Розділ 4: Конференція, або рада генералів

В палаці Повелителя проходили останні приготування. Вперше за кілька десятків років, буде проходити друга за рахунком конференція, після підписання  Мирного договору. Першу конференцію Повелитель пам’ятав дуже добре, це була нудна кілька годинна мовчанка де генерали різних частин території, підконтрольних Повелителю, навіть не знали про що можна говорити, так як раніше, до мирного дговору,  питання конференцій були одні: як захопити більше, та як розбити ворога.
«Хоч би який герой прийшов, - думав про себе Повелитель»
В залі для переговорів Руфус все підготував. Навіть сервіз протерли від пилюки на випадок, якщо хтось захоче їсти. 
За такої події, Руфус та вся прислуга повинна була носити метелики. Руфус постійно відчував дискомфорт, так як він заважав крутити головою.
Включаючи Гоара , то всього генералів було четверо (хоча раніше їх було більше), які правили своїми володіннями, відповідали за певні обов’язки і доправку мирних податків до палацу Повелителя. Говорячи про «певні обов’язки», можна сказати, що в цей час ніхто їх і не виконував. Всі займались виключно другим пунктом і керували тільки своїми володіннями.
Ворота в залу прочинилися і всередину почали заходити генерали. Руфус панічними жестами попросив прислугу покинути приміщення, а сам підбіг ближче і низько вклонився.
-    Раді вітати вас в палаці Повелителя, будь ласка займайте  вільні місця. Не займайте трону, це для повелителя, місць усім вистачить, – Руфус поглянув на троля, який сперечався з іншими генералами. -  Шановний генерале Зубодер, будь ласка не розмахуйте своєю дубиною, дотримуйтесь певних правил, – та його ніхто не слухав.
В залі спричинилась штовханина, через право сидіти, як найближче біля Повелителя. Генерали ладні були спричинити бійку. Руфус не міг нічого вдіяти, так як не мав повноважень наказувати їм.
Руфус відчув чиюсь присутність за спиною.
-    Ох, пане Гоар, це ви, – гоблін нервово розвернувся і швидко вклонився.
-    Що тут таке Руфусе? – Гоар був явно не в гуморі.
-    В генералів виник невеличкий конфлікт, через місця.
-    Зрозуміло, – Гоар ступив ще кілька кроків і стукнув посохом по мармуру. – Шановні, ведіть себе гідно в замку нашого Повелителя і  займайте свої місця, – Гоар скорчив таку гримасу з під свого каптура, що всі слухняно сіли. 
Гоар зайняв місце біля трону Повелителя. 
-    Шановний пане Гоар, що накажете? – Руфус підбіг рівняючи метелика.
-    Запрошуй Повелителя, всі на місці.
-    Так пане,уже біжу.
Через кілька хвилин, величезні двері в залі відчинилися. У них стояв Повелитель, а за спини виглядав Руфус. Приміщення покрила моторошна тиша. Повелитель повільно та впевнено йшов до свого місця, моторошна ніби смола аура виходила з нього. Всі присутні супроводжували його поглядом.  Руфус, ледь не надірвавши спини відвинув трон, та дочекавшись на Повелителя, обережно підвинув його до столу та відхекувався. Повелитель поклав руки на підлокітники та став дивитись ніби в пустоту. Можна подумати що він думав над порядком денним, чи тим, як підготувати війська, чи які питання розкрити на конференції, або ж над тактикою нападу на інші землі. Проте насправді ж він думав, чи полив він свої Незабудки.
Гоар піднявся зі свого місця.
-    Як «права рука» Повелителя, я оголошую нашу конференцію відкриту, – сказавши, Гоар сів.  
