Розділ 2: Герой на пенсії

Бігти було недалеко, так як село знаходилося близько біля лісу. Бігши стежкою, Маклен помітив хижку, про яку говорили батьки. Але господаря ніде не було. Роззирнувшись довкола, хлопець помітив  дим, що долинав десь з лісу. Він вирішив знайти його джерело. 
Гілки били по обличчю, а огидні мушки так і чекали нагоди залізти у всі доступні місця, але хлопець пробирався, доки не вийшов на галявину. На галявині лежали акуратно складені купки дров, біля них було розведене багаття, біля якого сидів чоловік. За його зростом можна було сказати, що то був гном, проте Маклену так не здавалося, до того ж всі гноми мають пишні бороди, а в цього чоловіка були лише пишні чорні вуса. До того ж він був дуже дивно вдягнений: великі сині штани на ремінцях, та синій картуз. Чоловік підняв голову і глянув на Маклена.
-    Чого тобі хлопче? – гукнув чоловік.
-    Пробачте, це ви Марін?
-    Можливо. А хто питає, і чого треба?
-    Мене звати Міччел Маклен. 
-    Міччел? Це твій батько тримає ферму?
-    Так це він.
-    Гарне…
-    Перепрошую? 
-    Гарне овече м'ясо у твого батька. Гарне. Так чого тобі треба, я не доплатив за м'ясо?
-    Ні-ні, все гаразд. Просто… батько говорив, що ви були колись героєм.
-    Так. Був колись, – сказав трохи розлючено Марін.
-    Я хочу стати теж героєм… і тому хочу попроситись до вас у…
-    Забуть про це хлопче, – перебивши, відповів чоловік. – Кидай це доки не пізно. Нікому вже герої не потрібні. Зараз і без них можуть впоратись. А якщо ти не хочеш будучи героєм сидіти біля розбитої діжки і просити на хліб, або щоб тебе клювали ворони, то йди краще працювати до батька на ферму.
-    Чому ви так кажете? Герої потрібні завжди. Я хочу здолати Повелителя і принести вічний мир на ці землі, також захищати невинних, боронити людей від зла і … Не спіть! Я ж говорю.
-    Хех, скільки цих слів я чув від молодих хлопців, які говорили все так само, аж спати захотілось. Послухай, люди йдуть у мандри, намагаються когось рятувати, захищати, не вміючи і меча тримати. А потім деякі гинуть, деяких з’їдають, деякі розчаровуються, а деякі і зовсім стають на слизьку доріжку. Герої вже перевилися, тай і не вірить вже у них ніхто. Так скажи мені хлопче, чому я маю тебе вчити? Бо поки що я чую дитячі говірки.
-    Я… Хм. Але ж це правда! Яхочу бути героєм. Я мріяв про це з дитинства. Захищати людей від зла. Тому я і прийшов до вас, я не хочу спаклюжити ім’я героя, я не хочу десь померти від рук звичайних грабіжників, я хочу навчитись чогось, навчитись всього щоб допомогло захисти всіх. Зробити все що зможу саме я.
-    Ага, - почухав він потилицю. – А справжня причина яка?
-    Що?
-    Я і сам героєм став спочатку не з шляхетної мети. І я можу розрізнити, коли хтось просто язиком чухає. Яка причина хлопче?
Маклен пом’явся трохи на місці, проте все ж таки здався.
-    Добре. Є одна дівчина…
-    Досить, - підняв руку чоловік.
Він  сидів якийсь час і просто мовчав, потім він встав, виставив перед собою долоню і в ній утворився вогонь, він горів яскраво та переливався барвами. 
Маклен зачаровано дивився на вогонь. Рот відкрився на максимальну можливу відстань.
-    Бути героєм,  - говорив Марін, – це не Статус, не звання, не покликання, це вибір, вибір який ти маєш робити кожного дня, кожного разу як піднімеш меча. Це вибір, де не має права на помилку. Ти мене не переконав Маклене. Ти не хочеш і на половину бути героєм. Іди до дому, займайся своїми справами і не страждай дурнею. А з дівчино краще щось інше вигадай.
