66.1

Лютий 1656 рік 

Двері з гуркотом відчинилися, пускаючи морозне повітря. Зітхнувши, я встала, щоб їх зачинити, кинувши погляд на хлопчика, який сидів припавши до вікна. Він був завжди таким тихим, що іноді забувалося, що взагалі знаходиться у будинку. Зараз його увагу захопили візерунки на вікнах. 

«І в кого ти такий?» — без докору подумала я, похитавши головою.

На вулиці вирувала справжня заметіль. Не треба було Грегорі йти у крамницю. Все одно торгівлі не буде. Але він був впертий, поки не доробить те, що пообіцяв відпочивати не піде. Нещодавно у нього з’явилося велике замовлення, аж на три дитячі колиски. Я намагалася його вмовити перенести частину майстерні до нас у будинок, але він відмовився, аргументуючи це тим, що там його «місце сили». 

Грегорі любив жартувати. А ще він нічого не боявся. Навіть імператора Гордія. Напевно його жарти подобалися Смерті, тому біда обходила стороною. 

Вже тринадцять років, як імперію накрила Кривава Чума. Так називали в народі спеціальний загін карателів, які носили червоні плащі. Вони один за одним знищували тих хто володів магією, а потім бралися за їх сім'ї. Потрапити в немилість до імператора було дуже легко. Одне хибне слово і добропорядний сусід вже йде з доносом. 

На щастя у Рамплурі таких «сусідів» не водилося. Більша частина Алісії стояла горою за своїх. Але Кривава Чума у перші роки й тут добре погуляла.

Закривши двері, я підійшла до хлопця, що все ще нерухомо сидів на лавці біля вікна.

— Що на цей раз там побачив?

Альбрехт здригнувся, виринаючи зі світу думок.

— Ось дивись, мам. — тицьнув пальцем у візерунок на склі.  — Це здається схоже на лева. 

Я придивилася до того, що він показував.

— Справді, схоже. — тихо розсміялась, скуйовдивши йому волосся. — Допоможи мені з вечерею. Скоро батько повернеться з роботи.

Хлопець підхопився з лавки, побігши до столу, де вже лежали продукти. Просити його по кілька разів ніколи не було потреби.

Подарувавши йому усмішку, я знов подивилась на візерунок на склі. Настрій відразу впав. То був справді лев — символ стародавнього роду Мідні.

Усе сталося, як казала ворожка «Одного разу у твій дім увійде Мідний принц та залишиться там жити». У юності я наївно думала, що ним буде саме Альберт. Раділа, що на мене зверне увагу спадкоємець трону. А виявилося, що я стану названою матір’ю для його єдиного сина.

Хлопець зупинився біля столу, запитально дивлячись на мене. Відвернувшись від візерунка, я знов усміхнулась.

На щастя він був майже не схожий на батька. Але це поки. Я молилася усім відомим богам, щоб у ньому не прокинулася магія. Бо буде горе, якщо імператору стане відомо, що вона переховує чарівника. Або навіть гірше, якщо той дізнається що хлопець син його брата, і разом з цим справжній спадкоємець трону.

Невже бог Віщун не знав кого відправляв до мене? Чи це такі у них такі дивні ігри?

 ***

Травень 1656 року

Я стояла біля печі, крутячи між пальців перстень з хризолітом, що приніс колись Емріс. Зараз він був підвішений на ланцюжку та висів у мене на шиї.

Раз по раз на мене находили думки про хлопця. Колись треба розказати йому про брата та справжніх батьків. Але, соромно зізнатися, я намагалася відтягнути це якнайдовше. Не могла уявити, як скажу, що він не ту жінку увесь цей час називав матір’ю. Боялася, що відразу кине та піде шукати Емріса.

Вже не раз просила пробачення в Ігред, обіцяючи, що коли прийде час скажу йому про неї. Кліпнувши, витерла сльози, що вже виступили на очах. Ці думки ні до чого хорошого не доведуть.

Раптом у вікно хтось постукав. Схопившись, я сховала перстень у ліф сукні та пішла дивитися, кого там принесло.

— Привіт, манюня. — відкривши кватирку, визирнула до хлопця що стояв балансуючи на декоративній огорожі клумби. Той скривився, але лізти у суперечку не став. Він вже років одинадцять, як втратив схожість з немовлям, пологи якого я допомагала приймати, але звичка його так називати залишилася.

— Тітко, Мірта, можна я вкраду до вечора Альбрехта? Ми збираємося з іншими пускати повітряного змія.

Я скривилася, побачивши, як від цього його губи розтягнулися в переможній усмішці. Один — один.

— Можеш так забирати, якщо захоче. Альбрехт! — закричала через плече.

Хлопець вигулькнув на сходах вже одягнутий, ніби тільки цього й чекав.

— До темряви, щоб були вдома. Кірт, приглядай за ним.

Кірт кивнув, запустивши п'ятірню у коротке темне волосся. Чмокнувши мене похапцем у щоку, Альбрехт побіг до друга на вулицю. 

Закривши кватирку, я повернулася до печі. Вогонь вже достатньо розгорілося, щоб можна було поставити казан. Приємне тепло ковзнуло по холодним долоням. Забувши, що збиралася робити, я задивилася на язики полум’я, які ніби танцювали, у лиш зрозумілому їм танці.