-    Тоді, можна перше слово буде моїм? – зза столу озвався на вигляд старий чоловік, хоча це твердження було б не вірне, скоріше як вялене м'ясо. - Хто не знає, я відрекомендуюсь ще раз, Граф Безсмертний. Повелителю, я глибоко занепокоєний нашим становищем. Я живу вже близько семиста років, але лише за ці декілька десятків років я відчуваю це нестерпне почуття – нудьгу, – всі присутні закивали у відповідь. – Я перші двадцять років просто припадав пилюкою на троні без жодного руху. Єдиним моїм заняттям, було постійне переховування скрині з голкою, хоча зараз я її використовую щоб покласти на неї ноги, так як вбити мене ніхто навіть не збирається.
Граф безсмертний був справді таки, безсмертним. Його життя знаходилося в голці, тому він її дуже охороняв, але за такий довгий прожитий термін, навіть життя в скрині стає просто скринею, на якій можна і ноги покласти  і щось нею підперти. Колись навіть в замку була така чутка, буцімто один із кравців переплутав скрині і замість простої голки, взяв Графову. Так, під час шиття, Безсмертного весь день ковбасило, ніби душу прокрутили через жорна.
-    Дозвольте відрекомендуватися – Зубодер, – сказав  зза столу великий троль. – Вперше мої кузні та печі зупинили свою роботу, а в них ще ніколи не згасав вогонь. Я постачаю для армії озброєння та броню, та навіщо вона, коли ніхто не воює.
Зубодер був наймоднішим серед генералів. Він вважав що статус повинен підкреслюватись стилем. Його тіло прикрашала велика хутряна мантія. На пальцях були персні з дорогоцінним камінням, та що там, навіть його дубинка була оздоблена золотом та коштовним камінням.
-    Мотрона Скотинівна, – сказала стара жінка. – Наша армія збільшилась до велетенських розмірів, проте вона атрофується без бою. Вони сплять майже весь день. До того ж без набігів в нас зменшилось кількість ресурсів. Так ще й деякі поселення перестали платити мирний податок. 
-    Може вони тей… забули, – зазначив Зубодер.
Мотрона глянула на нього, так ніби він не був особистістю.
-    Потрібно діяти, напасти доки наші вороги нічого не підозрюють.
Мотрона була хоч не єдиною, проте старшою в плані фізичному серед всіх. Так  дивно було те, що вона була простою собі людиною, і більше нічого, без магії, проклять, та різних наворотів. Вона мала лише звичайний артрит, це була її єдина здібність. Постає питання як проста бабця сиділа поруч з генералами темряви. Стати генералом не так уже й важко, набагато складніше покинути цей пост. 
Кажуть, Мотрона майже все життя була директоркою найбільшої у місці школи для джентельменів, де займалася перевихованням розбещених батьківськими грошима підлітків. Роки змінили її характер до непізнаваності, так, що вона змогла завербувати до себе банду розбійників. Вона розробила цілу низку банд в багатьох містах. Члени банди між собою її називали « Бий по пальцях» або «Директорка». А згодом до неї почали приєднуватись різні створіння та монстри. Після чого на неї звернули увагу на темних землях. Проте не треба не дооцінювати цю стару. Решта генералів побоюються її. Вона випромінює майже таку ауру як у Повелителя, а її кіт, який сидить постійно на її шиї, виглядає так ніби він має лише одне життя і то навіть те потріпане, проте його погляд страшніший ніж у Мотрони. Стає лячно від такої компанії.
-    Лазуровий король ваше темносте, – зза столу озвався ще один генерал. – Моє військо скелетів теж не задоволене умовами мирного договору. Тереторії, на які нам дозволили нападати, дуже малі. Я навіть став забувати, ту картину палаючого села, – на мить король поринув у спогади, а його щелепа відкрилася. – Так от, коли вже, як вимагає не записане правило, порушиться мирний договір?
Лазурний король був найсильнішим із всіх генералів, це звісно не офіційні дані. Це вирішили слуги темряви, опираючись лише на його характер, відсутність стилю,  вміння хвацько вимахувати мечем, та непогані магічні здібності. Ніколи генерали не билися між собою, рейтинг було складено на «око». Також,  друге почесне місце як не дивно зайняла Мотрона Скотинівна.
