Розділ 1:Початок шляху

                                                                                                                                   Присвячується моїй сім’ї.
ДРУГОСВІТ

                                                                          Передмова 

Цей роман я придумав ще в школі, з якого потім розвинув цілий світ. Я писав його довгих чотири роки, постійно вдосконалюючи свою майстерність. І ось нарешті він готовий. Я дуже нервувався, коли виставляв його. Це перша моя масштабна робота. А ще на цьому романі велика місія - привідкрити вам ширму до мого світу та майбутніїх книг.
Всім вдячний за те, що відкрили цю книгу. Сподіваюсь, ви залишитесь тут і надалі.
                                                                                                                                       Єгор Скріверра 

Вісімдесят років тому, можливо більше, можливо менше, історики досі рвуть один – одному чуби через дату. Проте в одному вони були впевнені одностайно. Велика битва була. І була вона люта…
Повелитель, на чолі великої армії Зла, спустошував все на своєму шляху. Тоді, ельфи, гноми і люди, сівши за круглий стіл, утворили союз для боротьби зі Злом.
Почалася війна. Союз боровся з армією Зла на всіх фронтах, проте найголовніша битва сталася в долині Меморія. Там, за горою Мунтес, велике військо, на чолі з Повелителем зійшлося з військом союзу. То було пекельне бойовище: тріск списів, свист стріл, скрегіт металу, зламані щити та долі. Тисячі покладених життів. Проте…їх могло бути набагато більше.
Три герої: ельф Злотовлас, гном Твердолоб та людина Буйтур, ставши одним щитом, вийшли проти самого Повелителя в ущелині гори Мунтес. 
Легенди кажуть, що бій був такий пекельний, що ніхто не міг встежити за тим, як вони рухались.  
Три герої бились відважно, проте Повелитель був сильніший. Тоді Буйтур, щоб врятувати своїх друзів завдяки обвалу, відрізав його з Повелителем в ущелені від них, та прийняв бій сам на сам. 
Ніхто не знає яка була та битва, лише чутки та байки. На жаль…Повелитель вийшов переможцем. Проте, на здивування всіх, навіть на велике здивування всіх, Повелитель згодився підписати мирний договір. Ніхто не знав чому. Він лише сказав одну фразу: «Я вражений»і, підписавши історичний документ за круглим столом, забрався геть.
Злотовлас, Твердолоб та ще кілька воїнів вижили, хоч і були тяжко поранені. Їм дали звання героїв Великої битви. А відомого лицара Буйтура так і не знайшли. Йому дали звання героя посмертно. Він увійшов в історію як найвідважніший та найсильніший воїн.
 

Минуло вісімдесят років…
Шум в класі не стихав. 
Хоча це було б неправильно, назвати це звичним класом. Це стара конюшна, яку перетворили в клас при церкві. І хоч тут іноді ще підпахувало кінським кізяком, особливо літом. Проте для Маклена ці стіни стали давно рідними. Хоч всі раділи від того, що їхнє навчання завершується і це їхній останній урок, Маклен сумував. Безперечно, звільнитися від нудних уроків та зубріння текстів було чудово, особливо від уроків релігієзнавста, які викладав священник Пібор, якого учні прозвали «святе вухо», бо його ліве вухо постійно червоніло, коли хтось неправильно читав якийсь рядок. Як тільки вухо червоніло, всі рефлекторно пригиналися, бо за ним обов’язково полетить палиця. Певною мірою він навіть сумував навіть за ним, хоч сам часто отримував «святою палицею» по спині. Проте він сумував не через це, він думав про те, що далі? Що він має робити далі? Раніше він мав завдання і мету: ходити до школи і закінчити її. Життя мало сенс і було передбачуване. Він знав, що робить і куди йде, проте куди він йде зараз? Працювати на фермі батька? Пасти овець і годувати свиней? Це і є його призначення? З іншого боку він міг стати кимось іншим, проте ким? Ким він хоче бути? Це було найгірше в його житті, обрати вірний шлях з тисяч різних шляхів.
Проте була і ще одна причина, яка змушувала забувати першу і це – Сара.
Сара була красунею. Дочка купця, талановита учениця, єдина, яку хвалив Пібор на своїх заняттях і єдина, хто не отримував по спині. Після школи вона мала вступати до університету – небачена розкіс та недосяжна мета для більшості її однокласників.
Вона сиділа попереду і Маклен бачив її прекрасну спину та довгу чорну заплетену косу. Він постійно червонів, коли Сара поправляла волосся і оголювала шию. Це був момент щастя. Ось, що змушувало його ходити на кожне заняття, ось що змушувало його належно вчитись, це була Сара . Він все це робив для неї, щоб виглядати достойним, проте жодного разу він нічого їй не сказав. Проте не сьогодні. Це останній шанс сказати їй, що він відчуває. Це змушувало його серце гупати по грудях, як розлючений коваль у двері, який загубив свій молот. Проте це був його єдиний шанс.
Двері в клас прочинились. Вчитель Оберт, сильніше натиснув обома руками на двері, які заклинило та відчинив їх повністю.
-    Хух, знову труть ці кляті двері. Отже, - він вдарив в долоні. – Дорогі мої діти. Сьогодні велика подія. Ви випускники.
Оберт був надісланий з міста, в якості прогресивного вчителя, чи хоча б якогось вчителя. І він цілком відповідально відносився до своєї роботи, навіть через стільки років. І навіть зберігав цей запал вчителя, який тільки но закінчив навчання і йдучи до класу й гадки не має, яким монстрам приділить все своє життя. Тому його уроки були деякими моментами цікаві. В будь-який момент, він міг вжарити якусь абсурдну річ, наприклад піти всім класом стежити за зграєю вовків, вивчаючи їхню поведінку і потім в той же час розказувати їм на дереві, що вони зробили не так, що їх помітили.
І тепер вони всім класом сиділи та кліпали повіками, очікуючи наступного кроку.
Оберт витримав паузу, оглядаючи нас, потім витерши сльозу, дістав стос паперів. 
-    Радий був бути вашим вчителем, - сказав він сумно. – Що ж! Ваші документи про випуск на столі! Бажаю удачі!
Оберт весело розпахнув двері та вийшовши з класу, гупнувши ними.
Учні залишились кліпати повіками та зиркали то на стіл то на двері.