Епілог

Минуло одинадцять років

Альбрехт

— Це кінець. Ви програли війну, яку ж самі розпочали. — хижо посміхнувся Альбрехт, дивлячись на карателів, що були прив’язані до паль. — Ви не заслуговуєте навіть на таку смерть після того, що робили за ці роки. — повернувши голову він кивнув чоловікові зі світлим коротким волоссям та блакитними очима. — Наш майбутній імператор дозволив мені винесли вирок. 

Чоловіки та жінки за його спиною схвально загомоніли. Альбрехт підняв чарівну паличку. Всі зрозуміли команду, промовляючи слова вогняного закляття. Від жару багаття танув сніг.

П’ятдесят катів, що приносили смерть усюди де бували, закричали від болю. Але вже скоро їхні крики поглинув вогонь.

Альбрехт дивився перед собою, а по щоках котилися сльози. Коли адреналін відпустив, юнака кинуло в дрож. Рада, що увесь час стояла поруч, стиснула його долоню. Повернувшись, він міцно обійняв подругу та вже не стримуючись розплакався.

— Ти помстився за них. — погладила його по волоссю дівчина. — Вони можуть бути спокійні тепер за Воротами Вічності!  У цій війні більше ніхто не постраждає.

Відсторонившись від Ради, Альбрехт побачив пасмо, що вибилося з її зачіски. Мокре від сліз обличчя щипав мороз.

— Дякую тобі… — ледь чутно промовив він, заправляючи пасмо за вухо. 

Підібгавши губи, щоб і самій не розплакатися, Рада нахилила голову, торкнувшись щокою його шорсткої долоні. Її очі на мить пофарбувалися в золото. Кліпнувши, дівчина відступила, потупившись.

Кривава Чума царювала довгі двадцять два роки, але сьогодні їй було покладено кінець. Вже не існувало ні Гордія, ні його карателей. 

Витерши сльози, Альбрехт перевів погляд на групки людей, що розходилися після страти. Сьогодні їм треба ще поховати рідних та друзів, що загинули у битві.

Рука хлопця знов знайшла пальці Ради та легко стиснула. Останні два роки промайнули перед очами:

Спокійне життя розбилося в одну мить через карателів. Втративши все він був змушений тікати, майже так само, як колись його батько. Прийняти свою магію, познайомитися з братом, навчитися жити в іншому місці.

Тоді здавалося, що життя вже немає сенсу. Але саме в той час у ньому з'явилася Рада. Дівчина, яка буркотінням доводила до сказу й чий дзвінкий сміх зцілював його розбите серце. Тепер він вже не уявляв своє життя без неї. 

Пройшов час і він знову повернувся в імперію. Але вже не зламаним хлопцем, а Мідним принцом. Новина, що його батько імператор стала для нього несподіванкою, знов перевернувши усе з ніг на голову. 

За останні кілька місяців вони з Радою розшукали магів, які ховалися від терору Гордія. Та за підтримки принца Філіпа де Аурельо зібрали військо, і врешті перемогли.

Після — коронація нового імператора, вирішення суперечки, що ледь не закінчилася грандіозним скандалом і… прощання.

* * *

 герцогство Фероманськ

Альбрехт усміхнувся, відчувши, як шоки запалали рум’янцем. Вмочивши перо у каламар він, вивів ще одне речення у щоденнику.  У каміні зарганського замку весело палахкотів вогонь, кидаючи відблиски на меблі. А над самим столом висіла маленька кулька світла. 

Вони тільки вчора повернулися з Радою та Мерліном з імперії, та ще не встигли розпакувати речі. Йому все ще не вірилося, що усе закінчилося.

Повітря затремтіло. Повернувши голову, Альбрехт відчув, як груди заповнює тепло. Біля шафи з книгами стояла ледь прозора жінка з довгим кучерявим волоссям. 

— Гадаєш, я мав залишитися в імперії? — поклавши перо, тихо спитав він.

М'яко усміхнувшись, Мірта подивилася на стіл де лежав щоденник.

— З тебе був би чудовий Мідний принц та імператор.

Альбрехт зітхнув.

— Завтра Володар Потойбіччя прикличе душі Альберта та Ігред. Мені страшно… Я боюся, що вони не зрозуміють, коли дізнаються, що я відмовився від спадку.

— Все буде добре.  — жінка підпливла до столу. — Я знала твоїх батьків. Твоя мати найдобріша жінка, а батько найхоробріший та найвідданіший чоловік.  Вони зрозуміють, бо самі знають, як важко жити без коханої людини поруч. 

— Ти більше до мене не прийдеш?

Жінка похитала головою. 

— Мені час рухатися далі. 

— Якби ж я тільки міг повернути час та не дати вам померти. — хлопець стиснув руку у кулак. 

Мірта зітхнула, простягнувши долоню до його щоки, але торкатися не стала. Юнак відчув легкий холод, що йшов від примари.

— Якби цього не сталося я навряд змогла б тебе відпустити. Занадто прив'язалася… — жінка сумно посміхнулась. — Я тобі розказувала про батьків, але ти був більше моїм сином, ніж їх. Ти виріс на моїх очах. Мені не хотілося віддавати тебе нікому... Ти чудовий хлопець. Я шкодую, що не можу бути твоєю справжньою матір’ю.

— Чому ж? — коротко розсміявся Альбрехт.  — Ти моя мати! — усмішка трохи спала, в очах забриніли сльози. — Дякую тобі, за все. Ви з Грегорі подарували мені щасливе дитинство.