Розділ 66

Жовтень 1654 рік

Я стояла на порозі, глипаючи на цуценя у його руках.
— Ма-ма! — на мене уставилися дві пари блискучих очей. Одна була темно-зелена й належала сину, а інша — невідомому собаці. — Полікуй! Йому погано!

Нарешті я змогла вийти із заціпеніння, щоб зрозуміти, що відбувається. На підлозі вже зібралися брудні калюжки зі шматками глини, яка відпадала з черевиків хлопця. Альбрехт виглядав так ніби перед цим впав у калюжу.

«Де ти взагалі її знайшов? Дощ був позавчора» 

Поклавши руку на груди, я судомно вдихнула повітря. Темне, ледь хвилясте волосся хлопця злиплося і тепер стирчало на всі боки. Мій погляд важко впав на маленьке створіння, що тулилося до його грудей.

На цьому моменті мені захотілося знайти стілець, бо ноги відмовлялися тримати.  Цуценя жалібно скиглило, на передній лапці була велика подряпина зі слідами крові.

«Капкан» — це була перша думка.

— Занось! —  махнула рукою.

Хлопець радісно розсміявся та пішов у вітальню, лапаючи брудними чоботями по підлозі. На це я вже намагалася не дивитися. Поки обробляла лапу, Альбрехт крутився біля мене раз у раз питаючи:

— З ним усе буде добре? Ти ж його вилікуєш? 

Це було не вперше, коли хлопець тягнув з вулиці все що дивилося на нього жалібними очима. Якби не алергія Грегорі у нас був би вже великий звіринець, а так доводилося знаходити їм нові домівки.

— Усе добре. Де ти його знайшов? — спитала, намагаючись не відводити погляду від цуценя, щоб той часом не вкусив.

— У лісі. Воно потрапило у капкан.

«Просто чудово»

— Я витягнув його, а потім він хотів утекти, і я побіг за ним, та впав.

«Світла та милосердна Алісіє, дай мені терпіння» — подумки проговорила я. Треба поговорити з місцевими, щоб подалі полювали від міста. Чи врешті донести Альбрехту, що не можна самому лізти, хоч дуже хочеться.

Коли я відвернулася хлопець вже кудись чкурнув, а потім повернувся зі старою ковдрою.

— Ми його ж залишимо? Поки не вилікуєш! — зелені очі дивилися на мене з благанням.

— Так. Тільки не тут, а в сараї. Бо ти ж пам’ятаєш, що у батька алергія?

Хлопець кивнув, притискаючи до грудей ковдру. 

Я кліпнула, відганяючи ману, але стійке відчуття дежавю не покидало. Дивлячись на сина, я бачила перед собою Альберта. У нього була така сама усмішка, коли я сказала, що з його собакою усе буде добре. Від цієї думки мороз пішов по шкірі.

«Та не може…» 

Альберта я бачила лише раз багато років тому, коли він притягнув мене у свій палац. Після наші дороги ніколи не перетиналися. З того, що я знала: Альберт втік рятуючи своє життя, коли трон захопив Гордій, більше за нього нічого не було відомо.

Думка, що хлопець міг бути його сином була настільки дурною, що не покидала мене увесь наступний день. Я почала придивлятися до хлопця. Здавалося за вісім років я вже вивчила його до дрібниць. Він був більш спокійний та слухняний ніж його однолітки. Любив сидіти біля мене, коли я готувала ліки пацієнтам.  Коли просила його щось подати, він завжди приносив те що треба. Окрім цього у нього виявився талант до співу. Останнє я випадково підслухала, коли він закрившись у кімнаті наспівував пісню, яку перед цим почув на ярмарку.

Щоб остаточно довести собі, що мої підозри хибні, я написала листа Емрісу, обережно поцікавившись батьком хлопця. Відповідь прийшла дуже швидко, виявилося маг зараз знаходився у сусідньому королівстві. З неї я нічого нового для себе не дізналася.

«Чи міг Емріс не впізнати Альберта? Міг, якщо не перетинався з ним у палаці. — напруживши мозок спробувала згадати події останнього дня у столиці. — Здається Емріс казав, що імператор відіслав кудись старшого сина, бо переживав, щоб той не захворів на Злам. Тобі б це було логічно… А портрети? Монети? Навряд… Бо коли на монетах з’явився профіль Альберта, Емріса тут вже не було» 

Від цих думок я вже не могла спокійно спати. Мені треба було знати точно.

* * *

Деякий час я не наважувалася поділитися своїми здогадами з Грегорі. Він любив хлопця, як рідного сина, хоч не відразу зміг прийняти той факт, що той буде жити з ними. Зараз, якщо не придивлятися, між ними знаходилася певна схожість. Я сподівалася, що ні у кого не виникне бажання вдивлятися в обличчя хлопця у пошуках рис поваленого імператора. 

Врешті у мене не вистачило терпіння й одним з вечорів я розповіла Грегорі свої підозри. Почувши, що його названий син може бути рідним сином Альберта Мідного, він почав давитися супом, що тоді їв. Підскочивши, я постукала йому по спині.

— Ти зараз серйозно? — прошепотів він, ледь відкашлявшись, та кинувши погляд на вхідні двері. 

— А чого ні? 

У ту ніч ми так і не лягли спати, думаючи над шляхами, щоб підтвердити чи спростувати свої теорії. Мені хотілося, щоб це виявилася лиш гра уяви, бо колись я марила молодим принцом. До того, як зустріла його в університеті.

Не знаю як, але Грегорі вдалося через різних людей знайти книжку із зіллями. Поки вона не опинилася у моїх руках, я була майже впевнена, що не існує зілля, яке може підтвердити належність крові.