58.1

Не пам'ятаю, як опинилася вдома. Прокинулася від тупого болю внизу живота. Хтось турботливо вклав мене на ліжко, вкривши ковдрою. 

Краще б не приходила у свідомість. Краще б вмерла там на площі замість Мері.

Босі ноги торкнулися холодної підлоги. Повернувши голову,  побачила сукню, що висіла на спинці ліжка. Встала, одягнула її та пішла до виходу. Рука схопила ніж, засунувши його у потаємну кишеню. Напевно той хто приніс мене сюди думав, що він належить мені. Воно й добре.

Була ніч. 

Довго ж я провела без свідомості. 

Долоня ковзнула на живіт. Я здивовано глипнула, не розуміючи, як опинилася біля коня. 

— Тихо. Тихо, Лінні. — погладила чорну гриву, заспокоюючи жеребця, поки він не розбудив Грегорі. 

Згадала, що бачила його за столом на першому поверсі. 

Осідлавши коня, вставила ногу у стремено, підтягуючись у сідло. Не знаю куди збиралася їхати.  Кудись.

Майже не відчувала вітер, що гудів над полем, холодивши шкіру. Всередині мене наче палав вогонь. 

«Вогонь!»

На узліссі хтось розпалив багаття. Обережно зістрибнувши з коня, залишила його, а сама пішла вперед, сховавшись за деревами.  Вітер був на моєму боці. 

Ті самі солдати, що приїжджали до нас сиділи доїдаючи пізню вечерю. Поміж них розвалився каратель, жуючи курячу ніжку. Червоний плащ лежав поряд на траві.

Кинувши кістку у вогонь, він раптом піднявся та пішов у мій бік. Сіпнувшись, я кинулася до найближчих кущів. Серце загупало у грудях так сильно, що боялась він його почує.

По звукам він вирішив випорожнитися під деревом. Найкращої можливості могло не бути.  Визирнувши, намацала у кишені ніж та стиснула його. Обережно, щоб не наступити на сухі гілки, рушила до нього. Він стояв спиною, насвистуючи якусь мелодію. На вид йому було не набагато більше ніж мені.

«Клятий зрадник!»

Стиснула ручку, так що побіліли пальці. Крок, ще один. Кров стугоніла у моїх скронях. 

Ривок вперед та удар у шию. Його крик та марна спроба стиснути руками горло з якого бризкала кров.

«Не вийде, тварюко»

Ніж випав з моїх долонь. Він вже був не потрібен. Мене трусило. Відбігши, я озирнулася, дивлячись, як він здригається на землі, видаючи здавлені звуки.

«Щоб ти…»

Аж раптом ліс розірвало протяжне вовче виття. За ним ще одне. 

Це й привело мене до тями. Забувши за ніж я схопилася за нижню гілку, підтягуючись на руках. У мене пішла хвилина щоб залізти на дерево, як вовче виття пролунало зовсім поруч. 

Тут залишатися небезпечно. Мене могли побачити солдати, коли прийдуть по свого товариша. Довелося лізти вище, туди де крона дерев була густішою. 

Нарешті виття розірвало ніч під самим деревом. Голоси біля вогнища замовкли. Напевно вони також почули вовків. Наважаться перевірити де їхній товариш чи ні? Вже скоро я впевнилася, що мертвому карателю ніхто не прийде на допомогу. Тихо пирхнула. То не диво, я бачила як солдати зиркали на нього у Рамплурі.  Для них він був таким самим магом, як і ті по кого вони прийшли. 

Гордій одних магів карав на смерть, інших — піднімав над усіма. Щоб стати елітним карателем треба не боятися вбивати й тим самим змінюючи колір магії. Згадала вартового що смертельний заклинанням вбив дівчину у столиці. Цікаво, він також зараз носить кривавий плащ?

Дивно, куди котився світ. Біле вже було чорним, чорне — червоним. 

Торкнувшись щокою холодної кори, обійняла руками гілку на якій сиділа.  З моменту як прийшла до тями в будинку у голові нарешті стало ясно. Вже не стукала кров, не лунали голоси, що гнали мене вперед. 

Відвернула голову, щоб не бачити, що там робили внизу вовки. Після всього мені не було його шкода.

Очі щипало від сліз. Вже не було нічого: ні гніву, ні болю. Залишалася лиш холодна ніч. 

Мені довелося довго сидіти на дереві. Руки заніміли. Через деякий час почало хилити у сон. Закривши очі, дозволила собі провалитися у сновидіння.

Наснилося, що тримаю на руках хлопчика, стоячи посеред своєї вітальні. Він сміявся, дивлячись на мене великими темно-зеленими очима. Я усміхалася, колихаючи його. Раптом він розтиснув кулачок і побачила у ньому кільце з великим рубіном.

Я рвучко прокинулася. Під деревом хтось був. Трохи посунулася, щоб побачити внизу солдатів.

— Що скажемо у палаці? — нервово спитав один.

— Так і скажемо: вовки з’їли. Ми не наймалися йому у няньки. 

Нарешті вони гидуючи зібрали його рештки та пішли.

Почекавши на всяк випадок ще пів години вирішила спускатися. Ноги прорізало болем, від зустрічі з твердою поверхнею. Охнувши, сіла на землю намагаючись їх розтерти. За години проведені в одному положені вони затерпли, та відмовлялися тримати вагу тіла.

Залишатися тут було небезпечно. Спершись на стовбур, піднялася, одночасно прикушуючи губу, від спалаху болю внизу живота. Притиснувши до нього руку, пошкандибала геть.