Як вже всі здогадалися, Лазурний король був скелетом, хоча він не був таким простим ходячим каркасом з кісток як можна подумати. Його сила полягала у тому, що він підкорив собі магію синього полум’я. Воно було сильніше за просте полум’я і в декілька разів гарячіше. Воно настільки з ним поєдналося, що в нього була навіть полум’яна синя борода, яка проти всіх законів фізики, проте цілком допустима по правилам магії, могла горіти вниз.
Повелитель нарешті повернувся розумом до генералів.         
-    Взагалі то, я не збирався його порушувати, – Повелитель нехотя відповів.
-    Тобто?  - погладжуючи вогняну бороду, відповів скелет.
-    У минулій війні, я зрозумів, що немає сенсу воювати і втрачати свої сили. Добро завжди перемагає, чим сильніше заганяєш його в кут, тим несамовитіше воно відбивається. Тож краще, коли всі залишилися при своєму.
-    Як це? – з подивом відповів Лазурний король. – А як же кров наших ворогів? Як же розширення територій, в кінці – кінців? Як же наші традиції : спалення сіл, викрадення незайманих дівиць і всі інші штуки які ми робимо?
-    О, викрадення незайманих дівиць, то моя найулюбленіша частина, – з захватом сказав Граф Безсмертний. 
-    Чому саме незаймані дівиці, чому не можна взяти  простих дівиць? – з цікавістю запитав Зубодер.
-    Навіть не уявляю, всі чомусь викрадали саме незайманих. Може боялися, бо в інших могли б бути прекрасні принци, які були досить імпульсивні, та мали дуже гострі мечі. А може вони були самотні.
Всі генерали стали згадувати старі добрі часи війн, та методи як правильно загарбувати села, та штурмувати міста.  
Повелитель був злий, хоч не міг відчувати її, скоріше в нього була пам'ять про злість.
-    Повелителю, – раптом промовив Гоар,так гучно, що ніби натякаючи решті: «стуліть  пельки, бо ви пошкодуєте», на що всі притихли, - може саме час вже й справді відновити нашу активність. Добро можна сказати спить, так ще й з відчиненими дверима. Герої вже почали вироджуватися, а ті хто зве себе цим статусом, просто має достатньо грошей щоб цей статус купити. Моя розвідка доповіла…
-    Не зрозумів? – Повелитель раптом повернувся, його погляд з під шолома був настільки пронизливим, що Гоар мусив відвести очі. – Ти не дотримався мого наказу і відправив розвідку, так ще й без мого відома? Можливо мені варто нагадати тобі твої обов’язки?
-    Ваше темносте не подумайте… – Гоар зрозумів, що бовкнув зайвого, Повелителя він і справді не любив за його специфічне правління, та провертав різні справи за його спиною, але злити його він не хотів, так як він розумів, що Повелитель є навіть сильнішим за попереднього, і в його плани не входило бути стертим в порох, – …я робив це виключно на благо ваших інтересів, я переймався чи бодай наші супротивники не готують напад, – і далі намагався брехати Гоар.
-    Я хочу сказати для всіх! – Повелитель бахнув кулаком по столу. – Я тут головний і я приймаю рішення! Ви мої радники, але остаточне рішення за мною. Якщо комусь не подобається моє рішення, – аура повелителя збільшилася і здавалося, ніби в неї з’являлися зловісні усмішки. – Або кидайте мені виклик, або стуліться назавжди!
Запала така тиша, що можна було почути, як падають пилинки, та як мурчить кіт Мотрони. Генерали разом нервово ковтнули.
-    Ну? – зловіщий погляд Повелителя пронизував усіх в цій залі, хоч він дивився на всіх, здавалося, що він дивиться на кожного в один момент. Руфус від стресу впав на підлогу. – На цьому можна…
-    Я кидаю тобі виклик.
Всі присутні глянули у бік скелета. Лазуровий король стояв без жодного страху. Борода нетерпляче вібрувала від майбутньої битви. 
Усмішка розпливалася по обличчі Гоара.
-    Твоє право, – Повелитель повільно встав. – Руфусе, неси сюди мого меча.