Пролог.

Як завжди, прокинувшись о сьомій годині, я зробив ранкові ритуали, тобто все те, що треба робити зранку. Зробивши першочергові справи, я пішов поснідати.

Мої улюблені кукурудзяні пластівці. Хтось би сказав, що їжа погана... але мені байдуже.

Зробив зарядку та запланував свій день, аби діяти.

Пунктуально взявши всі найважливіші речі, я склав усе для вчителя з математики: підручники, крейду, блокнот, телефон.

Вийшовши на вулицю, я відчув холодне, спокійне повітря, що одразу заполонило мої легені. Листя шелестіло, естетиці немає меж, — подумав я.

Роздивляючись дорогу, мене охопило незвичайне відчуття. Раніше вона була з дрібного каміння, а тепер її почали вимощувати кам’яними цеглинами. Коли я подивився навколо, листя легенько шелестіло, і це ніби підготувало мене до нового дня.

Йдучи вулицею, я думав, що сьогодні вигадає мій 3-А клас. Але це буде пізніше.

Бачу дорогу, паркан, а за парканом — сама школа №7.

Фасад цієї школи досі змушує мене дивуватися. Вхідні двері зроблені з дерева. Стіни школи жовтого кольору.

Я зайшов усередину школи й одразу зустрів свого колегу.

Антуан на вигляд тридцяти років, лисий, з головою овальної форми, високого зросту. Зараз він носить звичайні штани та сіру сорочку.

— Добрий ранок, Марку, чи не пора тобі шукати пару? — єхидно сказав Антуан, аби натиснути на мою ахіллесову п’яту.

— Добрий. Як спалось? І мені зараз не до відносин.

— Добре... Іди до свого кабінету, тебе чекає урок у 3-А.

Антуан — людина така собі... Але іноді він може підтримати. Ми часто ходимо один до одного в гості.

Зайшовши в кабінет, я побачив, що там було дуже шумно, але діти є діти.

— Прошу всіх сісти по місцях, починається урок.

Один з хлопців був трохи незадоволений і сказав:

— Не забирай наше щастя!

Я був занурений у свої думки і не вмів добре поводитися з дітьми, тому попросив їх ще раз, і він сів.

— Дякую тобі за це.

Після уроків та перевірки зошитів 3-А я вийшов на вулицю. Було темно, але в моїй душі все одно було “світло-світло”.

Пройшовши кілька метрів і опинившись біля переходу, я задумався і не помітив машину, що рухалась на блискавичній швидкості. Але вчасно зреагував і встиг ухилитися. Я ледь не злякався.

— Ну і дурне! — сказав я вголос.

Вітер знову посилився, але я не звернув на це уваги. Як ця машина могла так швидко їхати і не помітити мене? Та й Бог з ним, нічого ж не сталося.

Побачивши багатоповерхівку, я видихнув і підійшов до неї. Увійшовши всередину, я піднявся сходами на шостий поверх і відкрив двері.

— Рідна хата! — радісно вигукнув я, адже був радий повернутися додому після перевірки зошитів і шумного класу.

Поставив чайник, щоб зробити чай.

Я забув про телефон, я повернувся у свою кімнату, без чаю! І це дико мене робить сумним... Якби дитячо це не звучало.
Я взяв книжку, не встиг розгорнути, та я почав падати, я просто впав.
Коли Марк узяв книжку, почалось трястись підлога, Марк упав, та провалився крізь землю (буквально). Його охопила таємничість, страх, та не зрозуміло що, він відчував, що частинка душі, відправлялось у інший вимір.