Меандри. Бузковий смичок

Дивні люди

Березень на мені закладає свої бруньки.
Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
але й не лишні?!

Ноги мені пускаються коренем по землі.
Груди мені здимаються верховіттям.
Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
стережіться!

Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
суне в горбисті зарослі, як до Господа.
Стежко, якщо я зрадила лінощами – прости!
Й ось тобі:

ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
в'ється пообіч пса мого щастя діждане.
Як забрунькований приліс – шляхом в собі веду.
Вік мій засліджений.

Щойно зголоситься сонце, щоб Ти ним весну святив,
як по мені заквітчаються дивні люди.
Боже, якщо Ти для цього живою мене створив, –
най так буде!
15.03.2020

Заручникам

Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
може, жаль їм, а може, ліньки, вже все одно.

А звіряткам і досі боляче, і пече
від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та хоч зайчик із пальчиків зважиться – не втече,
бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.

Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:

розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.
23.03.2020

Шпакам та іншим птахам

На білій пелюстці крокуса
зникає остання
крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
бо сонце суворе!

Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
малював не за гроші.

Помежи перших квітів
не красу шукає, а їжу,
якби ж знав, як я ним зачарована,
красень шпак.

Видзьобуйте,
видзьобуйте,
видзьобуйте
з мене душу!
25.03.2020

Хлопчик шукає на небі

Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все, що наплачеш, – мені вези!

Личко твоє – перламутрове ябко чи
ябко рум'яне – до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
я пророщу з неї вперту значущу ціль.

Будете, хлопчику, з нею разом рости,
зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись,
тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!
25.03.2020

Конюшинка

Шум дощу і стара бруківка, і весна як мур,
й даром зірвана конюшинка у руці,
і котячою лапою з лавок розігнані горобці,
й до пір'їни промоклий добряк амур –
все єством своїм начебто прирікало мій план на крах –
дві розірвані, креслені крейдою, лінії каблуком,
і відсутність когось, хто проходив би тихо й інтимно повз,
оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах –
все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
доки я уявляла, як кладу конюшинку в вазу.
06.04.2020

Весна двадцятого. Карантинне

Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема.
Вже й зима відступила, з гордині а чи за звичкою.
Лиш весна – несвідома причасниця, мов тюрма, 
розмежовує сонце старе і дитячі личка.

Це прихований ворог чи надто відвертий друг
накладає тавро на лице – білосніжу лілею?
Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
народила людину і нині вмирає нею.

А природа, мов янгол зі сну, дослухає Господніх слів
й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
аромати дерев порозквітлих, ярких полів...
Горобці розлетяться й мені вже себе не треба.
12.04.2020

Навіки музика

Й нізвідки – музика, як вічності удар
по скронях несвідомої в любові.
Любове, а чи ти – священний дар,
чи це тобі збудовано вівтар,
чи палиш ти вогнем на клятві крові?

Лиш тільки музика! І я у ній тону.
В її глибинах враз – церковні співи.
І пальці труться по самому дну.
І їй – один, йому – оцю одну...
Колишуть вічність у подолках діви.

Нетлінна музика. А все-таки – в мені!
Хай чує Бог і світ, вітри і люди:
не зрину, ні, підноситись в огні,
коли любові в дар – любові дні!
Ця музика – нехай і вічність буде!
19.04.2020

Медитативне

Блаженних митей повнота
сповняє слух.
Це Бог відкрив свої вуста
чи світ ущух?

Як слів перелік добіжить
свого кінця –
Так з рук моїх втече ця мить
і тиша ця.

Зостануться лишень пташки,
пташки і я,
і нитка темної ріки,
і течія.
24.04.2020

Смеркова невіста

Бог заплющує заходу око червоне
і чоло Йому хмарами густо йде,
аж землі соромлива щока холоне,
аж у грудях їй вітер чутки гуде,

що, відомо, здимався із уст Господніх
ще коли тільки слово було і тьма,
і летів із ніколи в оте сьогодні,
де плітки виникають поміж трьома,

де палають то з сорому, то від люті,
де любові безчестя дають клеймо,
де життя оминають, у осуд скуті,
де ми всі, що посіяли – те жнемо.

І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
як гора свій тягар до небес несе,
всю незвідану неміч, відому Богу,
і землі повідає про те, про се.

І цілує їй щоки, і пестить вуха,
і втішає за звичаєм: все мине!
Моя змучена сестро, лишень послухай, –
Бог за вісника правди призвав мене!

А коли надавав мені Духом змісту –
з ока заходу в хмари пустилась кров.
Обирає тебе за Свою невісту,
не соромся прийняти таку любов!
27.04.2020

В ночі на п'ятницю

Знову надкушене ябко висить над містом.
Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка,
все підсипає зірок у небесне тісто,
аж застрягає ложка.