Розділ 63

Ліс повнився звуками птахів, що співали, перелітаючи з гілки на гілку. Альберт мчав широкою стежкою, підстьобуючи коня. Йому вдалося закінчити з реставрацією книжки раніше, щоб повернутися додому, поки Златан стояв високо на небосхилі.

Сьогодні весь день його думки були зайняті дружиною. До цього вона жодного разу не просила подібного. Навпаки — коли йому ставало важко, вона нагадувала, що він уже пообіцяв людям, і кидати не можна. Але сьогодні вона благала, щоб він лишився поруч. Він не послухався — і тепер жалкував. Світ би точно не зупинився, якби він провів цей день удома.

Копита глухо били по землі, лишаючи в пилюці чіткі сліди. Гаряче дихання виривалося з ніздрів коня, але тварина не сповільнювала біг. Дорога кілька разів розділялася на дві чи три, але жодного разу він не загубився, вивчивши кожне дерево та камінь на шляху додому.

Раптом налетів холодний вітер, збивши з його голови капелюх. Альберт потягнув за повідці, від чого кінь ледь не став на диби. Зістрибнувши на землю, чоловік, покрутив головою у пошуках капелюха. Той зачепився за кущ. Він вже рушив до нього, як побачив згорбленого чоловіка, що стояв прихилившись до дерева. Поряд лежали клунки з якимись речами. Незнайомець важко дихав, тримаючись рукою за груди.

Забувши за капелюх, Альберт кинувся до нього.

— Вам погано?

Незнайомець кивнув, уривчасто дихаючи, рука, якою він тримався за дерево помітно трусилася. Опинившись поруч, Альберт обвів чоловіка мимобіжним поглядом. На вигляд він вже був дуже старим, а речі, які лежали поряд — важкими. Не дивно, що йому стало погано. 

«Цікаво, що у нього сталося? Що він робить у лісі у цей час?»

— Ви можете говорити? Що у вас болить? Серце? 

Чоловік знов кивнув, судомно ковтнувши повітря. 

— Ру… руку.

Альберт зрозумів відразу що той хоче, ступивши ближче, щоб допомогти сісти на землю. Але тільки зморщені пальці торкнулися шкіри, він відчув ніби передпліччя стиснули крижаними лещатами. Старигань нарешті підняв на нього очі, й чоловік закричав, спробувавши відсахнутися. З очей незнайомця сочилася темрява.

— Ти… — у нього відібрало мову. — Як ти…

Старець випростався. Посмішка повільно розповзлася по губах. 

— Думав втекти від мене, Альбі? — до болю знайомий голос різанув по вухах. Альберт знав, що це не Гордій, а його вірна Тінь.

— Залиш мене у спокої! — голос зірвався. — Я не збираюся повертатися. Трон твій!

Старець хрипло засміявся. 

— У тебе є дещо, що хоче Гордій. Віддай Рубін Володаря і я подарую тобі легку смерть.

Альберт заціпенів, думки шалено шукали шлях до втечі.

— У мене його немає. — останні пів року він зберігався у будинку під однією з дошок підлоги. 

— Я чув у тебе має скоро народитися дитина…. — неспішно промовила Тінь в подобі чоловіка. — Шкода, що ти її ніколи не побачиш.

— Благаю! Ні! — чоловік закричав, скинувши вільну руку. — Я віддам Рубін. Залиште нас у спокої!

Він спробував звільнитися, відштовхнути того, але лезо в руках стариганя виявилося швидшим. Альберт відчув, як плоть спалахує жаром. Як тільки руки чоловіка відпустили його, він не втримавшись, звалився на землю. Сорочка з лівого боку швидко просякла кров’ю. 

Старець хрипло розсміявся, а тоді його тіло впало на землю, ніби хтось обрізав мотузки. Темрява вирвалася з мертвих очей та зависнувши на мить, шугнула у землю.

Тримаючись рукою за бік, Альберт спробував піднятися на ноги. Чоловік захрипів, перед очима замайоріли темні кола. На хитких ногах, він дійшов до коня, що нервово смикаючи головою, стояв на стежці.

Залізши в сідло, Альберт судомно вчепився у гриву. Свідомість тонула у жареві. Кожен новий вдих віддавався різким болем у легенях. 

Попри це він не міг дозволити собі здатися. Треба за будь-чого дістатися додому. 

  * * *

 Ігред зойкнула побачивши з вікна, як кінь чоловіка зупинився перед хвірткою. Альберт останні хвилини дороги провів вже без свідомості. Руки продовжували стискати шию жеребця, рятуючи його від падіння.

З будинку вискочив Мерлін слідом за матір’ю. Кинулися до нього, спустили на землю. Кров, що сочилася з рани, забруднила сорочку й штани.

— Приготуй воду та рушники! — крикнув Мерлін.

Ігред кинулася виконувати його наказ. Серце шалено билося об клітку грудей. Їй хотілося кричати, вхопитися за чоловіка, але це тільки б нашкодило йому.  Мерлін магією заніс його у спальню та поклав на ліжко. 

Відкинувши просякнуту кров’ю сорочку, маг побачив глибоку колоту рану. Діяти треба було швидко, щоб покликати когось з цілителів не було вже часу.

 Ігред принесла рушники, й він наказав притиснути до рани, а сам пішов шукати зілля зі своїх запасів, щоб сповільнити кровотечу. Якби тут була Мірта, вона б швидше зорієнтувалася, що робити.

Альберт кілька разів приходив до тями, але майже відразу провалювався у темряву. Ігред сиділа на краю ліжка, стискаючи його мокру від поту долоню та шепочучи: