де треба було б підмастити цементом.
-    Скажіть, пане Брунгіль, – сказав Маклен, щоб хоч якось розірвати цю нудну лекцію про університет.
-    Так?
-    Будучи малим, я читав, що дракони – це сильні, кровожерливі істоти, які постійно руйнують села, та викрадають молодих дівчат. Без образ. Як тоді так сталося, що ви стали ДЕКАНОМ! цього університету.
-    Хм. Добре, ходімо до мого кабінету, я тобі все розповім. Це довга та цікава історія.
-    Кабінету? Так а як…
-    Ти думаєш чому університет такий великий, – дракон нагнувся до Маклена, що той аж здригнувся. – Правду кажучи це тому, щоб я міг скрізь пролізти, а кабінет ще більший.  Хоча можна було б і по іншому зробити, хоча… ай, іншим разом. Ходімо.
Пройшовши великими коридорами, вони попрямували до великих кованих дверей. Цікаво, що в цих дверях було вставлено менші двері, певно тому, що людям важче відчиняти великі. Біля них стояла жінка з стопкою паперів.
-    Пане Брунгіль, – промовила жінка, поправляючи окуляри,– вам лист, та ось ці папери, які треба підписати.
-    Дякую Вайлет. І будь ласка, принесіть мені та моєму гостю чаю.
-    Буде зроблено.
Брунгіль відчинив двері, та пригинаючись ввійшов в середину.
-    Прошу, заходь. 
-    Я так розумію ваш університет досить популярний, якщо ви можите собі найняти помічника.
-    Хе-хе, можливо. Тільки не зважай на двері, це максимально великі двері які можна поставити, тому трошки не співпадають пропорції.
-    Та нічого, у вас і так красиво.
-    Дякую, – Брунгіль кинув папери на стіл. – Будь ласка сідай.
Маклен сів у м’яке крісло.
Кабінет Брунгіля виглядав так, ніби алхімік проводячи експерименти, випадково розбив ампулу із збільшувальним зіллям і воно розбризкалось в деяких місцях.
Брунгіль сів навпроти Маклена на великий килим, хоча це був не суцільний килим, а складений з декількох килимів в один.
-    Я буду сидіти тут, так як крісла, або хоча б стільчика таких розмірів буде зробити важко, та дорого, та й не втримає він мене.
-    Та нічого, я все розумію.
В двері постукали, після чого менші двері прочинилися і в кабінет увійшла Вайлет з чаєм та передала її Маклену.
-    Дякую, – сказав Маклен, швидко забираючи чашку.
Потім Вайлет вийшла за двері та повернулася з візком, на якому було велике відро.
-    Дякую Вайлет, – забираючи відро, промовив Брунгіль.
-    Два черпака цукру як завжди.
-    Дуже добре, можеш іти.
-    До побаченя пане Брунгіль, – сказала Вайлет та зачинила двері.
Брунгіль прокашлявся та сьорбнув.
-    Що ж, якщо ти не проти, то я почну свою історію. В книжках багато чого пишуть про драконів, хоча як кажуть, в кожній легенді є доля правди. Колись, дракони і справді були кровожерливими вбивцями, та руйначі міст та селищ, хоча як ти міг помітити, що з таким підходом, не багато драконів змогли дожити до пенсії. Постійно хтось хотів почухати мечем їхню шию.
-    Мабуть так. А скільки зараз драконів?
-    Одиниці. Тепер ті дракони, що залишилися намагаються жити по новому. Хтось стає великим мудрецем, на великій горі де цвіте самотня вишня, дехто впадає в сон щоб обдумати сенс життя та таємницю світобудови, – дракон почухав потилицю,– ну а дехто якісь хобі має, там… ну я не знаю, мабуть щось колекціонують. А взагалі дракони намагаються не потрапляти людям на очі.
-    Так, а що сталося з вами? Марін розказував як ви познайомилися.
-    То він вже розказував? Що ж, тоді буде легше тобі зрозуміти решту. Коли сталися ті події з принцесою, я поговорив  з Маріном і після кількох діжок вина ми зрозуміли,  що нам немає більше що робити. Життя тоді втратило сенс. Тоді я пригадую як Марін жартома сказав мені: « То може давай уроки лицарям. Уявляєш, дракон розказує як боротися з драконом, ха-ха-ха». Тоді ми сміялися. Але пізніше мене осяяла думка. Це була цікава ідея. Тож я взяв все своє золото,  та вирушив на пошуки. І в той час місто Сотх привернуло мою увагу, мабуть тому, що це місто було столицею Рісеша та першим об’єднаним містом.
-    Об’єднане місто?
-    Так. До війни всі раси були,так сказати, не дуже дружніми. Кожна раса жила в своїх країнах і жоден з них не потикався без вагомої причини не потикався до іншого, лише в ділових справах. І після війни, лідери всіх рас хотіли вирішити цю проблему, тому вони вигадали поселити всіх разом, щоб зблизити і перейти на вищий рівень миру. Проте як бачиш, такий хід виявився надто незвичним для всіх. Але що поробиш, – дракон відпив. – Так от. Тоді я собі подумав, що в такому місті вже й дракон з такими ідеями не буде дуже дивним, ну хоча б трішечки. Ти мабуть уявляєш яке обличчя було у правителя міста, коли дракон попросив дозволу на будівництво університету?
-    Чому саме університет?
-    Це єдине що спало мені на думку, та й лише цим я міг би зайнятися. Ні музикант, ні купець. Всі ці заняття вимагали зовсім інших характеристик ніж були у мене. І знаєш, це було набагато краще, ніж сидіти в пустому замку на купі золота. Потім були важкі роки, у новий університет ніхто не хотів вступати, викладачі боялися влаштовуватись на роботу, жителі міста проводили страйки, хоча камінням у мене не кидали, та майна не псували, мабуть ніхто не хотів буди  просмаженим. Місцеві газети писали неправду, буцімто студента за погану поведінку було роздерто, або за нездачу екзаменів, студенти піддавались з’їданню. О, вечоріє, – Брунгіль глянув у вікно, потім нахилився до каміну, кинув кілька розрубаних колод, та легенько дихнув вогнем.
Вогонь освітив весь кабінет. Маклену стало тепліше та якось затишніше, коли світло від полум’я падало на нього. Брунгіль сидів поряд біля каміну.
-      Щоб скласти гарне враження, та показати свою безневинність, – продовжив він, -  я особисто ходив до кожної родини та запрошував дітей до університету. Це була тоді моя помилка, деякі батьки викликали варту, або репетували на все місто, бачачи на порозі дракона, який стукає у двері.  Мені доводилося спонсорувати якісь заходи, аби люди краще мене сприймали, проте золото скінчилося, більшість пішло на будівництво, тому я мусив хоч десь підробляти, хоча як ти зрозумів ніхто не хотів брати на роботу дракона. Проте мені пощастило, що деякі ковалі зверталися, аби я своїм вогнем загартовував їхні мечі та обладунки, хоча грошей тоді ледве вистачало на їжу, а потім мені пощастило працювати на полях. Я був корисніший за сотню коней. По околицях міста я з’являвся рідко, бо тепер навіть оголошення про мене висіло на дошці завдань в гільдії авантюристів, і за мою голову можна було отримати тисячу золотих монет!  Мені доводилося тікати, та відбиватися від деяких авантюристів, проте я нікого не вбивав, та навіть не калічив, тоді б це назавжди порушило і так слабку репутацію. Добре, що хоч авантюристи високих рангів не чіпали мене. І тоді на поміч мені прийшов мій друг Марін. На тей час він був досить відомим героєм, тому він став мені допомагати з університетом, та заохочувати дітей вступати саме сюди. Потім він переконав гільдію, що від мене немає загрози, та поручився за мене.
Батьки  дослухалися до нього та стали, хоч із острахом, віддавати дітей до мого університету. Мені навіть доводилося запрошувати всіх батьків, аби ті могли на власні очі бачити навчальний процес. Після того, навіть дорослі почали вступати до мене. До того ж, у моєму університеті міг навчатися кожен, хто міг платити та мав руки та ноги.  Мені почали довіряти. І після того, діло пішло з мертвої точки. 
І так, університет став популярним не тільки в Сотху, а й в інших містах. Так ще й якщо ти навчався в університеті імені Брунгіля, вважай, що рядовим лицарем до старості працювати ти не будеш. Це було престижно. Ось і моя історія. Було важко, проти мене були всі, лише Марін мене підтримував, проте я не здавався та йшов до своєї мети і ось я тепер сиджу в кабінеті, гріюся біля каміну, люди не тікають від мене з криками:«Дракон!». Це тобі буде хороший приклад.
-    Це неймовірно. Кожен би на вашому місті би здався а ви… – Маклен позіхнув, – а ви все пройшли.
-    Я бачу ти стомився. Можеш залишитись тут. Все одно тобі нікуди йти.
-    Дякую вам, а то мені б не хотілося спати в конюшні.
-    Хех, це точно. Можеш лягти на тому дивані, він малуватий проте це хоч щось. А я ще трохи посиджу, потрібно папери підписати, знаєш, яка Вайлет буває роздратована, коли я не виконаю свою роботу, вона ніби не бачить що перед нею дракон.
Світло від каміна гралося в кабінеті та танцювало на Макленовому обличчі, від чого він накривався своїм плащем.
Брунгіль сидів перед столом та підписував папери. З його великими лапами було те ще випробуванням вправлятися з цими клятими малими паперами та пером. 
Закінчивши, Брунгіль глянув на листа та здивувався, воно було від Маріна. Він  обережно відкрив конверта кігтем та дістав листа, на ньому було написано:
Привіт старий друже. Радий знову тобі написати після року мовчання. Вибач що так пізно, потрібно було облаштуватися на новому місті. Сподіваюся твоя справа йде добре, хоча я впевнений, що це саме так. В мене нічого нового, спокійно живу в лісі, маю невеличку хатину, та займаюсь з деревом, так як я тобі говорив у замку. Здається тут я відчуваю себе вільним, нікому нічого не винен, нікого не треба рятувати. Хоча думаю, мій учень тобі про мене трохи розповів. Знаю – знаю, в мене є учень. Сподіваюся він дістався до тебе живим та цілим, бо він  навіть міста ще не бачив. 
Хочу попрости тебе, щоб ти там трохи йому допоміг, з гільдією авантюристів. Скажу тобі, хлопець перспективний, хоча дуже сором’язливий та наївний. Але щось в ньому таке є, я це помітив, його просто потрібно спрямувати в потрібному напрямку, хто знає, можливо навіть героєм стане. Тому дуже тебе прошу допомогти з цим. До речі, можеш ще йому показати той храм героїв, нехай хлопець трохи набереться того духу, та наснаги.  
Приїзди до мене в гості, буде цікаво послухати тебе. Я вже приготував  кілька діжок гномського вина, якщо ти розумієш про що я. Тобі буде швидше дістатися до мене ніж мені до тебе. Що ж, всіх благ тобі.                                                                         Марін.
P.S До того ж я тебе прошу зробити щось із моєю статуєю, майстри зробили мені геть не того носа, він наче кілок якийсь, то геть не мій ніс. Розраховую на тебе.
Брунгіль глянув на сплячого Маклена. 
-    Якщо ти в ньому щось помітив Маріне… Цікаво.