Розділ 65

Мірта

Вересень 1646 року

Я сиділа біля порожньої колиски вже вкотре проганяючи у думках те, що мені не вдалося втримати й цю вагітність Не знаю скільки пройшло часу. Можливо тиждень, а може цілий місяць. Моя дитина повинна була народитися в кінці вересня. Вона була дівчинкою…

Одна частина мене шепотіла, що треба жити далі. Не всім судилося мати дітей. Грегорі вміло приховував розчарування, намагаючись бути турботливим чоловіком. 

Каральні загони вже кілька років не навідувалися на наші землі, через що ми сподівалися на більш-менш спокійне життя.

Я мовчала, стиснувши зуби. Боялася вийти з дому та зустріти чийсь погляд. Ніхто не знав, що дитини вже немає… Ну крім повитухи. Але та погодилася мовчати. Сусіди думали, що я просто хочу поберегтися й тому не виходжу з дому. На моє щастя пішли дощі.

Довго це тривати не могло.

Судомно зітхнувши, я встала й зробила кілька кроків. Захотілося озирнутися, але я від цього втрималася. 

Над містом нещодавно опустився вечір, почав накрапати дрібний дощ. Грегорі сидів у вітальні щось вистругуючи з дерева. Я зібралася підійти до нього, аж раптом у двері хтось постукав.

Здригнувшись, кинула зляканий погляд на чоловіка.

«Хто це міг бути?!»

Хилитнувши головою на двері у спальню, він піднявся на ноги рушивши до вхідних дверей. Сховавшись, я прислухалася. Голос непроханого гостя здався на подив знайомим.

— Вітаю. — Грегорі обвів незнайомця питальним поглядом. — Чим можу допомогти?

— У цьому будинку живе Мірта?

Моє серце радісно забилося у грудях. Штовхнувши двері, я вийшла у вітальню.

— Емріс!

Хотілося кинутися до нього, але вчасно помітила у якому стані його дорожній плащ. Де-не-де знаходилися якісь темні плями схожі на засохлу кров. Окрім цього його одяг залишався сухим, хоч на дворі вже давно йшов дощ.

— Що сталося?

Емріс втомлено посміхнувся кутиками губ, прихилившись плечем до стіни. Раптом я почула тихий плач, він долинав наче з під плаща мага. Грегорі закрив двері, все ще сподіваючись на відповіді.

— Нам треба твоя допомога.

Він відсунув плащ, показавши дитину, що лежала у перев’язі. Глипнувши на немовля, я на деякий час втратила можливість говорити. На щастя це оминуло Грегорі.

— Ви не представилися, але я бачу, що ви знайомі. Може мені хтось пояснити?

Емріс шумно випустив з рота повітря, прикривши очі. На чолі блищали краплинки поту, ніби він перед цим довго біг. 

— Пробачте, що прийшов не проханий. Я Емріс. Мене тут так звикли називати. — швидко пояснив він. — Мірто, я знаю, що моє прохання виглядатиме дивно, але окрім тебе мені ні до кого звернутися.

— Чому ми стоїмо біля порога? Проходь, розкажи, що сталося. Як ти знов опинився в імперії? Кордони вже кілька років під наглядом. Це твоя дитина?

— Не можу. У мене мало часу.

Грегорі пирхнувши, пішов по стілець для гостя. Я принесла води, від їжі він відмовився.

— Це Альбрехт, мій молодший брат. — поспіхом Емріс розповів усе що сталося з ним за ці кілька років. Коли оповідь дійшла до Тіні, що атакувала їхній будинок, я притисла руки до грудей. Спогади яскраво спалахнули у свідомості. — Мені вдалося трохи від неї відірватися, але вона нас знайшла та напала. — спіймавши зляканий погляд, чоловік хитнув головою. — Зі мною все добре. Кілька подряпин. Ми змогли сховатися у храмі бога Віщуна і мені навіть пощастило поспілкуватися з ним.

— Так вони дійсно існують? Боги? — спитав Грегорі.

— Існують. Оракул сказав, що єдине місце де мій брат буде у безпеці це з тобою. І тоді я згадав, що… — Емріс зупинився, кинувши тривожний погляд на мого чоловіка.

— Він усе знає.

Емріс полегшено видихнув.

— Я згадав, що твоя сила тепер закриває усіх магів поруч. У мене мало часу. — чоловік завмер до чогось прислухаючись. — Оракул переніс мене сюди на пів години, і то я можу пересуватися лиш на кілька метрів. Скоро магія поверне мене назад у храм. Тому прошу. Ні. Благаю. — на очах чоловіка виступили сльози. Маг дістав немовля з перев’язі.

Я слухала намагаючись переварити його слова. Щось солоне ковзнуло на губи. Я не відразу зрозуміла, що також плачу. 

Побачивши це, Грегорі спробував обійняти мене.

— Навряд це можливо, ми… — хотів сказати він.

Не слухаючи, підійшла й простягнула до нього руки. Емріс зволікав, притиснувши раптом до себе згорток з немовлям. На очах застигло німе благання. Тільки тепер я не могла зрозуміти: він все ще хоче, щоб взяла дитину, чи сподівається, що у мене приховалася сила, що знищить кляту Тінь?

Врешті, чоловік простягнув згорток.

— Усе добре. Зі мною він буде у безпеці. — сказала, притискаючи до грудей ковдру, у яку була закутана дитина. — А як же ти?

Емріс важко перевів погляд від дитини назад до мене.

— Оракул сказав, що мені треба на кілька років поїхати з материка. Я буду писати за можливості. — маг зціпив пальці у замок, щоб руки не так трусилися. — Він сказав, що до повноліття Альбрехт тут буде у безпеці. Я вже чув за каральні загони. — кинувши нервовий погляд кудись у стелю, Емріс стягнув з пальця кільце з маленьким зеленим каменем. — Коли прийде час віддай йому перстень та розкажи все. Якщо захоче мене знайти, цей перстень допоможе.

Чоловік втомлено посміхнувся, схилившись над дитиною. Хлопчик вивільнивши руку, простягнув пальчики, спробувавши схопити мене за темне пасмо. Торкнувшись ковдри, Емріс поправив її, ніжно подивившись на брата.

— Дякую. Ігред раділа б, що він буде з тобою. Ти стала їй за подругу за той короткий час.

Я відчула, що за першою сльозою почали скочуватися інші. Життя було до біса несправедливе, але воно вміло дивувати. Ще годину тому я горювала над порожньою колискою, а тепер притискаючи до грудей немовля відчувала, як на місце болю приходить любов. Вперше за кілька тижнів мені хотілося дихати на повні груди.