Чоловік стиснув кулак, загасивши полум’я  та спокійно пішов, вогнище раптово саме затихло, залишивши у темряві хлопця, який думав лише над одним словом – Вибір.
***
На півночі, за імлистими горами, де не ходив ні один звір, не літала птаха, та не наважувався зайти жоден хто мав здоровий глузд, простягалися так звані «Темні землі», де жило Зло… Ну бо жити більш не було де, бо зло теж має десь жити, і тому воно вподобало саме ті землі. Не пощастило його сусідам жити поряд. Так от, у замку Повелителя було дуже спокійно, ну ніби всі вмерли, але звуки іноді пролітали. Сторожа великої брами Чорного замку вперше отримали свій вихідний, ну як отримала, вони призначили його самі за грою у Кості. Деякі воїни і зовсім спали.
В глибині замку, на великому троні, сидів сам Повелитель. Весь покритий обладунками, чорними як вугілля, на плечах розкинувся великий червоний плащ, а на  голові був великий шикарний шолом через який виблискували  лише цяточки, ніби дві червоні виноградинки, які виднілися з чороної порожнини обладунків та пронизували об’єкт спостереження наскрізь. Мало не забув про корону – це символ влади який робив повелителя… повелителем , мабуть тому, що в нікого більше такої не було, а може тому, що вона була особливою, хто зна, якщо їй дають таке велике значення, то може воно й так. 
Повелитель нервово постукував пальцями та щось про себе бубнів .
-    Довго ще я буду чекати? 
-    Пробачте ваше темносте, – До зали, перечіплюючись, вбіг гоблін. – Ще трішки, будь ласка почекайте. 
-    Руфусе. Я все ще чекаю на героя. Чи вони не знають що таке тактовність? 
-    Він повинен прийти з хвилини на хвилину.А поки, ми можемо пройтися списком справ? 
-    Давай, – без ентузіазму відповів Повелитель. – Набіги?
-    Проводились за домовленістю – один раз на тиждень, на дозволеній території.
-    Скарбниця?
-    Постійно збільшується у два рази.
-    Мирний податок?
-    Регулярно сплачується, без затримок та комісій, – сказав хихочучи гоблін.
-    Армія?
-    Ще відновлюється після війни. Ще щось?
-    Ні.
Їхню розмову перебив голос, долинаючи зза брами.
-    Виходь битись Повелителю, виходь і прийми свою долю!
-    А хай йому. Одне й теж саме кожного разу. Ці герої що, один одному це передають? І чому браму одразу не залишити відчиненою?
-    Пробачте, За договором треба робити саме так.
-    Гаразд, – Повелитель прийняв руку, яка підперала його голову. – Пустіть героя! Я це маю постійно казати?
-    Пробачте Повелителю, не я це придумав. Регламент.
Брама відчинилася і до зали увійшов лицар, ну скоріше щось схоже на нього: трохи сутулий, непропорційно високий, та з маленькою «козлячою» борідкою.
Недогерой підняв меча.
-    Повелителю, я прийшов по тебе. Давай же, спускайся та прийми бій…
-    За що це мені. Де вони їх беруть? Воно ледь меча тримає.
-    Так. Не ті вже герої що були. Опудала якісь. Він навіть нас не чує, - промовив гоблін.
-    …візьми же меч, та бій прийми, зустрінь же свою долю! – продовжував герой, не бачачи, що його навіть ніхто не слухає.
Повелитель піднявся з трону та рушив до героя.
-    Пане, ви забули меча.
-    Він мені не потрібен.
-    Невже ти визнав мою неперевершеність і приймеш свою долю без бою?
Повелитель спокійно підійшов близько до героя і став чекати. Його дістала ота фраза « Прийми свою долю». Яку ще долю? Він і так її вже прийняв, бути Повелителем. Керувати злом і таке інше. Він сам так захотів, чи він думав, що захотів…
Недогерой мужньо підняв меча і з всіма силами махнув точно супротивнику по шиї. Пролунав характерний «дзинь». Повелитель навіть не смикнувсь.
-    Серйозно? І це все? – сказав розчаровано Повелитель, дивлячись на меча біля горла. – Навіть не царапнуло.
