Розділ 3: Тренування

У лісі лунали ритмічні стуки.  Спітніла одежа Маклена вказувала на рівень його стомленості. І ось ще один супротивник на ім’я сосна з тріском впала до долу.
-    Вже краще Маклене, – відповів Марін несучи на плечах здоровенні колоди, які могли б запросто його розчавити. – Бачиш, минуло лише два тижні, а ти вже рубаєш за день більше одного дерева.
-    Дякую, – відповів Маклен підходячи до нового супротивника. – Але Марін, скажіть коли вже ви почнете мене вчити по справжньому? Це звісно, добре, що я вчуся витривалості  та допомагаю вам в роботі але…
-    По справжньому кажеш… – Марін задумався. – Ти ще не готовий. 
-    Як це? А як же… а як же тренування? Вони ж для того й треба щоб я став готовий.
Марін стояв непорушно і не зводив очей з Маклена, ніби вивчав його.
-    Що ж гаразд, – Марін кинув колоди на землю та сів на пеньок. – Присядь. Отже, ти хочеш справжніх тренувань, але штука втім, що ти поки що не готовий до них. 
-    Але я готовий! – з усією рішучістю промовив Маклен. 
-    Ну що ж. Ти не помітив, проте з першого ж дня я давав тобі тренування.
-    Як це? – здивовано промовив Маклен. – Ви просто змусили мене дерева рубати.
-    Саме так. 
-    І яке ж це тренування?
-    Пам’ятаєш як ти рубав перше своє дерево? Як довго ти його рубав, як невпевнено тримав сокиру, які нерівні та неглибокі були удари, ох, а як боліли руки,  в перші дні мабуть і спати було важко так вони нили. Так?
Маклен здивовано дивився на Маріна і згадував свої перші дні у нього.
-    Так, – продовжив Марін. – Це було необхідно, щоб ти часом… - він засміявся, - не вмер від звичайних віджимань.
-    Від…жимань?
-    О-о-о-о так, віджимання, прес, крос, тренування на реакцію. Чесно кажучи, я не навчу тебе вправлятися з мечем, бо я не вмію. Весь час я покладався на силу вогню та кулаки, тому все що я тобі дам, це гарну підготовку та деякі бойові навички. Тому… – він встав та взяв на плече колоду. – Можеш іти додому і раджу відпочити, бо завтра буде видно готовий ти до справжнього тренування чи ні.
-    І що ж ми будемо робити? – запитав Маклен так, ніби  людина, яка знає що в подвірї є страшний пес, проте не знає, що він сьогодні не прив’язаний. 
-    Хех, це сюрприз. Але дам підказку, завтра…будь уважний. До завтра! – підспівуючи щось собі під ніс, Марін пішов. 
Маклен залишився сидіти на пеньку та ще й сидіти так, як часто говорив його сусід: «Як в сливах».

Маклен за весь час коли він тренувався у Маріна зрозумів, що коли він щось каже, то він це каже дуже серйозно. Він це зрозумів, коли прийшовши до хижки ледь встиг відхилитись від сокири, яка крутячись летіла на нього.
-    Поганенько. Як би кинув сильніше, то розпався б на двох, – сказав Марін.
Маклен взявся за груди та важко дихав.
-    Ви збожеволіли!?
-    Коли вийдеш в реальний світ, то в тебе і не таке летіти буде. Ти маєш бути готовим. А тепер двадцять разів віджатись.
-    Що?
-    На землю!
Маклен впав руками на траву та почав віджиматись.
-    Що тут… відбувається? – уривками говорив він, віджимаючись.
-    В нас мало часу, тому я дам тобі швидкий курс в герої. Не втечеш - щось буде з тебе.
Маклен глянув з під низу на Маріна. Він злякався, його лице було зловіще. Ніби він знову загорівся.
Наступні тижні були для Маклена пеклом на землі. Постійні силові вправи, рубання по кілька дерев, плавання проти течії і це все в один день.
