Розділ XІ. Ліанора. Марк. Ісран.

Частина 1. Прогулянка.

***
Якщо у тебе гарне самопочуття - у тебе є енергія... Енергія - продуктивність. А продуктивність - гарне самопочуття. 

Повітря віє, торговці торгуються, та щось пробують продати. На прилавках було що не було. Зілля, шапочкі, шкарпетки, штани. Також навколо були і ремеслинники. На прилавку, були мечі, сокири. Коротко кажучи. Світ живе.

Марк разом з своєю "командою" Ісран надув 1 брову, чому невідомо, а Лія постійно дивилася лише уперед, ніби так що побачила все в своєму житті, і їй більше "нічого" не було цікаво.
Через кілька вулиць, вони натрапали на фасад гільдії був більш модний. Одвірок(1) складався з кам'яної міцної, сірої та гладкої цегли. Двері були темно коричневі. А на горі висіла вивіска - Гільдія помаранчевої жаби. А в кінці ніби як смайлик, була жабка.

Ісран протянув руку до ручки дверей.  Він потянув на себе. Марк з ними зайшов у гільдію.
Ця гільдія була досить подібною до старої, сходи теж були у дальньому правому кутку, що вели сходами у гору. Більш чисто, більше людей, це ж місто а не село!
Через декілька моментів, вони вже сіли за столи та їм несли їсти.
— Знаєш Ліаноро - каже Ісран але не встигає сказати як Ліанора перебиває — Теж говори Лія. Мені краще буде. - Ісран кивнув. — Ти сьогодні занадто добра... — Краще помовч. Ліанора закотила очі, та почала їсти виделкою кусочок від стейку.
— Лія, мені відправлятись назад у Вайрон-кел? Лише гроші... Винагорода. - Ісран злібно фиркнув
— Як можна під час їжі говорити під час таких тем? Марк не треба.
— Гаразд.
Марк, Лія, Ісран повільно насолоджувалися їжею.  Вони закінчили та почали говорити.
— Так ось... Що я тобі хотів запропонувати Марку, я хотіла б тебе запропонувати, попасти у Істинну Академії магії. Заради чого? Ти будеш більше сил, в загалом всі в місті мають вміти щось вміти робити з магією, а магії у тебе нема. А вона обов'язкова. Я чула що ти не маєш магії, тому і пропоную. А ти Ісран все ж таки можеж ідти з нами.  - закінчила Лія на говорить собі в думках 
*— Зато взнаю чи це було правда... Ісран.* 
— По перше... - Марк почав загинати пальці. — Не знаю але треба гроші. По друге потрібне терпіння, хоча... Я справді залюбкі піду у академію... Лише як... Попасти? 
— Маю трохи доповнити, ти будеш сам, без нас, тому що ми вже там вчилися, хоча у свою чергу Ісран щось там провалив. Тому  можливо хочеться перевчитися - Коли Ліанора завершила Ісран був з великою усмішкою на лиці.
— Треба буде обдумати Лія. Дякую тобі за пропозицію - сказав нейтральним голосом Марк, та рослабився, подивився на інші столи на яких, також щось обговорювали. Підморгнувши.
— Гаразд, тоді, я, піду по своїми справами, а далі подумаєте що робити. - встала Ліанора та вийшла з гільдії, а Ісран спокійно, дивно відреагував.
— Ісран, я можу заплатити нам 1 кімнату, не переживай... Ну якщо ти не проти, тому що, я не проти трохи лишитися в місті.
— Дякую.
Раптово зайшла Ліанора, та поставила на стіл, де сиділи ці двоє. І пішла. Марк відкрив капшук, а там було 100 європасів - здуріти можна!
— Це за моє завдання... Ну буде покі що чим пожити. - радісно вигукнув Марк, та подивився на Ісрана.
— Я тоді швидко куплю 1 малу кімнатку, а ти там роби що хочеш, в межах законах звісно...  А я піду прогуляюсь.
— Гаразд, а мені все ж таки коштує відпочити... - встав та рушив до сходів.