-    Що? Не може бути? Як ти зумів уникнути поранення? Невже боячись за своє життя переді мною, ти весь цей час чаклував на себе неймовірної сили магічний щит, щоб захиститись від моїх неперевершених ударів?
-    Ти серйозно?  - Повелитель не вірив у те що чув. – Невже ти так у собі впевнений?
Недогерой навіть його не почув, він знову замахнувся, та кинув серію ударів на його корпус.
« Яка ганьба. Ще броню подряпає. Треба закінчувати цей ганебний бій.»
Повелитель легенько замахнувся та вдарив кулаком героєві по мечу. Хлопець не втримав удару та відлетів на кілька кроків назад.
-    Що це за незрозуміло великий удар, від якого навіть я не встояв? – відчайдушно відкидаючи правду, продовжував хлопець. – Тоді, я вб’ю тебе завдяки магії.
« Хай йому. Він ще й заклинання знає, щоб хоч нічого мені не зіпсував -подумав Повелитель.»
Недогерой почав проказувати заклинання, від якого на мечі, з’явився синій вогонь. Герой був злий. Зібравши останні сили, він помчав на супротивника.
-    Провсяк випадок треба відбитись, а то ще й справді поранить, – проказав Повелитель.
Опинившись біля Повелителя, хлопець приготувавсь до атаки. Повелитель вирішив теж трохи стати серйознішим.
-    Прийми свою долю! – прокричав хлопець і замахнувсь.
-    Знову ця фраза. Я тобі… Що?
Як тільки герой замахнувся, вогонь від потоку вітру просто затух, а біля живота Повелителя знову був меч який навіть не зачепив обладунка.
Гоблін, який весь час стояв біля трону, тримався щоб не заллятись сміхом як  тільки міг, лише пирснув.
Повелитель вже не витримав та вдарив вже сильніше, від чого хлопець впав без свідомості.
-    Руфусе!
-    Так мій господарю.
-    Поклич варту та викиньте цього одоробла з мого замку. Навіть вбивати його буде занадто навіть для мене.
-    Розумію ваше темносте. Варто! Беріть його.
Повелитель спостерігав як Сторожа відносить Недогероя з тронної зали.
Щось дивне сталося. Він відчував себе спустошеним. Ну, не так як завжди, він і так нічого не відчував, проте зараз було щось ще більш пустовитіше. Повелитель задумався. А чи все він робить правильно?
«Прийми свою долю!» - висіло в повітрі.
-    Яка ще доля…
-    Перепрошую? 
-    Руфусе, ти вільний. Не турбувати мене сьогодні. 
-    А якщо герой прийде?
-    Сьогодні. Мене. Не. Турбувати. Ясно?
-    Ясно, ваше темносте, - ковтнув Руфус.
Гоблін поспіхом вийшов та зачинив двері.
-    Ну, все одно він кращий правитель ніж решта. Хоч нас не б’є. 
-    Так, – киваючи відповіла сторожа.
Повелитель сів на трон та поклав голову на спинку.
«Я Повелитель» - крутилося в нього в голові. 
-    Я Повелитель… Я Повелитель? 
      ***
Сонце тільки почало вставати. Двері хижки відчинилися. З неї, тримаючи сокиру та чухаючи зад, вийшов Марін. Він постояв трішки на порозі та вдихнув на повні груди.
-    Який гарний день. Що ж, попрацюймо.
-    Добрий ранок пане Марін.
-    Господи, хто це? А, це знову ти. Все таки прийшов.Годі до мене ходити! Я вже тобі все сказав, – Марін розвернувся, та рушив до лісу.
Наступного дня йшов дощ.
Марін вийшов з хижки на ганок, та сперся на перила з чашкою гарячого чаю.
-    Яка краса, - сказав він, сьорбнувши з кружки.
-    Доброго дня пане Маріне.
-    Га? – сахнувся чоловік. – Тьху, знову ти?!
Маклен стояв під деревом, піднявши над собою великого плаща, вочевидь батькового.
-    Пане Марін, візьміть мене в учні, прошу вас.
-    Ні, - сказавши, він зайшов в дім та різко гуркнув дверима.