Одне з важчих тренувань проводилось кілька разів на тиждень. Марін назвав це грою в «Квача», хоча там мало що нагадувало це, хіба що тебе переслідує страшний  вусатий чоловік з запаленими вогниками в очах і кожного разу, як він тебе дожене, то ти маєш ще й з ним битись. Так, Марін обіцяв навчити ближнього бою, проте він говорив, що навчання краще одразу на практиці, і тому, Маклен був майже постійно побитий. Проте успіхи були, він став краще ховати голову під руками. Пізніше, він навіть почав махати кулаками, проте Марін іноді забував що він тренує, а не б’ється по справжньому, тоді Маклену навіть не допомагали його нові методи захисту.
Іноді, Маклену здавалося, що Марін спеціально його так лупцює, щоб той здався і пішов до дому, проте Маклен вирішив, що якщо він зараз піде, то його вважай, просто так побили. З цим він був незгоден. 
Проте зараз не до цього. Зараз Маклен мчав лісом та вдаряючись об гілки намагався втекти від Маріна. Це було тренування на виносливість та маневреність. Проте Маклен мчав тому, що ззаду чувся сміх Маріна. Це додавало мурашок на шкіру.
-    Я тебе бачуууу, ха-ха-ха!
-    О, боги! Він збожеволів! – Маклен додав темпу.
Позаду почав виднітися картуз. Марін був близько.
Маклен вирячився та звернув вліво. Пробігши ще кілька метрів, Маклен обернувся. Маріна позаду не було.
По тілу пробігли знову мурашки. З боку, між кущами він побачив силует. Повільно він почав наближатись. 
-    Знайшов! – крикнув Марін та стрибнув.
Ледь не навернувшись, Маклен гребнув ногою та ледь увернувшись від руки Маріна розвернувся в іншу сторону.
-    Ага, вже краще!  - крикнув Марін по заду. – Проте я вже йду по тебе!
Голос позаду стих.
Маклен обернувся щоб глянути, як спереду вискочив Марін та викинув вперед кулак. Маклен стулив руки та прийняв удар.
-    Гарно, тепер ось спробуй це! – Марін вдарив зліва.
Відбивши удар, Маклен вдарив у відповідь, проте Марін пригнувшись, крутнувсь на нозі, а іншою збив Маклена з ніг. Хлопець покотився вбік та піднявся. Марін не відступав. Маклен відбивав все що міг. Супротивик відкрився, Маклен не міг втратити шансу, пустивши кулак вперед, він націлився в голову. Марін вхопив руку та крутнувшись перекинув через спину Маклена. Той хлюпнувся на траву.
-    Ха, цього разу трохи краще.
-    Ах, дякую… - сказав ледь Маклен. – Здається в мене щось хруснуло.
-    Чудово. Один заплив у річці і можеш відпочити.
Маклен скривився. 
-    А може не треба?
-    Треба-треба. Вперед і з піснею.
-    Він…він мене вб’є…
***
Книга не збрехала. Квітка і справді стала почувати себе краще. Вона готувалася знову забуяти.
Повелитель дивився з величезним подивом на це створіння. Він хотів дізнатись, чому ця рослина змушує його почуватися, ніби дерево, якого точить великий короїд. Ця рослина здавалася такою…знайомою.  
Голос Руфуса повернув його з думок.
-    Повелителю. Ви не спите?
-    Що за дурне питання? – гаркнув Повелитель.
-    Ой. Вибачте. Це нагальна справа.
-    Кажи вже.
-    Ем. Повелителю. Буде краще якщо я не буду кричати через двері.
-    Чекай мене там, – Повелитель поклав квітку, на вікно, потім вийшов з покоїв. – Чого ти хотів Руфусе? Якщо це не важливо то я тобі…
-    Ну, цей… як його, – Руфус ковтнув. – Тут у вас має пройти конференція.
-    Яка конференція ?
-    Це вже вирішиться на самій конференції. Всі генерали з Темних земель приїдуть, тим більше в такий… мирний час.
-    А. так. Молодець Руфусе. Відсилай всім листи. Комференція пройде завтра о півночі.
-    Завтра о півночі?
-    Так, – промовив голосом, ніби ехом з криниці, Повелитель.
-    Але ж, ваше темносте. Дорога не близька, генерали не зможуть прибути вчасно.
-    Ти не зрозумів мого наказу? – сердито вимовив Повелитель. Весь його погляд кричав про те, що краще більше не питати, бо падати до низу з вікна було далеченько.
-    А? Так, біжу мій повелителю, – перечіплюючись, гоблін побіг.
     ***
У підземеллі, на щось подібне до трона, сидів Гоар. Права рука темряви слухала доповідь горгульїв. Лице було неймовірно задоволене, хоч його не було видно під каптуром.
-    Так от, цей во, – головний з загону горгуль намагався скласти до купи свою доповідь, проте з кам’яною головою та відсутності словникового запасу, це було досить важко, – ми літали містами, селами і цими, як його…
-    Королівствами, – прошепотів один із загону.
-    О так, королівствами. 
-    Це зрозуміло, – Гоар вмостився краще в троні, – ви кажіть мені про стан війська, продовольства, багацтва. Ну?
-    Продо…Шо?
-    Ну припаси, - гаркнув Гоар.
-    Ааааа. Припасів багато, їжі багато, міста великі, навіть дуже.
-    Та невже?
-    О так. Ми так нажерлися…Кхм, – Камяноголовий кашлянув. – Всього багато. Міста стали дуже…
-    Розвиненими, - прошепотів хтось з натовпу.
-    Розвиненими, так.
-    А як там з військами та героями?
-    Є в них якась школа, там вчаться. Їх називають… гвардія. І так в усіх містах. Та якісь вони худі та слабкі. Є ці, як його…ю…юніверситети для героїв та лицарів. Але там не вчать. Більшість героїв гірші за дерево, нічого не вміють.
-    Справді? – Гоар погладжував підборідок.
-    Так. Та за весь час героїв ми не помітили. Хоча деякі себе називали ними, коли випивали цілу бочку пива. Хоча деякі справді були вмілі, проте їх небагато.
-    «Невже так погано, - думав Гоар» – Що ще?
-    Та ніби ні чого. Ніхто не готується до битви, от і все.
-    Досить, – Гоар підвівся. – Добре хоч це запам’ятали. Думаю цього вистачить. Мирний договір приспав їхню пильність та послабив  їхній захист. Це наш шанс. Має пройти конференція. Подивимось, що буде, – Гоар розвернувся. – Все, вільні. Ви ж знаєте, що ніхто не повинен знати?
-    Звісно пане. Ніхто не знатиме.
***
Маклен як і кожного дня, тепер з острахом підходив до хатинки Маріна.
Тепер він міг очікувати що завгодно від нього. За два місяці тренувань він здобув не тільки непогану форму, а й кілька фобій. Іноді він прокидався посеред ночі та різко дивився у вікно, чи часом за ним не стоїть Марін з його чорними вусами…
Проте заради Сари він міг це витерпіти. Він ще не говорив їй про тренування, хотілося вразити її результатами. Хоча завітних шість кубиків на животі, як у книгах, він так у себе і не помітив.
Зайшовши ззаду будинку, Маклен обережно визирнув зза кутка. Примружившись, він обдивлявся периметр.
-    Хм, нікого не видно…
-    Шукаєш когось?
Маклен сахнувся і ледь не скрикнув.
-    Маріне? Як ви…? Нащо так підкрадатись!?
-    Та я просто підійшов, – сказав Марін тримаючи колоду. – Сьогодні в тебе вихідний, можеш йти.
-    А що сталося? Раніше ви не давали мені відпочивати.
-    Та мені треба відвезти колоди до сусіднього села на продаж, тому я не можу тебе тренувати сьогодні. Хоча… поїхали зі мною, допоможеш. Заодно прогуляєшся.
-    І допоможу колоди погрузити? – запитав Маклен підозріло.
-    Хех, ну певна річ. Давай ходімо.
Після того, як вони завантажили колоди до воза, Маклен сів на пеньок та оглянувся. 
-    А де ж коні до речі?
-    Коні не потягнуть це.
Марін став до лісу обличчям, взяв два пальці в рота та свиснув. Свист прокотився відлунням по лісі.
Нічого не відбулось. Потім кущі зашелестіли, а гілки затряслись.
Маклен вирячився на звук. Що за чудовисько в Маріна замість коней?