Марк виходить на вулицю. Бачить багато людей, лавки, та звичайний шум людей. Марк оглянувся, як і зліва була вулиця покрита кам'яною цеглею (підлога). І права сторона. Прямо йшли прилавки. Марк одразу зупинився на одному, з прилавків.
На прилавку, через скло просічувалася цікава зброя, але Марк раптово, просто пішов далі.

Все було чудово, вітер сіяв свої промені на обличчя громадян. Котик що йдов по дорозі, весь був чорним, а на небі виднілося, чисті та біло-сніжний колір. Коли Марк ступав по тротуару, від чув власний звук від тертя підлоги, створюючи складний, простий звук Чч-Чч Чч.

— Ой як... Як незвичайно, все мирно, хочу лише спокійного життя, але авантюрист.... Цікава професія... Зато корисна для всесвіту, це ж добре діло?

Марк пішов далі, крок за кроком, досі створюючи звуки, він побачив двух, незвичайних для них людей, вони один на одного кричали.
— Що там? Треба подивитись, мені необхідно знати чи потрібна допомога. - сказав сам собі Марк. Марк підійшов. Та побачив двох людей що сперичалися.
— Я у тебе не забирав даного... Даного продукту. Як ти взагалі маєш нахабства, думати взагалі що це я  зробив!
— Та я бачив що ти тягнув руки, я мушу тебе відправити у поліцію на допрос, містере. - Той хто це сказав мав помаранчове волосся. Блакитні очі, вдягнувся у незвичайний, та на вигляд дворянській одяг. Одяг кого хто це тільки но, мовив, зараз носив білий плащ, а на яскравому, жовтому, золотому поясі, виднівся меч.
— Що ти верзеш! Ти нічого не тямиш містере справедливість. - голосно, але звучало переконливо для Марка. Марк вирішив втрутитись.
— Що тут сталося? - сказав Марк трохи тремтячим голосом.
— Що, що... Цей нахаба, містер поліцейській, сама справедливість, думає що, я,хотів вкрасти гроші, у старої пані. - Він у свою чергу теж виглядав дивно. Чорний мундир, жовто-блискучі гудзики. А на спині, висіла зброя. Більше ніж сама його рука. Волосся було волосся у різні боки. Чорне волосся.
Чомусь невідомо з яких причин, Марку здалося, що людина в правосудді, це зробила а не людина з чорним волоссям.
— Пан, я знаю можливо у вас скрутне становище, але не треба так легко, думати що це зробив, якісь молодий пан. - сказав Марк.
— Ага, понаберуться, шахраїв... Але я здаватись не буду, я маю право вас викликати на дуель... Будемо робити по лицарські, а не по нахабські, якщо вам так здається.
Марк остевпів.
— Що яка, ще дуель?!  - вскрикнув Марк. Перехожі, лише дивилися як у щось звичайне.
Той хто був у чорному мундирі, лише дивився.
— Той хто виграє наш спаринг, один на один той і правий.
— Спочатку подумай, чи це дурниця чи ні. Так ти приймаєш дуель? Відмова це огидливо. - сказав, та принизливо сказав як для лицаря, Аїдосталії.
Марк лише сів на ближчу лавку, та видихнув. Та протянув руку. 
— Я приймаю ваш бій.
Він теж пожав руку.
— Радий що ти погодився. А доречі... Як тебе звати? Мене звати Жип'янжист. - озвався голос самого вельми вельможного Жип'янажиста. Іди за мною.
— Мене звати Марк. І з чого у вас, такі жахливі закони?! - обурився Марк, як мала дитина. Що ніби забрали цукерку.
Голос засміявся. — Скоро все побачиш. 
Марк з Жип'янжистом, йшли довго. Майже пішком пройшли одну третю міста. Але вони дійшли до великого колізею.