І так продовжувалось кілька днів. Кожного дня, Маклен приходив до Маріна і той проганяв його.
Так і сталося і цього дня.
-    Візьміть мене в учні, - сказав Маклен.
-    Ні. Шуруй до дому.
-    Пане Марін?
Маклен дивився як він віддаляється до лісу. Потупцювавши на місці, він не знав що робити далі. Він розраховував що Марін  побачить, який він напористий і прийме його одразу, проте все пішло не за планом.
Із книжок Маклен знав, що напор героя завжди дає результати. До того ж колись його батько дав йому пораду: «Хочеш чогось досягти, при на ціль доти, доки в неї не повилазять жили від злості».
Марін прийшов на галявину та поклавши сокиру на пеньок, почав розминатись. Глянувши вбік він побачив, як між деревами біля кущів хтось стоїть.
-    Я сказав тобі, йди до дому.
-    Пане Марін, візьміть мене в учні.
-    Ні, забирайся!
-    Я справді хочу бути героєм.
-    Ні, ти хочеш слави. Хочеш через геройство добитись до дівчини. Це так не працює. Іди геть звідси! А то підсмажу твій зад.
-    А як же мені дізнатись що таке геройство, якщо ви не хочете мене навчити.
-    Ууу, дістав… - Марін ляснув лице долонею. – Іди зі мною.
Маклен радісно побіг за ним, тихо та радісно промовивши: «Вийшло»
-    Отже, – продовжив хлопець, – що ви сьогодні мене навчите? Бій на мечах, загартування духу, тактика бою, чи може навчите вогонь у руці тримати?
-    Це зветься пірокінез. І ні, ти не вгадав. Сьогодні це твій меч, – сказавши, Марін простягнув Маклену сокиру.
-    Це... це сокира.
-    Ага.
-    Не меч?
-    Саме так.
-    А, я зрозумів. Це бойова сокира. Ви навчите мене битися нею.
-    Не вгадав. Ось сокира, он дуб. Вперед.
-    Ви хочите, щоб я просто рубав дерево?
-    Так. Зараз побачимо наскільки ти хочеш бути героєм.
Маклен глянув на сокиру, а потім на дуб, який був найбільшим на цій галявині, якщо точно, то якби взяти трьох людей, та обхопити його, то їхні руки все одно не зустрінуться. 
-    А може, ви хочете скористатися мною, та без затрати зусиль зрубати кілька дерев?
-    Якщо тебе лякає це деревце, то як ти збираєшся боротися з ворогом, та рятувати невинних. Ти можеш відмовитись, проте більше можеш не приходити.
Хлопець довго дивився на дерево, а потім на сокиру, на дерево та на сокиру.
-    Що ж, нехай. Я зрубаю це дерево. Що тут його рубати.
-    Хех, ну давай.
Маклен замахнувся, та вдарив. Удар був настільки незграбним,що  з дуба посипалось трохи кори. Це ще більше розлютило хлопця, тому він почав бити активніше. Марін посміхнувся, взяв сокиру та теж пішов до справ.
Сутеніло.
Маклен все ще рубав, скоріше як навіжений, як дикий вепр, якого загнали в кут, і судячи по його спітнілому вигляду, можна сказати що на нього вилили відро води.
Маклен опустив сокиру і  витер чоло.
-    О боги, це тільки половина?
-    Та ще до половини не дійшов, – сказав Марін, підійшовши. – Вже сутеніє. Іди до дому, завтра закінчиш. Якщо прийдеш, хе-хе.
-    А от і прийду.
Маклен випустив сокиру з рук, потім гойднувшись все таки зміг піти.
-    Оооо, – сказав Марін, -  завтра дупи навіть не одірве від ліжка. Ха-ха-ха. Теж мені, героєм він хоче бути.
Маклен, який сидів в кущах, через біль в ногах, все чув. 
-    А от, і зрубаю те кляте дерево.
Він смикнувся від землі, проте залишився на місці. Руки та ноги вили.
-    Що ж…добре.
Впавши на землю, Маклен перекотився на живіт та тремтячи піднявся. Шкандибаючи та тримаючись за руки, він попрямував до дому.