Розділ 59

Альберт

Жалюгідний. 

Чоловік притиснувся спиною до дерева, та кинув погляд через плече. Здається хвоста за ним вже не було.

Майже два роки посіпаки молодшого брата ганяли його всім материком. На початку він намагався звертатися до магів за допомогою, але дуже швидко розумів, що вони не допоможуть відчепитися від моторошної Тіні. Маги лиш розводили руками та просили йти, або ж виштовхували за двері відразу.

Він вже встиг побувати у королівстві Роен та переїхати через перевал у Велике герцогство Фероманськ. 

За цей час неодноразово навідували сни де до нього прилітала золота сова. Спочатку вона не давала до себе торкнутися, потім почала залишатися на всю ніч. Альберт був радий такому компаньйону, навіть якщо він лише плід хворої уяви.

— Куди далі? — прошепотів одними губами, не сподіваючись на відповідь.

Золотий птах ніколи не приходив за межами сновидінь.  

Аж раптом вух торкнувся мелодійний жіночий голос. Хтось недалеко співав.

Чоловік завмер прислухаючись. Може то Тінь заводить його у пастку? Але він не відчуває холоду, яка завжди супроводжувала цю потворну істоту. І голос такий приємний.

Альберт спробував розправити плечі, й ті відізвалися тупим болем. Голос також звучав хрипло й ледь чутно. Довгий час йому вистачало розмов з самим собою у думках.

Страшно уявити на що був схожий його одяг та волосся. Нарешті зібравшись він вийшов з-за дерева та пішов на звук. Через кілька метрів йому відкрилася велика галявина огороджена плетеним парканом. На ній стояв двоповерховий будинок з трав'яним дахом, схили якого торкалися самої землі, утворюючи трикутник. Неподалік кам'яного колодязя стояла жінка у простій світло блакитній сукні. З під хустки виглядало кілька темних пасм.

Альберт зачудовано зупинився на краю галявини. Аж раптом жінка повернула голову, помітивши його. На мить у її очах майнула тривога. 

— Ви щось хотіли? — поставивши відро з водою на землю, вона підійшла до паркану.

Чоловік відмер, глипнувши на неї.

— Води. — закашлявся, опустив голову відчувши як спалахнуло обличчя від сорому. — Якщо можна.

— Заходьте. — сяйнувши усмішкою, вона махнула рукою у бік хвіртки.

Йому хотілося провалитися крізь землю, тільки щоб вона не бачила наскільки жалюгідно він виглядає. Жінка провела його на лаву під будинком та винесла чашку повну води. 

— Може ще щось? Ви виглядаєте втомленим.

Альберт знітився з очей ледь не бризнули сльзи. Він їх швидко спинив, прикусивши губи.

— Чи є у цій місцевості таверна чи готель? 

Невідомо для чого спитав. Останні гроші закінчилися два дні тому. Жінка похитала головою, навіть не замислившись.

— За лісом є село, але там немає такого. — винувато сказала вона. — Ви давно у дорозі? Я можу спробувати чимось допомогти.

— Деякий час. — запнувся. — Два роки. 

— Якщо ви почекаєте поки повернеться мій син, він зможе краще підказати. Він працює наставником у доволі милого хлопчика з великим потенціалом. Мерлін каже з нього вийде хороший маг. Іноді він проводить уроки тут.

Альберт замислився, йому раптом здалося, що ім'я вже колись чув. 

— Так що? — жінка чекала відповіді. Альберт кивнув. — Чудово. Ви голодні? У мене майже готова вечеря. Любите запечену курку? Мене, до речі, звуть Ігред. 

Альберт знов кивнув, ледь не зайшовши слиною від згадки про курку. 

— Звіть мене Ал.

Жінка сумуючи по звичайному людському спілкуванню радісно плеснула у долоні, а потім вкрилася густим рум’янцем, відвівши погляд.

— Ви можете поки помитися. Я наберу воду у таз. — жінка кинула нервовий погляд на нього, підбираючи слова. — Сподіваюся я не сильно… Якщо що не так кажіть. 

Альберт похитав, усміхнувшись кутиками губ. У грудях розливалося дивне тепло.

* * *

Ігред

Поки гість приходив себе до ладу, Ігред побігла у будинок. Курка була вже майже готова, тому вона поставила варитися кашу. І вже потім відкривши скриню, знайшла невелике дзеркало та ножиці для гостя. Чоловік вже встиг вимитися й тепер виглядав трохи краще.  

— Ось те, що ви просили. 

Їй хотілося роздивитися його краще, але вона бачила, що він соромився її погляду. Тому нічого не залишалося, як повернутися до справ.

Взявши насіння, Ігред пішла до курей. Ті як завжди підняли гомін, стрибаючи одна на одну. Насипавши у довгу миску, повернулася до колодязя, щоб набрати ще води. 

Пройшло пів години, коли гість її покликав. Кинувши тарілки, Ігред пішла до нього. 

Спочатку їй здалося, що чоловік приблизно одного віку з Мерліном (якщо судити по зовнішньому вигляду), але після того як він підстриг бороду та волосся раптом помітила, що у нього доволі молоде обличчя.

Рука сама потягнулася до грудей, в легенях раптом забракло повітря. Жінка хитнула головою відганяючи ману, а потім знов привітно посміхнулася незнайомцю. 

* * *

Альберт 

Він уже й забув, коли востаннє їв таку смачну вечерю. Каша танула в роті, залишаючи по собі приємний, післясмак. Хотілося підняти тарілку й вилизати до останньої краплі, але він не наважився це робити перед нею. 

Але ж наскільки смачно… Порівняно з цією стравою вся їжа палацу здавалася прісною.

Раптом стукіт у двері змусив його здригнутися. Альберт рвучко повернув голову. На порозі стояв чоловік років сорока на вигляд, у дорожньому плащі, з сумкою через плече.

— Привіт. — озвався той, і майже одразу помітив гостя. — О-о-о… у нас гості?

З вулиці долинав шум дощу. Ще годину тому на небі не було ні хмаринки.

 Скинувши плащ і сумку, чоловік підійшов до столу. Ігред м’яко усміхнулася й встала, щоб забрати його речі.

— Це Ал. — пояснила вона тихим голосом. — Натрапив на наш дім випадково. Був дуже втомлений, я запросила його заночувати. Сподіваюся, ти не проти.