Розділ IX. Середина Подорожі.

---
Як тільки візок рушив, пісок одразу посипався у очі, підіймався пісок. На здивування, скорпіонів навколо не було. Було спокійно, утихомирено. Всі рівно дихали та думали, що буде, коли вони приїдуть.

Пройшло чимало часу, вже буде вечір.
Марк знову згадував своє минуле: як він сміявся з Антуаном, та згадав: а що, якщо зараз його нема, і там всі кричать, тому що він покинув без причини роботу, батьків, що хотіли б почути його, та дітей з 3-А класу.

«Чому у мене все так склалося? Яким чином те відео змогло мене відправити у невідоме місце, а пізніше… А пізніше я потрапив сюди. Якимось чином потрапив у в'язницю, і що тепер? Яка моя мета?
Моя мета…» — І Марк постійно думав про це.

Перевізник, побачивши, як всі ми розмірковуємо, теж про щось думав. Візник виглядав років 25: молодий, коричневе волосся, фермерський капелюх.

Ісран теж думав… Думав, як потрапити у столицю, думав, як там його мати. Йому було водночас боляче, що він так різко пропав, та рішучість потрапити у столицю. Він постійно дивився на Ліанору, мов зачарований. Ліанора лише ігнорувала це.

Ліанора, як завжди, з холодним обличчям, закритими очима.
«Чого Ісран так пильно дивиться? Лише гроші у нього треба попросити за допомогу. Я ж порушила контракт з Марком… Хоча що у нього в житті твориться — мені невідомо. Чого він так різко прилип до мене? Чи до столиці? Вмовляв, коли говорив, був дуже приниженим, коли мовляв мене. А може, в нього справді щось сталося…»

Але Ліанора порушила тишу першою:
— Чого ти так дивишся на мене? Я тобі щось зробила? Я тобі навпаки допомогла.
— Чого ти одразу так? Ну так… Я благав, але у мене є причина для цього.
— Тоді чому ти так дивишся на мене?
— Та тому що заспокоїтись не можу, Ліаноро! — кричить Ліанорі Ісран.
— Та що тебе взяло? Перестань волати.
— Вибач… Я перегнув, просто…
— Ти даш гроші мені? Ти маєш мені не дякувати, а давати гроші. Це не є безкоштовною акцією. Не кожен зараз в імперії попрошайок.
— Чого ти така прискіплива, Ліаноро? Будь ласка, перестаньте сваритися з Ісраном!
— Не варто, Марку, я сам у це вляпався.
— Правильно каже, Ісране.
— Я тобі дам гроші, лише не злись.
— Ліаноро, хіба ти не маєш враховувати мою думку щодо грошей Ісрана? Може, я за те, щоб ніякі гроші не просив?
— Роби що хочеш, — сказала Ліанора.

Але нашу розмову перебив перевізник:
— Чого ви всі такі… засмучені? — каже він.
— Та що тут говорити… Ви самі бачили, що сталося.
— Не варто звертатись на «ви», ви, боюсь, старші, ніж я, — скромно сказав перевізник. — Мене звати Артіон.
— Приємно познайомитись… — після сказаних слів я почув, як вітер пронісся над моєю головою та порухав моє коричневе волосся.
«Ліанора така холодна до всіх… Чому? Це так засмучує мене, навіть не знаю, що казати…» — думає Марк.

Несподівано перевізник поміняв тему:
— Ісране… Вибач, що розпочну це зараз говорити тут, але це важливо.
— Артіоне, не варто… — каже Ісран.
— Ісране, чому ти хочеш повернутися в Істинну Академію Магії?
— Ви знайомі? І що ти сказав? — мовила холодним голосом Ліанора.
— Ісран він… Він учився в Істинній Академії Магії. Він був розумним, учився гарно, але він провалив тест. Ви скажете: чого? Він же розумний, але він на тесті хотів списати, і от… вигнання. Жорстоко, але тільки так виховують справжніх лицарів Королівства Аїдосталії. І, боюсь, він хоче повернутися, і, боюсь, це йому вдасться. Ісране, лише не погуби себе другий раз.
— Що це за академія… Гаразд, не кажіть, я хочу це лишити на потім. І так за сьогодні багато подій сталося.

У візку були спальні мішки. Марк загорнувся та починав дрімати, як те совенятко, що похилене до стіни.
— Гаразд… Продовжуємо подорож.

Через ще годину наступила ніч. Перевізник зупинився, дав коням попоїсти, попити та сам ліг спати у свій спальний мішок.
Всі теж спокійно спали.
Вітер віяв так спокійно, що овіяв тривогу.
Вітер сяяв та огорнув спокій. А тривога — спокій.
І вийшла така собі симфонія…
Пісок летів, людей оминав та перетне
Кордонні краї всіх земель,
Та перетне ж
Людські вади.

Аж раптом вітер почав збільшуватись, хмари збиратись, та натовп, що йде прямо до наших героїв.
Було багато коней, людей у плащах, символу не було видно. Вони зупинилися.

Він не спав. Ісран. Щось не покоїло його душу.
«Що це за звук? Дайте мені заснути нарешті!» Відкрив очі та був у жаху: натовп ішов до візка.
— Швидко! Прокидайтеся! Бігом! — кричить Ісран зі всієї сили.
— Та що сталося… Ісране, дай поспати… — каже Ліанора.
— ТУТ ЛЮДИ В ПЛАЩАХ! - старається очухати інших.

Аж раптом вони зупинилися і вже були біля них.
— ВСТАНЬТЕ! — сказав один з невідомих людей.

Артіон відкрив очі:
— Та що кої… Що вам треба? — каже спокійно Артіон.
— Ви знаєте, що ми шукаємо, правда? — і той сильно пнув ногою напівсплячого Марка.

Нарешті Марк все ж таки прокинувся після такого.
— Пфу ти! Як ти посмів мене пнути ногою? — Марк підвівся.
— Посмів? Ти зараз будеш на колінах переді мною та просити пощади.
— Марку, не треба! — каже Артіон. — Вони шукають артефакт. Я мушу розповісти, хто вони, але не зараз… У нас нема ніякого артефакту!
— Я не питав, чи треба нам артефакт. Нам потрібна дівчина, — суворим голосом каже інша постать.
— Я не дамся вам… Не дамся, лише спробуйте, — каже спокійно Ліанора.
— ВІДХОДЬТЕ! — каже ще інша постать.

За пару секунд Ліанора виставила руку, з якої почало щось рухатися. Різко багато коней впали вперед з нашої сторони в їхню, пару людей впало.
— Артіоне! Сідай за коней! — командує Ліанора.
— Та хто ти в біса така? — каже Ісран.
— Не твоє діло.

Ми швидко сіли у візок, постаті тільки піднімалися, а візок рушив. Ліанора знову щось чаклувала, наш візок рушив неймовірно швидко.
— Та хтось поясніть, що сталося! — Марк відчуває злість.
— Це один з злочинних, найгірших, найненависніших організацій. Вона шукає артефакти по всьому світу. У них є один з артефактів — Часова-Сол. Цей артефакт змушує текти час швидше для того, хто володіє цим артефактом.
— То хочете сказати, що артефакт може бути у нас?
— В тому й проблема: їх дуже багато, і вони шукають кожен куточок, що існує на цій планеті.
— Щоб їх качка копнула! — каже Марк.
— Що?
— Це вислів з мого… світу, що означає невдоволення.